В’ятрович про політику деокупації: вони хочуть не додому, а «дамой, в Расію»

В дискусіях про деокупацію часто звучить теза: «Ми повернемо всіх наших людей, повернемо всі наші території». Причому акцентується увага саме на такому порядку повернення.

Фраза гарна, але не дуже щира. Друге (всі території) можна і треба повернути. Вони належать Україні як державі, яка має визнані світом кордони станом на 1991 рік.

З першим же не все так просто. Частину людей ми вже ніколи не повернемо, бо вони загинули у цій війні.

Частину не повернемо, бо втратили їх через російську пропаганду. Або й ніколи не мали, попри те, що вони жили на наших теренах.

Їм не потрібна  Україна. Вони з різних, іноді незалежних від них, причин опинилися тут. Тому часто ненавидять все українське (мову, традиції, історію).  Вони щиро кричали: «Путін пріді!», для них весна 2014 була особистим реваншем за «катастрофу 1991».

Як повернути таких людей?

Силою? Ми маємо право на її застосування у поверненні територій, але не в навернені людей.

Інформаційною роботою? Це можливо лише у відношенні до тих, хто вагається. Але не спрацює на тих, які сприймають російську пропаганду не лише через її майстерність і повсюдність. А через те, що чують від неї саме те, що хочуть чути, що вона зберігає їх ціннісний світ цілісним.

І головне: чи потрібно нам повертати цих людей?

Вони й далі ненавидітимуть Україну, користатимуться наданими нею правами їй на шкоду. Обиратимуть на всіх рівнях тих, хто робитиме її слабшою, щоб врешті здійснилася їх мрія – українська держава зникла. У нас і зараз чимало таких з українськими паспортами і вони не сидять склавши руки. Тож краще хай вони скористаються своїм правом обирати державу, в якій жити далі, аніж давати їм можливість обирати державну приналежність території, де вони живуть. 

Як відрізнити цих людей від тих, хто справді хоче повернення в Україну? Одним із чітких показників є ставлення до української мови.

Не йдеться про те, що варто боротися лише за україномовних. Добре розумію чому, в силу історичних обставин, на теренах Криму, Луганської та Донецької областей їх менше, ніж на решті території України. Я маю на увазі саме ставлення до мови.

Певен, серед тих, хто ненавидить українську мову, вважає її неприйнятною для себе та своїх дітей, немає людей, які хотіли б жити в українській державі. Це справді дуже проМОВИстий критерій.

Натомість ті, хто спокійно сприймає поступове повернення українській мові можливостей для повноцінного функціонування, готові підтримати українську державу, незалежно від того, якою мовою вони зараз розмовляють.

Цей вододіл між громадянами України прекрасно розуміє Кремль. Тому саме російською мобілізує на свій бік. Ви не побачите таких «хитрих трюків» російської пропаганди, як використання української для здобуття прихильності бодай частини населення окупованих територій.

Навпаки, Росія мобілізує російського саме тих, хто ненавидить все українське, мобілізує саме для того щоб зникло усе українське.

Читайте також: В’ятрович: Можливо, російської агентури забагато не лише в парламенті, а і в самій СБУ?

Натомість представники української держави нині чомусь певні, що для того, аби їх почули на окупованих територіях, треба мовити російською. Тому створюють спеціальний канал, який називається «Дом», а не «Дім», який веде трансляції здебільшого російською. Але ті, хто не хоче чути України українською, не хочуть чути її взагалі. Тому що нема тих, хто хотіли б, але не можуть, бо не розуміють. Хто не хоче чути українською, вже мають кого слухати російською, і не поведуться на жодну мімікрію російської.

Вони не хочуть додому, тому що хочуть «дамой, в Расію».

 P.S. Роздуми за результатами слухань “Про забезпечення стабільного українського мовлення на тимчасово окуповані та прикордонні території України” Комітет гуманітарної та інформаційної політики.

Народний депутат від фракції «Європейська солідарність» Володимир В’ятрович (допис у Фейсбуці)