Різдво на Донеччині ніколи не було одноманітним. Наш край — це величезний живий візерунок, де козацька північ зустрічається з грецьким півднем, а промислові гіганти бережуть затишок родинних традицій. Сьогодні, коли багато хто з нас зустрічає свято далеко від дому, саме ці знайомі з дитинства смаки стають тим невидимим зв’язком, що тримає нас разом. Кожна страва на святковому столі сьогодні — це не просто їжа, а наш культурний маніфест і пам’ять, яку неможливо окупувати.
Журналісти Вчасних Новин зібрали інформацію про унікальні різдвяні традиції нашого регіону — від автентичних страв до обрядів, що формувалися століттями. А також історії про те, як мешканці різних куточків області ухвалюють рішення зберігати своє коріння, попри вимушену евакуацію, руйнування міст чи життя під обстрілами.
Лиманщина та Слов’янськ: козацька затірка та магія солоної куті
Якщо почати мандрівку з півночі області, то першою нас зустріне Лиманщина. У селі Крива Лука і досі панує дух козацьких часів. Саме тут готують легендарну затірку — страву, що з’явилася ще до того, як на наших землях дізналися про картоплю чи макарони. Це справжній тест на терпіння: пшеничне тісто не замішують, а годинами розтирають руками до розміру горошини.
Сьогодні, коли мешканці Кривої Луки змушені були покинути домівки через постійні обстріли, вони ухвалюють рішення проводити майстер-класи з приготування затірки по всій Україні. Під час проєкту “Жива спадщина — живі громади” наші земляки ділилися цим секретом із мешканцями західних областей. Для них це спосіб не просто нагодувати гостей, а довести: їхня громада жива, поки живе ця традиція.
Зовсім поруч, у Слов’янську, Різдво має свій неповторний “солоний” характер. Місцеві господині додають дрібку слов’янської солі навіть до солодкуватої куті, вважаючи, що це приносить у дім баланс. Попри те, що багато гончарних цехів постраждали від обстрілів, майстри перевозять свої верстати у безпечні місця, аби й цього року переселенці могли поставити 12 страв у справжніх слов’янських макітрах.
Бахмут та Костянтинівка: іскристе вино штолень та різдвяний кришталь
Бахмут завжди поєднував суворість промислового краю з особливою витонченістю. Тут Різдво пахло гіпсовими штольнями, де витримували знамените ігристе вино, та білосніжною сіллю. Сьогодні бахмутяни в евакуації дбайливо зберігають пачки рідної солі як найціннішу реліквію. Вони ухвалюють рішення ставити на святковий стіл ту саму пляшку вина, збережену з довоєнних часів, як символ майбутнього відродження міста-фортеці.
У сусідній Костянтинівці свято набувало особливого світла завдяки місцевим склярам. Різдвяний узвар тут подають у вишуканих кришталевих карафах. Багато родин намагалися вивезти із собою хоча б декілька кришталевих келихів. Накрити стіл за костянтинівськими правилами в евакуації — це їхній спосіб зберегти красу та нормальність життя.
Донецьк та Макіївка: мармеладна кутя та шахтарське братство
Серце промислового краю завжди святкувало Різдво з особливим, “багатим” колоритом. Донецьк та Макіївка — міста, де робітничі династії формували власні канони. Кутя тут часто була справжнім десертом: до пшениці, меду та маку господині обов’язково додавали яскраві цукати, горіхи, а інколи навіть дрібно нарізаний мармелад.
У шахтарських родинах Святвечір був часом особливої поваги. Окрім того, що діти відвідували своїх хрещених, існувала ще одна важлива традиція для тих, хто вже почав свій трудовий шлях. Молоді робітники, які тільки-но прийшли на шахту чи завод, приносили “вечерю” своїм наставникам — досвідченим майстрам, які вчили їх професії та оберігали під час зміни. У святковому вузлику передавали кутю та домашні калачі на знак вдячності за науку.
Сьогодні цей звичай перетворився на традицію різдвяних зустрічей або спілкування телефоном колишніх колег-шахтарів, які тепер розкидані по всій країні. Вони тримаються один одного, збираються невеликими компаніями в евакуації, телефонують один одному та згадують часи, коли були однією зміною, коли мирно жили в українському Донбасі. Це їхній спосіб відчути, що робоче братство не знає кордонів та відстаней.
Маріуполь, Мангуш та Волноваха: морська душа та спадщина переселенців
Південь області — це історія незламності. Маріупольці у вигнанні збираються громадами, щоб разом готувати рибні страви та згадувати Різдво біля моря. У Мангуші грецька громада століттями ухвалювала на стіл Бурма хатламу — солодкий хліб-спіраль, що символізує нескінченність життя. Навіть у розпорошенні грецькі родини продовжують пекти цей пиріг за рецептом своїх предків.
А лемки з Волноваського району навчають приготування своїх “тирчаних” голубців із сирої картоплі мешканців тих громад, де вони знайшли прихисток. Для них це спосіб закарбувати пам’ять про малу батьківщину у серцях нових друзів.
Донеччина сьогодні — це тисячі родин, які щодня обирають бути українцями, де б вони не перебували. Ми святкуємо Різдво з вірою в те, що вогні на ялинках Бахмута, Донецька та Маріуполя обов’язково запаляться знову. Наша спадщина — це наша зброя, і поки ми пам’ятаємо смак рідного дому, він залишається з нами.