Сьогодні Україна відзначає День Соборності. Колись, у далекому 1919 році, це було мрією політиків про єдину державу. Сьогодні ж це наша з вами щоденна реальність, викарбувана в очах волонтерів, у руках лікарів та в серцях тих, хто чекає на повернення додому.
Про це повідомляють Вчасні Новини.
Для нашої Донеччини це свято має особливий, щемкий смак. Ми знаємо, що соборність — це не просто лінія на карті, яку так відчайдушно намагається стерти або пересунути росія. Це невидима нитка, що зшиває Слов’янськ і Львів, Покровськ та Івано-Франківськ, Краматорськ і Тернопіль. Це той самий “ланцюг єдності”, який тепер тримається не за руки на мостах, а за телефонні слухавки, коли ми чуємо рідне: “Як ти? У вас тихо?”.
Ця нитка тягнеться крізь лінію вогню до рідних териконів Донецька та затишних вулиць Луганська. Бо соборність — це наша спільна пам’ять про вечірні вогні “Донбас Арени” та впевненість у тому, що ми обов’язково зустрінемося на Луганщині, аби разом підняти синьо-жовтий прапор. Ми не ділимо дім на “тут” і “там” — ми просто чекаємо на повернення кожного куточка нашої землі в єдині обійми родини, бо без Донецька та Луганська наше серце ніколи не б’ється на повну.
Соборність сьогодні — це коли Краматорськ і Покровськ стають форпостами, що захищають спокій Львова чи Тернополя. Це розуміння того, що без звільнення територій наша свобода не буде повною. Ми не просто зшиті однією мовою чи культурою — ми зшиті спільною боротьбою за право бути господарями на власній землі. Наша єдність — це найміцніша зброя, яку росія так і не змогла зламати.
Соборність — це наша впертість. Це віра в те, що український прапор знову підніметься над кожним териконом, над кожною площею Маріуполя, Донецька, Луганська, Сімферополя. Ми об’єднані не лише спільною бідою, а й спільним майбутнім, де немає “східняків” чи “западенців”, а є лише українці, які знають ціну своєї землі.
Ми вистоїмо, бо ми єдині. І цей внутрішній зв’язок — сильніший за будь-які ракети. Зі святом, соборна Україно! Зі святом, незламна Донеччино!