Масштабне соціологічне дослідження «Вплив війни на молодь в Україні», ініційоване міністерством молоді та спорту, проводиться вже втретє. Щодо результатів опитування 2025 року на сайті міністерства зазначається: «Порівняно з 2024 роком зменшилася частка тих, хто серед найбільших проблем називає стан здоров’я, відсутність коштів та фізичну безпеку. Водночас, одним із найбільш чутливих викликів залишається ментальне здоров’я молоді. Лише 35% молодих людей в Україні і 18% за кордоном зазначили, що ніколи не відчували надмірної психологічної тривоги або паніки. Однак, попри тривалу війну та постійну невизначеність, українська молодь зберігає високий рівень оптимізму щодо власного майбутнього: 78% молодих людей оцінюють своє особисте майбутнє як обнадійливе та повʼязують його з Україною».
Як не дати війні пошматувати твою молодість і відстояти своє право називатися не травмованим війною, а найміцнішим поколінням української молоді? Вчасні Новини пропонують дізнатися Історію лисичанки Наталії Конюх, яка, можливо, саме вам або молодій людині, яку ви знаєте, стане прикладом та поштовхом до того, щоб також зібрати пазл свого життя заново.
«Я із шахтарського містечка із сімʼї шахтаря»
Будинок, в якому вона жила, зруйновано прямим влучанням. Під час чергового обстрілу загинула дорога людина. Рідне місто з літа 2022 – в окупації.
Евакуювалася під обстрілами і назавжди запамʼятала, як люди стукали в двері евакуаційного потяга, а взяти їх вже не було змоги, бо замість розрахованих 800 пасажиромісць виїжджало понад 2000 осіб. А вона тільки-тільки закінчила школу, зовсім юна їхала з рідної Луганщини, зі свого найкращого міста на землі – шахтарського Лисичанська – у повну невідомість…
«Де я, а де Чернівці?»
«Ще коли я навчалася в 10 класі, серед запропонованих тем реферату обрала тему про Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича, – згадує Наталія у розмові з журналісткою. – Я із таким захопленням розповідала на уроці про навчальний заклад, що молодий вчитель, нині воїн ЗСУ, із впевненістю сказав: «Наталю, от побачите, Ви ще будете там навчатися!» – Але я й уявити не могла такого сценарію. «Де я, а де Чернівці?», – заперечила йому. А наразі почуваюся і лисичанкою, і вже трохи чернівчанкою…».
Та Чернівці зʼявилися в житті дівчини не одразу. Спершу був переїзд в іншу область України. Там якось не склалося: коли казала, що приїхала зі Сходу, люди дистанціювалися, тож відчула себе зовсім чужою і загубленою.
«Це був період, коли я просто опустила руки. Не хотілося нічого робити, не було, ані бажання, ані мотивації що-небудь починати. Так тривало майже пів року, – згадує Наталія. – А потім я якось вирішила зʼїздити в Чернівці. Прогулюючись вулицями, я відчула, що мені тут дихається якось вільніше. У сквері біля університету до мене заговорила одна пані. Її звали Людмила. Після кількох фраз знайомства вона раптом сказала: «Почекайте мене тут. Тільки нікуди не йдіть». А за кілька хвилин жінка принесла 2 кави, і ми спілкувалися понад 2 години. Її чоловік якраз тоді воював під Сіверськодонецьком, що на моїй Луганщині, і у нас була дуже болюча і дуже трепетна тема розмови».
Згодом разом з бабусею Наталія переїхала в Чернівці і стала студенткою того самого Чернівецького національного.
«Наталю, у вас є потенціал»
Цю фразу дівчина чула на свою адресу ще зі шкільної лави від вчителів, від викладачів в університеті, від колег і партнерів чує зараз. Судіть самі: сьогодні Наталія Конюх – магістерка французької філології ЧНУ ім. Юрія Федьковича. Викладачка французької мови в Гончаренко-центрі, журналістка-перекладачка для іноземних видань, супроводжує українські та французькі делегації під час офіційних візитів, а з 2026 року – членкиня керівного складу Асоціації «Обміни Лотарингія – Україна» та української діаспори «Global Ukraine».
Також в її арсеналі сертифікати рівня С-1 з англійської та французької мов. Вона викладає французьку для українських студентів на літній мовній школі при університеті Лотарингії (Université de Lorraine) у Франції. Також задля власного ментального здоров’я, та відповідаючи на виклики часу, пані Наталія закінчила Школу психології “Psy Brain” при університеті Григорія Сковороди в Переяславі.
«Якийсь успішний успіх», – з недовірою скажете ви. Спробуємо зʼясувати, що за лаштунками?
Володіючи англійською, обирає французьку
«Є вчителі, які викладають свої предмети, а є ті, хто закохують в них. Саме такою була моя вчителька французької мови Фаїна Бортник – згадує пані Наталія. – Вона передала мені любов не лише до мови, а до Франції з її культурою та витонченістю. Вступаючи до Чернівецького національного університету на відділення французької філології, я не мала достатнього рівня академічної французької. Натомість, вже був досвід вивчення англійської за програмою від посольства США і знання мови, підтверджене сертифікатом на рівні С-1. Логічніше і безпечніше було б продовжити працювати в цьому напрямку, але я йшла за мрією».
Пристрасть, з якою Наталія опановувала французьку, спонукала і викладачів допомагати старанній студентці. Із вдячністю вона висловлюється сьогодні про викладачів свого факультету, з особливою теплотою згадує підтримку доктора філологічних наук, професора Михайла Поповича.
«Та хто це буде слухати?»
Комусь може здатися, що успіх в житті Наталії – це ряд щасливих випадковостей. Та коли придивитися уважніше, розумієш, що це, швидше, низка закономірностей.
У студентському середовищі Чернівців Наталія стала голосом української Луганщини. Коли завідувач Центру культури і дозвілля студентів університету Дмитро Павлюк запропонував їй підготувати лекцію «Невідома Луганщина» і презентувати в Гончаренко-центрі, що саме відкрився, дівчина спершу засумнівалася. «Та хто це буде слухати?» – думала вона. Однак, на її подив, на лекцію зареєструвалося близько 30 людей.
Саме там її блискучу презентацію побачив тодішній директор Гончаренко-центру Віталій Яремчук. Дізнавшись, що дівчина може викладати французьку, запропонував роботу – вести курси французької мови в Гончаренко-центрі. Наталія вагалася, але після перших пробних уроків отримала безліч позитивних відгуків від групи, почала викладати і відкрила для себе один дієвий механізм, що допомагає їй рухатися вперед навіть у ці складні часи, навіть після всього пережитого.
«Кожен результат стає моїм новим ресурсом»
«Звісно, я втомлююся, але не вигораю. Кожен мій результат, кожен успіх моїх учнів стає моїм новим ресурсом, – каже молода фахівчиня. – Коли випускники моїх курсів після поїздки до Франції із вогником в очах розповідають, як вони замовляли круасани і каву у французьких кавʼярнях, – це наповнює радістю і мене. – Коли завдяки моїй участі як членкині франко-української асоціації підписуються нові меморандуми про співпрацю, утворюються нові партнерства, я думаю: «О! Класно!» – і почуваю в собі силу зробити ще більше».
Наталія впевнилася, якщо внутрішній механізм через прикрі обставини зупинився, немає енергії, не варто надовго застрягати в цьому стані.
«Не чекайте, що енергія якось сама повернеться у ваше життя. Робіть хоча б кілька маленьких кроків, і саме в процесі їх реалізації ви відчуєте, що ваш внутрішній механізм знову завівся», – ділиться власним досвідом Наталія Конюх.
Між Францією і Україною
«У Францію я люблю приїжджати як туристка, як фахівчиня-викладачка. Після запланованих справ я люблю залишитися ще на кілька днів, щоб без поспіху насолодитися атмосферою, невимушеним спілкуванням. Але жити я хочу в Україні», – каже Наталія. Дівчина зізнається, що в неї було безліч пропозицій і можливостей переїзду, але навіть 3 місяці викладання в літній школі французької мови даються їй важко. До кінця вона вже рахує дні до повернення на Батьківщину, бо Україна – то особлива любов.
«Наталю, коли ти приїдеш наступного разу, ми вже зможемо розмовляти українською…»
Неймовірна врода дівчини у поєднанні з талантом та доброзичливістю справляють неабияке враження на іноземців. Її історія та світлини увійшли до книги французького журналіста Емануеля Лукаса «Українці під час війни».
«Я знаю багатьох французів, які вчать українську мову, – каже Наталія. – Дехто обіцяє до мого наступного приїзду заговорити українською. І в цьому я вбачаю частину своєї місії, своєї особистої культурної дипломатії, що надає сенсу всьому, що я роблю».
Лисичанка-чернівчанка Наталія Конюх – приклад української молоді, що зуміла перетворити свій біль на точку зростання і руху до мрії.
Олена Репіна