Валерія Ганзюк (Токій) народилася в Маріуполі. До 18 років її життя було міцно пов’язане з азовським узбережжям, специфічним побутом та міцними родинними традиціями. Як представниця приазовських греків, вона несе в собі унікальний культурний код, який допоміг їй вистояти під обстрілами вже у Харкові, виїхати в невідомість із морською свинкою в руках та зрештою знайти новий дім у Луцьку. Сьогодні Валерія відроджує пам’ять про рідну Донеччину через об’ємні текстурні картини, збираючи по крихтах фотографії втрачених краєвидів.
Журналістка Вчасних Новин поспілкувалася з Валерією про силу родинних традицій приазовських греків, перший день війни в Харкові, евакуацію, а також про те, як мистецтво допомагає їй не лише пережити втрату дому, а й по-новому відтворити Донеччину.
Коріння, що пахне шурпою та гарбузом
Спогади про дитинство у Валерії нерозривно пов’язані з селами навколо Маріуполя та Сартаною, де щороку збиралися на великі ярмарки з танцями та греко-римською боротьбою. За її словами, виховання у спільноті греків сформувало її світогляд, де родинні зв’язки та вірність традиціям були основою життя.
“Може, ми й не зовсім звичайна родина в широкому розумінні. Я залічую себе до приазовських греків, бо мій батько був частиною цієї спільноти. У нас були певні традиції, правила — можливо, трохи інші, не як у всіх маріупольців”, — розповідає Валерія.
Побут грецької родини мав свій особливий, теплий ритм. Восени завжди готували шурпу з баранини, яку подавали у великих кухлях, виставляючи м’ясо на середину столу для всієї родини. Взимку на столі з’являвся “шумуш” — традиційний пиріг із гарбузом і м’ясом. Навіть меблі в домі мали свою історію — довгі тахти біля столів, на яких було прийнято і сидіти, і лежати великими компаніями. Старше покоління ще вільно спілкувалося грецькою, а головним правилом було ділитися: будь-яку страву, чи то вареники, чи пиріжки, готували з розрахунком на всю рідню.
У 18 років Валерія поїхала до Харкова навчатися у фармацевтичному університеті, де одразу зустріла майбутнього чоловіка. Там подружжя прожило п’ять років — до моменту, коли в їхні двері постукала війна.
“Людям потрібні ліки”: аптека під вибухами та валіза з кормом для морської свинки
24 лютого 2022 року не стало для Валерії шоком — досвід життя поруч із фронтом у Маріуполі навчив не панікувати від звуків обстрілів.
“Ми прокинулися від будильника, а не від вибухів. Я звикла, що десь бахає. Чоловік злякався дуже, а я просто пішла на роботу”, — розповідає вона.
Працюючи фармацевткою, вона була переконана, що має відкрити аптеку, бо людям потрібні ліки. Лише побачивши величезні черги й почувши вибухи вже поруч із місцем роботи, почала усвідомлювати масштаб того, що відбувається. Дівчина працювала одна до самого вечора, поки вибухи вже лунали зовсім поруч із місцем роботи.
Виїхати з Харкова вдалося лише 3 березня — фактично в невідомість. Із собою взяли одну маленьку валізу, де більшу частину місця займав корм для морської свинки, яку не змогли залишити напризволяще. Шлях до Луцька був довгим і виснажливим: через Полтаву, Вінницю та Івано-Франківськ, де пара вперше зіткнулася з неприязню та запитаннями про те, навіщо вони “понаїхали”.
До Луцька потрапили випадково через помилку в оголошенні на OLX: думали, що знімають житло в Тернополі, а виявилося — на Волині.
“Я тоді ще перепитала: а що таке Луцьк?”, — з посмішкою згадує Валерія.
Саме ця випадковість стала початком нового життя. Сьогодні Валерія каже, що Луцьк виявився для неї комфортним, спокійним і схожим за ритмом на Маріуполь.
“Тут дуже комфортно. Спокійне, невеличке місто, люди більш розслаблені. От знаєте, на сході України люди більш заклопотані, завжди кудись треба бігти, щось робити, розв’язувати якісь питання. Зовсім інший ритм життя. Тут всі живуть “на розслабоні” і й ми вже навіть відвикли від метушні”, — посміхається дівчина.
Луцьк став для Валерії новим домом, спокійним і за ритмом дуже схожим на рідний Маріуполь. Попри основну роботу медичною представницею у фармацевтичній компанії, з листопада вона серйозно повернулася до малювання.
“Хочу намалювати Донеччину не через біль, а через красу”
Валерія — художниця-самоучка, яка постійно експериментує. Вона працює з акрилом, олією та текстурною пастою, використовуючи мастихіни та навіть кондитерські мішки для створення об’ємних візерунків на полотнах. Її роботи — це не просто зображення, це фактури, які можна відчути на дотик.
Зараз художниця працює над особливою серією картин про Донеччину. Оскільки більшість її власних фотографій було втрачено в окупації, вона збирає знімки рідних місць у земляків. Валерія хоче відтворити на полотні море, степи, терикони та заходи сонця — усе те, що формувало її як особистість.
“Хочу намалювати ці місця, щоб люди бачили Донеччину не лише через негатив, а й через красу”, — ділиться планами Валерія.
Для неї це спосіб втримати зв’язок із домом і підтримати інших переселенців, показуючи, що пам’ять — це те, що в нас неможливо відібрати.
Надіслати фото можна у Threads за посиланням: https://www.threads.com/@valeria.art.lutsk
Ірина Міщенко