Коли Сергій Тарасенко згадує Маріуполь, його розповіді вражають конкретикою та деталями. В них звучать адреси будинків, гул танкових пострілів, заслане димом вентиляційне повітря та акваріумна вода, якою гасили пожежу в квартирі, рятуючи людей. Він розповідає про сотні добровольців, які без наказів і сумнівів об’єднувалися, аби допомагати там, де це було найбільш необхідно.
Зараз йому вже за сімдесят. Він знайшов новий прихисток у Чернівцях, покинувши рідний Маріуполь, що залишився на окупованій території. Чотири роки чоловік присвячує волонтерській діяльності: плете маскувальні сітки, створює “кікімори” для снайперів, а також забезпечує військових ковдрами, матрацами та подушками.
Сергій Андрійович доволі легко погодився зустрітися з журналістами Вчасних Новин, бо має що згадати, розповісти про пережите й сьогодення.
Наша зустріч проходить у медичному гуртожитку в Чернівцях, де час здається застиглим серед старих стін та нескінченних коридорів. Тутешнє повітря має особливий аромат прального порошку, змішаного з домашніми запахами страв, які готуються на спільних кухнях. Сергій Андрійович Тарасенко зустрічає нас щиро та спокійно. Під час розмови не покидає думка про те, що цей високий та худорлявий чоловік, із відкритим поглядом і тихим голосом, пережив руйнування всього, що будував десятиліттями. Попри це життя не зламало його — і він продовжує віддавати свої сили допомозі тим, хто цього потребує.
Маріупольський дух та розвінчані міфи
Розмова починається не з побуту в гуртожитку та адаптації, а з того, чим жив Маріуполь до 24 лютого. Сергій Андрійович одразу хоче розставити крапки над “і” у питанні, яке так часто мусує російська пропаганда. Міф про те, що весь Схід чекав на росію, він розбиває першим.
“Ви знаєте, багато хто каже, ніби ми там всі “ждуни” були. Це брехня. Маріуполь на початку 2022 року був справжнім оплотом українства на Сході. Я бачив це на власні очі. Коли прийняли закон про мову, місто змінилося за лічені дні. У магазинах, в аптеках — касири, молоді дівчата, старші жінки — всі почали відповідати українською. Може, хтось десь і помилявся в словах, але ніхто не обурювався. Це було природно. Маріуполь був патріотичним”, — згадує він, вдивляючись прямо в очі.
Окреме місце в його розповіді посідає полк “Азов” (нині 12-та бригада спеціального призначення “Азов”, який складалася переважно “з місцевих хлопців та жителів Донеччини”. “Це наші маріупольці, чоловіки з Горлівки та Донецька. Там служать багато друзів моїх доньок. Вони захищали не “територію”, вони захищали свій дім”.
“Від 2014 року у нас панувала атмосфера єдності: факельні шестя, патріотичні рейди молоді — все це було частиною життя міста, яке росія називала “російськомовним’”. Насправді ж Маріуполь обрав свій прапор задовго до великих бомб”, — каже Сергій Андрійович.
“Халабуда”, фортеця добровольців під тентом та аромат хліба турецьких пекарів
Війна не стала для Сергія несподіванкою. Каже, що дух великої біди відчувався задовго до перших вибухів. Коли ж все почалося, не зміг сидіти склавши руки, навіть попри свій вік та стан здоров’я — вже тоді мав групу й ходив із паличкою. Буквально три дні пішло на те, щоб якось влаштувати родину, пояснити, а на четвертий він знайшов шлях до “Халабуди” — центрального штабу тероборони в Центральному районі міста.
Це, за його словами, була дивовижна екосистема. На території колишнього заводу технологічного обладнання зібралося близько 300 людей. Це не були кадрові військові, а вчителі, айтішники, водії, пенсіонери… Сергій Андрійович описує це як мурашник, де кожен знав своє місце без жодних наказів. Поки молоді хлопці брали автомати, старші займалися тилом. Вони вигрібали тонни будівельного сміття з напівпідвалів, щоб зробити безпечне сховище, закладали вікна мішками з піском та цеглою.
“Там була дивовижна історія з турецькими пекарями. Група етнічних турків, українців за духом, привезли своє обладнання прямо до нас. Вони встановили величезний зонт, площею метрів десять, щоб приховати від російських дронів дим і вогонь. Під цим тентом вони пекли свої традиційні коржі, а всередині приміщення — батони. Борошно привозили вантажівками. Запах свіжого хліба під обстрілами — це те, що надихало та давало надію. Ми розвозили цей хліб по госпіталях, зокрема у третю лікарню, яку потім розбомбили росіяни. Годували військових і цивільних до останнього, поки ворог не підійшов впритул 13 березня”, — розповідає Сергій.
Він згадує, як вони ховали машини від дронів, пробиваючи діри в товстих заводських стінах, як разом із поліцейськими робили рейди проти мародерів, збирали залишки їжі в покинутих магазинах і віддавали їх тим, кому не було що їсти. Літнім людям “зашивали” вікна, “бо неможливо було ночувати, ще було холодно в квітні”.
“Окрім того, там займалися плетінням сіток і кікімор, це організували саме дівчата. Я особисто займався цим ще з 2014 року, тому ми направили фахівців на цей опорний пункт, щоб вони навчили, як правильно виконувати такі роботи. Дівчата активно працювали, і все тривало аж до 13 березня”, — каже чоловік.
“Ми зрозуміли: якщо не загасимо зараз — згоримо живцем або задихнемось в підвалі”
Саме 13 березня життя Сергія Андрійовича стислося до розмірів підвалу його дев’ятиповерхівки. Це був блочний будинок, міцний, з великим прохідним підвалом на п’ять під’їздів, де ховалося 50 людей. Смерть була просто поруч — тіла загиблих лежали прямо на дорогах, у дворах. Сергій каже, що бачив людей, які гинули з візками їжі в руках, намагаючись добігти до сховища. Поховання у дворах стали буденністю: неглибокі ями на пів метра в мерзлій землі, саморобні хрести з іменами, написаними на швидку руку.
Найстрашніший спогад Сергія — це обстріли танками, коли росіяни били прямою наводкою по дев’ятиповерхівках. Один із снарядів влучив у верхні поверхи їхнього будинку й дим від пожежі затягнуло в підвал через каналізаційні труби. Люди, серед яких були маленькі діти, почали задихатися та плакали від ядучого смороду.
“Ми зрозуміли: якщо не загасимо зараз — згоримо живцем або задихнемось у підвалі. Води не було. Піску не було. І тут один хлопець, що жив на третьому поверсі, згадав про величезний акваріум, де до останнього тримав своїх риб. Оця вода й врятувала наш дім. Ми бігали під обстрілами, тягали воду відрами з того акваріума на верхні поверхи. Я, через хворі ноги, не міг бігати по сходах, то тримав двері, щоб хлопці з відрами могли забігати всередину. Збивали полум’я, виривали палаючі дроти… Ми врятували під’їзд, і цей будинок стоїть досі, хоча все навколо — руїни”, — Сергій Андрійович каже це з гордістю, яка перекриває біль втрати.
Майже буденним він голосом описує ночі під бомбардуванням літаками: росіяни працювали методично: залітав один літак, скидав дві бомби, через 15 хвилин — наступний. І так до самого ранку. Заснути було неможливо. Люди сиділи в темряві, вкрившись ковдрами, і слухали, як навколо здригається земля.
Виїзд з окупації через 21 коло фільтрації
Рішення їхати прийшло 13 квітня. У дружини було погано зі здоров’ям, зять теж хворів. Сергій Андрійович згадує виїзд як окрему подорож у невідоме. Спочатку був Володарськ, потім Бердянськ… На виїзді з Маріуполя стояв пункт фільтрації.
“Мені пощастило. Підійшов до якогось офіцера рф, питаю: ‘Мені 68 років (на той час), треба проходити?’. Він махнув рукою: ‘Їдь так’. Я не проходив фільтрацію офіційно, і це мене врятувало. Бо в мобільному телефоні, який я закинув на дно сумки, були фотографії руйнувань та міста, рецепти “коктейлів Молотова” ще з “Халабуди”, а видаляти й сенсу не було, бо все можна відновити. Якби вони це побачили — я б тут не сидів”, — зізнається він.
Найважчим був шлях від Бердянська до Запоріжжя. Величезний караван машин розтягнувся на пів кілометра. На ділянці в Пологах стояв 21 російський блокпост. На кожному молодих хлопців роздягали до трусів, шукали наколки, перевіряли кожен сантиметр тіла. Сергій же сидів у бусі, притискаючи до себе сумку з котом. Його сива борода і старенька шапка створювали образ нешкідливого діда, на якого солдати майже не зважали. Один якут на блокпосту навіть помахав рукою, не знаючи, що за пазухою у цього “діда” — затята ненависть до всього, що принесла росія.
“Це мій фронт”: про кікімори для снайперів, ковдри в бліндажі та вибір бути українцем
“Ми вибралися до вільної, так би мовити, України, спочатку у Запоріжжя. У транзитному центрі нас зустріла місцева влада, нагодували гарячою їжею, поселили в дитячий садочок для ночівлі”, — згадує Сергій Андрійович.
Потім був Львів, а згодом — Чернівці, де вже працювала одна з доньок, і де живе вже чотири роки. Наступного ж дня після приїзду знайшов волонтерську організацію й тепер, у Центральному парку Шевченка, на другому поверсі адміністративного корпусу, плете кікімори. Кожен вузол, кожна стрічка в цих маскувальних костюмах — це його внесок у перемогу. За місяць він власноруч робить по два професійних костюми для снайперів. Раніше, каже, робили з мішковини, тепер — з легкої синтетики, яка не вбирає вологу. Окрім цього, Сергій налагодив зв’язки з усіма гуртожитками міста. Він збирає списані ковдри, матраци, ковдри, простирадла.
“Іноді це важливіше за сітки. Військові просять ковдри (шерстяні, синтепонові), бо ними закривають входи до бліндажів. Коли дрон залітає, то пробиває першу, а друга ковдра вже трохи захищає від уламків, вона рятує життя. Я відправив уже п’ять повних бусів таких ковдр, десь 400 штук точно. У мене тут дві людини, які бусами це забирають на склади, а потім везуть на фронт. Гарні ковдри та матраци відправляються до місць, де куди приходять військові на відпочинок під час ротації, ну а простирадла — у госпіталі. І вони завжди потрібні, бо ви ж розумієте, прати їх там ніхто не буде”, — каже він.
Чоловік регулярно навідується у центр “ЯМаріуполь”, де також плетуть сітки на стенді, який створили за кресленням, що він для них зробив. А ще — збирає та відправляє на фронт теплі шкарпетки, що в’яжуть та передають жінки, у тому числі й переселенки. А його дружина пише вірші, присвячені спогадам про мирне життя у Маріуполі, війні та надії на перемогу.
Які можуть бути плани, поки триває війна й родина розкидана по світу?
Коли мова заходить про майбутнє, Сергій Андрійович стає задумливим. Війна розділила його велику родину, розкидавши доньок та онуків по різних містах і країнах. Середня донька Юлія залишилася з батьком у Чернівцях — вона виїхала ще до того, як росіяни повністю заблокували Маріуполь.
Молодша донька з сім’єю та восьмирічною дитиною зараз перебуває у Франції, в місті Кан. Їм допомогли французи з українським корінням — надали цілий будинок для проживання, де родина мешкає вже понад два роки. Старша ж донька залишилася в Україні, у Кривому Розі. Її чоловік — металург, він продовжує працювати на місцевому підприємстві, тримаючи економічний фронт.
“Дружина постійно в дорозі: то їде до Франції до молодшої, то в Кривий Ріг до старшої, бо там теж треба допомога. Так і живемо — родина розкидана, бо кожному треба десь працювати і якось виживати”, — ділиться чоловік.
На запитання про мрію зібрати всіх разом Сергій лише зітхає. Він каже, що поки триває війна, складно щось планувати чи навіть уявляти спільний дім.
“Які плани можна будувати сьогодні? Мрія одна — щоб війна закінчилася. Тільки тоді можна буде думати, як і де нам знову збиратися до купи. А поки що ми просто прагнемо цього дня і працюємо на нього тут, кожен на своєму місці”, — підсумовує Сергій Тарасенко.
P.S. Закінчуємо розмову темою ідентичності. Сергій Андрійович переконаний: ті, хто виїхав з окупації або прифронтових районів та залишився в Україні, — це люди, які зробили свій остаточний вибір. Вони не підкорилися пропаганді, не склали руки. Вони привезли з собою біль Маріуполя та інших міст, щоб перетворити його на енергію допомоги. Навіть у сімдесят три роки, втративши все майно та квартири, що тепер опечатані ворогами, Сергій Тарасенко не почувається бідним. У нього є родина, є шлях додому і є своя Україна, яку він щодня захищає кожним вузлом на маскувальній сітці.
Ірина Міщенко