68-річний Михайло з Бахмута, попри серйозні проблеми зі здоров’ям і потребу пересуватися з паличкою, з перших днів повномасштабної війни допомагав українським військовим у рідному місті. Підказував, де варто перевірити підозрілі об’єкти, ділився важливою інформацією та не залишався осторонь, коли бачив загрозу. Згодом саме українські захисники, розуміючи небезпеку, наполягли на його евакуації, вивезли до Костянтинівки, а далі передали волонтерам, які допомогли чоловікові дістатися Чернівців. Саме тут, уже за сотні кілометрів від Бахмута, випадкова зустріч зі знайомим військовим стала для нього ще одним шансом знайти підтримку, прихисток і почати новий етап життя.
Журналістка Вчасних Новин зустрілася з Михайлом у чернівецькому гуртожитку, де він нині живе. Спираючись на паличку, він іде назустріч повільно, але вже з перших хвилин стає зрозуміло: перед нами не зламана обставинами людина, а сильний, щирий чоловік із широкою усмішкою, живою вдачею і напрочуд світлою енергією.
Михайло просить не вказувати його прізвище і не фотографувати, але про своє життя говорить відкрито. У його розповіді — Бахмут 2014-го і 2022-го, допомога військовим, небезпечні історії, евакуація, втрати, нові люди й нове місто. А крізь усі спогади проходить головне — любов до рідного дому, вдячність захисникам України та глибока повага до тих, хто простягнув руку допомоги, коли довелося починати все спочатку.
“Хлопці, ви б дрони підняли…”
Михайло добре пам’ятає літо 2014 року, коли Бахмут вперше побачив окупантів. Тоді через стан здоров’я та вік він не зміг піти на фронт, але уважно спостерігав за кожним рухом у місті. Тоді бойовики вийшли з міста, і війна відкотилася до Іловайська та Вугледара. Бахмут на вісім років став тиловим, але тривога нікуди не зникла, зокрема й тому, що саме сюди українські військові виходили на ротації, сюди привозили поранених із фронту.
“Коли почалася вже повномасштабна війна, у нашому місті було багато наших хлопців із Житомира, Черкас, навіть з Херсона. Пригадую, одного разу запитали де у нас “кафешка”, я показав улюблений “Хуторок”. Ми поспілкувалися про перевірки, патрулі, а я кажу: “Підніміть дрони, перевірте дев’ятиповерхівки наші, п’ятиповерхівки перевіряйте”. Вони подивилися на мене, потім один на одного й кажуть: “А це гарна ідея”. Десь через місяць вони знову зайшли у “Хуторок”, і один із них показав на мене пальцем. Я відразу й не впізнав його, а він каже: “Михайле, ви мене не пам’ятаєте? Добрий день!”. Ми ще довго потім спілкувалися на вулиці, й він розповів, що тоді підняли таки дрон і затримали цілу сім’ю: чоловіка, жінку, хлопця і молоду дівчину. Виявилося, що ті розставили російські прапори у певних місцях, ставили мітки. Військові їх викрили і затримали всіх чотирьох. З того часу робили це неодноразово”, — згадує чоловік.
Попри свій вік та проблеми зі здоров’ям, Михайло намагався допомагати військовим, як мінімум зі збором інформації. Його знали у місті, але не всі здогадувалися про співпрацю з захисниками. Так один із місцевих проговорився про заховану зброю, а Михайло домігся, щоб арсенал потрапив до наших захисників.
”Там було і РПГ, і два ящика гранат, бойові F1. Я тоді звернувся спочатку до знайомого поліцейського, а той злякався і сказав: Нікому нічого не кажи, я трактор візьму, бульдозером зариємо це все”. Я йому відповів як мужик мужику: “Слухай, ти ж у поліції, кокарду носиш, тризуб, і ти такий рідкий?’”. Звісно, ніхто нічого заривати не став — зброю здали ЗСУ”, — посміхається Михайло.
“Збирайтесь, ми вас вивозимо”
У травні 2022-го Бахмут почав зникати під вогнем. Горіли м’ясокомбінат, завод шампанських вин. Військові, які вже звикли до Михайла, сказали: ”Все, збирайтесь, ми вас вивозимо”. Його доправили до Костянтинівки, а звідти волонтери повезли далі — на захід. Лише запитали: “Куди вас відвести”, та почули: “Де не стріляють”. Так опинився у Чернівцях.
”Зі мною залишилося тільки дві футболки мої рідні. А от зараз каву п’ю — і це кружка моя, і тарілочка моя. Все інше — вже з секонд-хенду, де понабирав”, — каже переселенець.
На руці у чоловіка синьо-жовтий, вже не дуже яскравий браслет. Його ще у Бахмуті один із бійців зняв із власної руки: ”Дядьку Михайле, видно, що ви наш хлопець. Носіть”. Сьогодні той браслет стерся, потьмянів, але досі залишається на його руці. Михайло дивиться на нього як на пам’ять про людину, долі якої навіть не знає:
”Хто його знає, чи цей хлопець живий зараз… Дай Боже, щоб був живий”, — тихо додає він.
Прихисток у церкві та доленосна зустріч
Першим місцем, де він отримав не просто дах над головою, а відчуття, що після пережитого хаосу можна хоча б трохи видихнути, стала церква п’ятидесятників. Чоловік згадує, що його та інших переселенців поселили на території, пов’язаній із колишнім закладом, де раніше проводили великі заходи, а після початку війни простір переобладнали під прихисток для ВПО. Там усе було просто, але організовано: людей розміщували, годували, допомагали з найнеобхіднішим. Для тих, хто приїжджав фактично без нічого, це мало значення не лише побутове, а й психологічне.
“Нас годували безкоштовно три рази в день — сніданок, обід, вечеря. Все чітко було, за графіком. Пастор Віталій… я його доброту ніколи не забуду”, — каже чоловік.
Але через три роки оренду приміщення закрили, і 82 переселенці знову опинилися перед загрозою вулиці. Коли прийшов час розходитися, війна знову розкидала їх світом.
“Надя зараз у Польщі, Лена з Робиком виїхали у Францію… Кого куди доля закинула. Але ми не загубилися. Нещодавно мені дзвонить пастор Павло, сміється: “Дядьку Михайле, хочу з вами на каву зустрітися!”. Він вирішив зібрати нас усіх через рік після того, як ми виїхали з прихистку. І ми зібралися. Сиділи в залі, згадували все. Прийшло 34 людини — хтось не зміг, хтось не захотів, але кістяк залишився. Ми досі тримаємо зв’язок, зідзвонюємося. Ми стали як одна сім’я”, — ділиться Михайло.
Самому ж Михайлу тоді порекомендували звернутися до військової адміністрації, й саме там сталася зустріч, гідна кінофільму.
”Заходжу, а там хлопець стоїть спиною. Повертається — це ж Ваня з Житомира! Той самий, з Бахмута. Він на мене дивиться: “Дядьку Михайле! Як я радий вас тут бачити”. Ми пообнімалися там, всі на нас як на дурних дивилися. У мене аж руки затрусилися. Кажу: Вань, де Бахмут, а де Чернівці?”, — посміхається чоловік.
Перед поверненням на передову військовий встиг допомогти Михайлу з житлом — так чоловік опинився у гуртожитку, де мешкає і сьогодні.
“Я б і в посадці жив, аби вдома”
Протягом усієї розмови ми не переставали дивуватися соковитій українській мові Михайла. Він каже, що це в нього з молодості — від поїздок до родичів на захід країни. Згадує, як у юності співав у Львові пісню про козака, і ніхто не вірив, що це хлопець — із Донбасу. Він з легкістю продемонстрував нам свій спів як доказ, що і його баритональний голос з віком нікуди не подівся: ” Ой там у полі тополя..”.
А на питання, чи подобається жити у Чернівцях, каже, що це безпека, не дім.
”Мені тут добре, ставлення дуже добре. Але хочу додому. Я б і в посадці жив, аби вдома. Я там виріс, там у школу ходив… У мене там була однокімнатна квартира у дев’ятиповерховому будинку, все вигоріло. Повертатися немає куди. Але я б просто знав, що я вдома”, — каже переселенець.
Сьогодні Михайло живе на пенсію та виплати ВПО. Він продовжує курити на ґанку гуртожитку, поправляти на руці старий браслет і вірити. Бо для нього Україна — це не просто територія, а люди, яким він допомагав, і пам’ять, яку неможливо спалити жодним прильотом.
Ірина Міщенко