Для прифронтового Запоріжжя друга година ночі — час тривожної тиші, а в кімнаті Катерини Старченко горить лише настільна лампа, адже це її єдина можливість побути наодинці з рукоділлям. Денне світло повністю належить її дітям: 17-річній доньці-студентці та семирічному синові, який через аутизм потребує щохвилинної уваги. Поки хлопчик спить, з-під гачка жінки з’являються кумедні зайці, патріотичні ляльки-україночки та козаки. Для Катерини це не просто хобі чи спосіб заспокоїтися під звуки вибухів, а єдина можливість заробити на приватну реабілітацію та подарувати синові шанс на повноцінне майбутнє.
Журналістка Вчасних Новин поспілкувалася з Катериною та дізналася історію її щоденної боротьби, у якій переплелися творча спадщина мами, волонтерство для особливих малюків і величезна материнська любов, що здатна долати будь-яку скруту прифронтового міста
Творча спадщина від мами та перші вироби
Катерина народилася й виросла в Запоріжжі. Мистецтво створювати речі власними руками прийшло в її життя ще в дитинстві через хворобу матусі. У 1998 році жінка перенесла важку операцію на серці й отримала інвалідність. Батькові було важко самотужки забезпечувати родину, тому Катя разом із мамою почали плести прикраси з бісеру на продаж.
“Ми з мамою думали, як заробляти, і тоді почали займатися бісероплетінням. У ті часи такі прикраси купували, і можна було додатково принести якісь гроші додому. Ми з нею разом плели гердани, силянки, браслети, а потім вже я виходила з ними на вулицю й десь продавала по місту”, — згадує Катерина.
На початку 2010-х років попит на бісерні вироби впав, і дівчина почала шукати інші варіанти рукоділля. Катерина згадує, що випадково побачила в інтернеті в’язані іграшки та вирішила спробувати. Сама опанувала техніку і зрозуміла, що знайшла справу свого життя, тоді як мама далі продовжувала плести бісером. На той момент Катерина вже вийшла заміж і мала маленьку донечку, проте грошей у родині не вистачахо, та й вона вже просто не уявляла свого життя без творчості.
Згодом у шлюбі народився молодший син. Різниця між братом і сестрою склала рівно десять років. Проте саме після появи другої дитини щасливе та спокійне сімейне життя обірвалося, а попереду на жінку чекали важкі випробування.
Два похорони за пів року та неочікуваний діагноз сина
Сімейний спокій обірвався раптово. Коли молодшому синові виповнився лише рік, Катерина за пів року поховала обох батьків. У батька запізно виявили онкологію підшлункової залози, яку лікарі довго плутали із серцевими болями. Невдовзі мама важко перенесла коронавірус, який дав ускладнення на легені, а за два місяці її життя забрав інсульт.
Залишившись без батьківської підтримки, жінка почала помічати, що з сином щось не так. Хлопчик ріс гіперактивним, у три роки не розмовляв і часто здавалося, що він взагалі не чує маму. Родичі заспокоювали, що хлопчики часто лінуються і починають говорити пізніше, але ближче до чотирьох років Катерина звернулася до психіатра. Комплексне обстеження підтвердило найгірші побоювання: аутизм, затримка мовленнєвого та психічного розвитку. З батьком дітей життя не склалося, тому піднімати та забезпечувати сина й доньку Катерині довелося самотужки.
Перші дні великої війни та рятівний допис у фейсбуці
Повномасштабна війна застала родину у фінансовій скруті. У перший день вторгнення у Катерини в гаманці було 50 гривень, а на картці — всього двісті. Замовники евакуювалися, пошти закривалися, а замовлення з Енергодара, куди найчастіше їхали її іграшки, масово скасовувалися. У магазинах були порожні полиці, біля банкоматів — кілометрові черги. Катерина згадує, як злякалася й не розуміла взагалі, що робити та до кого звертатися по допомогу.
У розпачі жінка написала пост у фейсбуці з проханням купити готові іграшки за зниженою ціною, аби просто придбати дітям продукти. Відгук людей вразив: ніхто не хотів знижок, покупці платили повну вартість, а деякі просто привозили їжу та підгузки. Тоді ж фейсбук звів Катерину з матушкою Ольгою (у чернецтві Лукією) з місцевої церкви, яка привезла родині два величезні мішки з найнеобхіднішим. Жінки товаришують і досі. Зараз матушка активно возить допомогу військовим на передову і регулярно купує у Катерини патріотичні брелоки, ангелочків та сердечка, щоб дарувати їх благодійникам на знак вдячності.
Чіткий графік життя та особливий підхід до сина
Сьогодні життя родини підпорядковане чіткому графіку. Тричі на тиждень вони їздять через усе місто до безкоштовного державного реабілітаційного центру. Результати є, але для видимого прогресу цього замало. Раз на рік держава виділяє допомогу — 16 000 гривень, однак цих грошей у приватному центрі вистачає лише на 18–20 днів занять. Проте Катерина бачить, що саме приватні фахівці дають потужний поштовх для розвитку сина, адже “після приватних центрів більш помітний результат, ніж після державних”.
На самих заняттях мама не присутня через особливості поведінки дитини.
“Він відмовляється займатися, якщо я поряд. Йому треба до мами на ручки, обійняти, поцілувати, кудись потягнути, ще щось. Дуже балується при мені. Тому я на заняттях не присутня. Тільки на самому першому, коли новий фахівець якийсь, і вона хоче дізнатися, що дитина вміє, що мене турбує… А потім я просто виходжу з кабінету. Мене кличуть тільки у разі, якщо зовсім не можуть впоратися або потрібно щось пояснити”, — каже жінка.
Вдома ж найбільшим порятунком для гіперактивного хлопчика стала спеціальна розвивальна гойдалка-мішок — корисний тренажер для дитячого розвитку.
“Ви ж розумієте, таким дітям складно догодити, бо ніколи не знаєш, чого хоче, чому зрадіє, чим буде гратися. Куми подарували синові на день народження підвісну гойдалку для розвитку малечі. І це єдиний подарунок на даний момент, з яким реально вгадали, бо вона не тільки подобається синові, а й корисна для нього”, — пояснює Катерина.
Від крихітних брелоків до великих іграшок: тонкощі майстерності
Саме потреба самотужки підіймати на ноги сина змусила Катерину перетворити творчість на постійну роботу. Сьогодні у неї замовляють найрізноманітніші вироби, і кожна робота потребує ретельного підбору матеріалів, адже іграшками гратимуться діти. Майстриня створює роботи будь-яких форматів — від мініатюрних сувенірів до великих фігур.
Для створення іграшок майстриня використовує два основні види ниток, обов’язково консультуючи покупців перед початком роботи.
“Іграшки різні: і ляльки, і україночки, і козаки, і тварини, і різні фігури… Найбільші за розміром, що я в’язала, це було 50 см. А загалом від маленьких, десь 3-4 см, і середні. Я завжди запитую, якого розміру, з якої пряжі, бо в’яжу з напівбавовни або з плюшу. Діткам краще з напівбавовни, бо вони гіпоалергенні, а плюшева пряжа трохи з ворсинками, тож для зовсім маленьких діточок цей варіант небажаний”, — розповідає Катерина про свої вироби.
Попри величезний досвід, Катерина постійно шукає нові ідеї та пропонує клієнтам. Своєрідним рекордом для неї стало замовлення гуртової партії на понад 100 різноманітних брелоків для закордонного магазину. Також географія її творчості постійно розширюється, наприклад, зараз майстриня працює над ляльками-україночками, які незабаром поїдуть до Ізраїлю.
Волонтерство як спосіб поділитися теплом
Попри власні труднощі, Катерина знаходить сили й для волонтерства. На початку війни вона передавала іграшки в шелтери для дітей-переселенців, а зараз влаштовує акції для особливих дітей у реабілітаційних центрах. Часто небайдужі люди просто перераховують їй кошти, і Катерина в’яже на всю суму маленькі презенти, аби порадувати малечу.
“Я роблю такі подаруночки дітям з інвалідністю, зокрема у тих реабілітаційних центрах, куди ми ходимо, постійно змінюються діти… І навіть маленькі брелочки дарують їм якісь емоції, вони радіють, хоча таких дітей дуже важко чимось здивувати, чимось розвеселити”, — додає майстриня.
Продаж робіт у вихідні на площі Митців та віра в майбутнє сина
Щосуботи та щонеділі Катерину можна зустріти в центрі Запоріжжя на площі Митців (колишня площа Маяковського). Вона є наймолодшою учасницею міського товариства майстрів “Колорит” і має офіційний дозвіл від мерії. До 2022 року товариство налічувало 180 майстрів, а зараз сюди приходить щонайбільше 20 людей. Головною її опорою є 17-річна донька, яка навчається в коледжі готельно-ресторанного бізнесу. Дівчина повністю бере на себе догляд за братом та приготування їжі у вихідні, аби мама могла поїхати на виставку і заробити гроші.
В’язати вдень Катерині практично не вдається, адже син залюбки “допомагає клубочки розмотувати мамі по всій квартирі”. За роботу майстриня сідає лише після дев’ятої вечора, коли дитина засинає, і працює до другої години ночі.
Виїжджати із Запоріжжя родина не планує. Орендувати житло в західних областях України для них занадто дорого, а за кордоном практично неможливо знайти україномовних фахівців для дитини з аутизмом. Катерина переконана, що без постійних занять хлопчик закриється у собі, а мовний бар’єр лише погіршить ситуацію.
“Дітей з таким діагнозом можна вивести в нормальне життя. Такі діти можуть згодом піти до школи, вирости, отримати освіту, влаштуватися на роботу, але ними треба займатися. Це не лікується й не проходить саме собою. Якщо не буде щоденних занять та уваги, то він залишиться таким, як зараз є”, — додає Катерина, яка щиро вірить і робить усе можливе для того, аби її син зміг у майбутньому жити повноцінним життям.
Підтримати родину замовленням та купівлею іграшок можна у Фейсбуці: https://www.facebook.com/kata.starcenko.411354