У п’ятиповерховому гуртожитку Глибоцького професійного ліцею на Буковині живуть люди, яких війна змусила залишити свої домівки та поїхати за сотні кілометрів звідси. Серед них — мама та донька із Сіверськодонецька Луганської області. Оксана Рубан разом із 85-річною мамою Марією Подгайко виїхали навесні 2022 року, коли залишатися у рідному місті стало небезпечно. Зараз вони мають звичайну кімнату у гуртожитку, налагоджений побут і спокій. Але за цим залишається пам’ять про дім — квартиру, дачу, сусідів і життя, яке вони залишили на Луганщині.
Журналісти Вчасних Новин поспілкувалися з Оксаною та Марією у кімнаті, де часто збираються переселенці для проведення дозвілля та різноманітних заходів, та дізналися, як відбувалася евакуація, як живуть зараз та що найбільше здивувало мешканок сходу на Буковині.
Трикімнатна квартира, двоповерхова дача та потяг у невідомість
До великої війни у Сіверськодонецьку життя родини було наповнене звичними турботами, улюбленою роботою та затишком. Оксана присвятила своє життя медицині й працювала спочатку фельдшером, потім завідувала травмпунктом, а згодом стала сімейною медичною сестрою. Мама, Марія Стефанівна, попри поважний вік, обожнювала поратися на землі.
“У нас була трикімнатна квартира, а поряд двоповерхова дача з двома ділянками землі. з весни й до глибокої осені я ходила на дачу, і навіть ночувала там, тим більш, що сусіди хороші. Що саджали? Та все! У нас було абсолютно все, що тільки можна посадити та виростити. Гарні урожаї збирали”, — згадує пані Марія.
Усе перекреслили обстріли, які почалися майже одразу після початку повномасштабної війни. Коли витримувати постійний гуркіт снарядів стало неможливо, жінки зважилися на крок у невідомість. 3 квітня 2022 року вони сіли в евакуаційний потяг та поїхали у невідомість. Безкоштовний рейс привіз спочатку до Львова, але доля привела їх до Чернівців.
Спочатку був спортзал, де вперше відчули спокій
Першим прихистком Оксани та її мами став спортзал чернівецької школи для дітей із вадами розвитку. Багато хто жахається від думки про життя у таких умовах, але для жінок ці три місяці стали першим ковтком безпеки та щирої турботи.
“Ми жили в спортзалі. І, чесно, нам було дуже добре. Зазвичай кажуть, що в спортзалах людей просто розміщують — матрац кинули й усе. У нас дійсно були матраци, але нові й дуже високі та якісні. Нам видали великі теплі ковдри, нову білизну на резинках, нічого не сповзало. Дали шампуні, всі засоби гігієни — усе необхідне. Можна було помитися, і це все було безкоштовно. Нас ще й безкоштовно годували весь час. Причому так: суп або борщ — обирай, що хочеш, і скільки хочеш. Були ковбаса, смачні яблука, горіхи.. Перше, друге, випічка — дуже добре організовано. Ну, справді, було здорово”, — емоційно ділиться Оксана.
У залі мешкало всього 18 людей й вони самотужки підтримували порядок. Окрему кімнату з ліжками виділили для вагітних та матусь із маленькими дітьми. Поки малеча гралася на свого майданчику, дорослі разом плели маскувальні сітки для фронту.
Керівниця закладу Ольга Михайлівна Добрижанська одразу оточила переселенців увагою. Вона не просто керувала побутом, а намагалася розрадити людей і буквально за руку водила їх знайомитися з містом. Разом вони відвідували Музично-драматичний театр імені Ольги Кобилянської та Армянську церкву, органний зал, куди Оксана потім і сама ходила…
“Боже, думаю, санаторій” — новий етап життя у гуртожитку Глибоцького професійного ліцею
Коли у школі мав поновитися навчальний процес, Ольга Михайлівна зателефонувала директору Глибоцького ліцею, і родину перевезли до гуртожитку. Переїзд Оксані запам’ятався відчуттям глибокого спокою.
“Сюди як приїхали, подумала: санаторій. Тут дуже гарно та комфортно, чисте повітря. Можна вийти на двір та прогулятися, посидіти на лавочці й послухати спів птахів”.
Для переселенців ліцей став не тільки прихистком, а й справжнім простором для реабілітації. Тут регулярно проводять різноманітні заходи, спрямовані на підтримку, єднання та відновлення стану. Найбільше запам’яталася психологиня Аня, яка також евакуювалася із Сіверськодонецька. Жінки згадують, як вишкрябували спеціальною паличкою картинки на чорному тлі під золото та срібло, малювали берези, розфарбовували екосумочки, створювали малюнки кольоровим піском та створювали декоративні поробки.
“нам дуже тут подобається. Звісно, це не можна порівняти з квартирою та окремим житлом. Люди різні, ситуації також бувають різні. Однак ми все одно завжди знаходимо спільну мову, розв’язуємо ті чи інші питання”, — каже Оксана.
Контрасти менталітету та мовне питання
Найбільшим відкриттям для мешканок Луганщини на Буковині стали люди. Жінка помітила суттєву різницю у звичках, вихованні та щоденному спілкуванні між жителями сходу та заходу країни.
“Я хочу сказати, тут люди набагато простіші й відкритіші, ніж на сході. Я вже разів чотири забувала телефон — дзвонила з маминого та чула: “Прийдіть, заберіть, він на місці”. У нас його вже давно могли б забрати. Так само із сумками: залишиш десь — вона стоїть на тому ж місці. Діти всі привітні, виховані, вітаються, не дивляться, хто ти і звідки”, — розповідає переселенка.
Ба більше, навіть під час складних періодів, коли Марія Стефанівна кілька разів потрапляла на лікування, лікарняні стіни подарували родині нових друзів. Оксана приходила провідувати маму й затоваришувала з місцевою жінкою, з якою вони досі тепло спілкуються та регулярно передзвонюються, і нові знайомі всіляко допомагають родині.
Оксана додає, що її вразило й ставлення батьків до дітей, яке вона спостерігає навколо: у лікарнях чи на вулицях немає криків та агресії. Мами спокійно чекають, поки дитина заспокоїться, ніхто нікого не б’є і не лає. Навіть серед місцевих студентів ліцею Оксана та її матусі знайшли щиру підтримку та лише повагу.
“Я люблю цих хлопців, вони класні. завжди вітаються, допомагають нам сумочку піднести на четвертий поверх. Вихователька бачить, що у бабусі там нижче коліна оті сумки: “Бігом там, хлопці, давайте”, і вони швиденько беруть та несуть. Та й самі пропонують допомогу, якщо бачать, що є потреба. Молодці”, — каже жінка.
Жодних проблем чи непорозумінь через мову у родини ніколи не виникало, хоча багато переселенців бояться через це їхати на захід, але мовного бар’єра Оксана не відчула жодного разу.
“У Глибоцькому районі, до речі, живе чимало румунів. Вони не знають українську, але дуже добре російською розмовляють. Тож можу чесно казати, що ми ніколи не стикалися з проблемами через мову, хоч говоримо як українською, так і російською”. — каже Оксана. І додає з посмішкою: “Якщо б я знала, що я тут буду п’ятий рік, я б навчалась ще й румунській”.
П’ять тисяч на двох і віра у зворотний шлях
Зараз у затишній кімнаті ліцею панує спокій, але фінансове життя Оксани та її мами після переїзду залишається непростим. Певний час Оксана продовжувала працювати онлайн сімейною медсестрою в рідній лікарні. Однак цьогоріч умови змінилися: працівникам релокованої лікарні запропонували або протягом 90 днів приїхати до Дніпра, або звільнитися.
“Ну, от 29-го числа цього місяця я звільнена. Два роки простою було, так тягнулося все. Сенсу взагалі не було залишатися, а переїжджати до Дніпра ми не хочемо, нам тут дуже добре. Якщо кудись і їхати, то вже тільки додому, в Сіверськоодонецьк”, — каже жінка.
Одразу після звільнення Оксана стала на облік у центр зайнятості та шукає нові можливості для роботи. Грошової допомоги від міжнародних фондів, яка підтримувала родини переселенців в перші місяці після початку війни та евакуації, вже немає. Тепер вони живуть за рахунок пенсій та державних виплат.
“Складно, важко. За проживання ми нічого не платимо, але ж треба щось їсти, ще й медицина. Наприклад, я маю інвалідність і моя пенсія повністю йде на ліки, бо я без них просто не живу. У мами пенсія… Ну, які зараз ті пенсії? Дві тисячі маминих, три мої… На місяць, то воно ж…”, — ділиться Оксана.
Попри 1200 кілометрів відстані від Сіверськодонецька та важкі матеріальні умови, Марія Стефанівна, якій уже виповнилося 85 років, та її донька не втрачають оптимізму. Вони ретельно відкладають кілька гривень з маминої пенсії з єдиною метою — накопичити достатньо коштів на дорогу додому, щойно на рідній Луганщині настане мир.
Ірина Міщенко
Цей матеріал створений в рамках проєкту Інститут Масової Інформації (ІМІ) за фінансової підтримки Європейського Союзу. Відповідальність за зміст цієї публікації несуть виключно Вчасні Новини й за жодних обставин він не може розглядатися таким, що відображає позицію Європейського Союзу.