77-річна Тетяна Валентинівна Тищенко живе у прихистку для переселенців на Буковині після виїзду з херсонського мікрорайону Корабел. Вона поїхала з дому, аби побачити молодшого сина, який після демобілізації через стан здоров’я разом із родиною живе в колишній будівлі лікарні в селищі Глибока. Назад жінка вже не повернулася й понад півтора року живе тут, сумуючи за домом і старшим сином, якого може лише чути по телефону.
У розмові з журналістами Вчасних Новин Тетяна Валентинівна згадує життя на херсонському Острові, постійні обстріли та теперішню тишу Буковини, до якої вона досі звикає.
Шлях із херсонського Острова до тимчасового дому на Буковині
“Не хотіла взагалі їхати з дому, — зізнається Тетяна Валентинівна. — З початку війни жила у себе на Острові, потім довелося перебралася до старшого сина у центр Херсона, а сюди приїхала з молодшим сином побачитися. От як приїхала на кілька тижнів, і вже півтора роки живу. Вдома сильні-сильні обстріли. Син казав: “Мам, побудь з нами трошки тут, а потім повернешся”. Ну от і побула. А там ще гірше стало”.
Тетяна Валентинівна мешкала у мікрорайоні Корабел, який херсонці зазвичай називають Островом через оточення водою з усіх боків. До повномасштабної війни це був один із найзатишніших куточків міста, де вдало поєднувалися промислові потужності та зони для відпочинку, вирувало розважальне життя, працювала сучасна інфраструктура, а з кранів текла чиста питна вода. У цьому районі містяни зводили дачі, а на тутешніх водних плесах часто можна було побачити красиві білі яхти.
Зараз ця місцевість нагадує декорації до фільму про апокаліпсис. Найсильнішого удару Острів зазнав у червні 2023 року під час масштабного затоплення через підрив Каховської ГЕС — тоді вода піднялася вище ніж на п’ять метрів. Острів розташований просто на Дніпрі, тож між нашим правим берегом та окупованим лівим постійно триває артилерійська дуель. Район, де раніше мешкала жінка, тепер майже безлюдний. Через смертельну небезпеку людей звідси масово евакуювали, бо залишатися там означало щодня грати в рулетку зі смертю.
“Той район, звідки я виїхала, залишився без усього. Ні газу немає, ні світла, міст розбомбили. Транспорт… Раніше тролейбуси туди на Острів заїжджали — уже не ходять. Маршрутки теж”, — тихо каже вона.
“Навіть кури отримують стрес від вибухів”
У самому ж Херсоні в Тетяни Валентинівни залишився старший син. Йому 50, він нещодавно втратив дружину і навідріз відмовляється їхати попри те, що місто потерпає від щоденних нальотів російських дронів.
“Син телефонує і каже: “Дрони літають, за людьми полюють”. От летить цей дрон, щоб убити людину — обов’язково вбити. І стільки аварій, стільки зруйнованих автобусів… Місто колись було гарне, велике, а зараз… (зітхає) У знайомих сильно розбомбило будинок… Вони тримали там господарство — кури, кози, а потім виїхали й віддали їх синові. Він за ними наглядав, годував, але вже місяць як вони перестали нестися. Я навіть читала, що тварини теж отримують стрес від вибухів, от воно так і є”, — говорить жінка.
Сама Тетяна Валентинівна перші три роки війни майже не спала. Організм просто здав під натиском щонічного жаху. Каже, що від того хронічного безсоння почалися сильні запальні процеси. Сюди, на Буковину, вона приїхала з запаленням легень і “страшним кашлем”. Місцеві лікарі її виходили, поставили на ноги. Тепер вона каже: “Слава Богу, більш-менш поправилася”. Тут, у тиші старовинної будівлі КНП “Центр медичної допомоги Глибоцької селищної об’єднаної територіальної громади”, вона нарешті спить. Водночас побут у гуртожитку — це окреме випробування для літньої жінки, яка звикла до свого власного куточка.
“Мені окрему кімнату дали, син з невісткою та дітьми поряд живуть. Але тут шумно, бо стіни тоненькі. От сусідка розмовляє, а я все чую. А загалом тут добре, звісно, дуже добре. Просто, знаєте, хочеться додому!”, — додає вона.
Читайте також: “Дві тисячі маминих, три мої”: як дві переселенки з Сіверськодонецька живуть на Буковині та чому відкладають гроші на дорогу додому
“Мамо, сиди поки сидиш”: що тримає Тетяну Валентинівну в евакуації
Молодший син Олександр після початку повномасштабної війни пішов служити, але вже за рік отримав важку контузію та купу хвороб. Його комісували, тож тепер він живе на Буковині. Саме до нього приїхала Тетяна Валентинівна. Його родина — невістка та троє дітей — виїхали з Херсона ще у 2022 році. Старший онук зараз навчається в Дніпрі, а двоє менших — п’ятикласник і зовсім маленька дівчинка — тут, з батьками.
“Син повернувся з фронту з інвалідністю. Йому 40 років. Відвоював рік цілий, завів купу болячок, два поранення, контузія. Зараз без роботи, права рука не працює. На плечах дві операції мали бути, а зробили тільки одну. Війна….” — голос жінки на мить здригається, але вона швидко збирається з силами.
Зараз родина тримається на невістці, яка працює в кілька змін. Тетяна Валентинівна отримує пенсію та виплати як переселенка. Вона намагається зайвий раз не обтяжувати дітей своїми переживаннями, а ті, своєю чергою, оберігають її. Олександр не відпускає маму назад до Херсона.
“Саша каже: “Мамо, сиди поки сидиш, тому що якщо ти приїдеш, ти не зможеш сидіти вдома, все одно поїдеш у свою квартиру”. А там і квартира та вже — тільки стіни поки стоять. Ще, слава Богу, стінки стоять. Жах, страшно… А мне все одно хочеться туди”.
Читайтк також: Дім — це не стіни: літня пара з Донеччини знайшла прихисток у модульному будиночку на Буковині
Ми прощаємося, і помічаємо, яка в Тетяни Валентинівни неймовірно світла, дитяча посмішка. Вона соромиться, каже, що через стрес сильно покришилися зуби, треба приводити їх до ладу, бо “перед самим виїздом шматочок знову відколовся”. Але ця посмішка — це якась особлива херсонська затишність, яку не здатні випалити ні керовані авіабомби, ні шахеди, ні життя в чужих стінах.
“Старший син пообіцяв, що згодом будемо потихесеньку приводити все до ладу”. І я думаю, що все відновиться, якось воно буде”, — каже вона на прощання.
Ірина Міщенко