Коли Лариса Іванова відкриває двері свого квіткового магазину в невеликому селі на Київщині, її зустрічає знайомий аромат троянд, матіоли, евкаліпта та свіжої зелені. На полицях стоять орхідеї, гортензії, петунії, лаванда, кімнатні рослини, а на робочому столі вже чекають квіти для нового букета. Зараз вона впевнено підбирає кольори, фактури й форми, легко складає композиції, радить покупцям, що краще подарувати на день народження чи ювілей. Здається, ніби вона займалася цим усе життя. Насправді ж до власного квіткового магазину Лариса йшла майже три десятиліття. Її мрія пережила зміну професій, дві сім’ї, пандемію, війну, евакуацію з Краматорська та ще один переїзд. І коли, здавалося б, потрібно було думати лише про те, як урятувати себе і дітей, вона нарешті наважилася зробити те, про що мріяла ще зі школи.
Журналістка Вчасних Новин поспілкувалася з Ларисою про шлях до мрії, яку вона пронесла через десятки років, два вимушені переїзди та війну.
Лариса родом із Шахтарська на Донеччині. Після школи вона приїхала до Краматорська вступати до Донбаської державної машинобудівної академії. Саме там залишилася жити, вийшла заміж, народила сина, а згодом і доньку. За освітою вона інженерка, однак життя не раз змушувало змінювати роботу й починати все заново. Спочатку працювала у магазині світлотехніки, де збирала люстри. Потім відкрила власну справу, торгувала освітленням, згодом будівельними матеріалами. Вона не боялася роботи й постійно шукала можливість розвиватися, але всередині завжди залишалося відчуття, що займається не тим, про що колись мріяла.
“Я ще зі школи дуже любила квіти. Завжди хотіла пов’язати з ними своє життя. Думала, що буду їх вирощувати, продавати чи працювати там, де вирощують квіти. Неважливо як, але мені дуже хотілося, щоб вони були частиною мого життя. Поки сиділа вдома з дітьми, вирощувала кімнатні рослини. У мами був приватний будинок, то там теж постійно щось саджала, допомагала, доглядала. Це було моє. Але постійно знаходилися якісь обставини, через які мрію доводилося відкладати”, — розповідає Лариса.
Попри це вона не переставала думати про власний квітковий магазин. Одного разу навіть зробила популярну тоді “карту бажань”. Серед різних фотографій була одна, яка особливо запам’яталася. На ній — просторий магазин, заставлений квітами, а посеред нього стоїть щаслива жінка. Лариса вирізала цю картинку з журналу й приклеїла на свою карту, навіть не підозрюючи, що через багато років майже дослівно повторить цей кадр.
“Я пам’ятаю ту фотографію до найменших деталей. Там був квітковий магазин, а посеред нього стояла жінка. Я тоді подумала: колись це буду я, — посміхається вона. — Чесно кажучи, навіть не знаю, чому так сильно в це вірила. Просто дуже цього хотілося”.
Магазин для дачників став початком великої історії
Перший крок до мрії допоміг зробити… карантин. Коли у 2020 році через пандемію COVID-19 син повернувся з Києва до Краматорська, він запропонував матері не сидіти без діла.
“Він сказав: “Що ми будемо просто сидіти? Давай відкриємо магазин для дачників”. І буквально за три тижні ми все організували. Почали продавати насіння, засоби захисту рослин, добрива, різні товари для городу. Потроху завозили петунії, лаванду, декоративні рослини. Магазин назвали “Дачник”, — згадує Лариса.
Справа потроху розвивалася. Покупці приходили по насіння, розсаду, квіти для клумб. Здавалося, життя нарешті почало складатися саме так, як хотілося. Але 24 лютого 2022 року все змінилося. Перші тижні після початку війни родина, як і тисячі інших мешканців Донеччини, залишила місто. Вони виїхали до Дніпра, переконані, що повернуться зовсім скоро.
“Ми закрили магазин буквально на місяць. Виїжджали десь на два тижні, максимум на місяць. Як і всі тоді, були впевнені, що ось-ось усе закінчиться. Думаю, ніхто не міг уявити, що війна затягнеться настільки, — каже жінка. — Ми постійно говорили одне одному: ще трохи, ще зовсім трохи — і повернемося до нормального життя”.
Незабаром сім’я справді повернулася до Краматорська, бо хотілося додому, працювати. Магазин “Дачник” знову відкрив двері для покупців, а життя ніби почало повертатися у звичне русло. Саме тоді доля несподівано зробила ще один крок назустріч давній мрії Лариси.
Кілька пачок троянд, які змінили життя
Найбільше про її мрію знав чоловік. Він бачив, як дружина роками затримувалася біля кожного квіткового магазину, як захоплено розглядала букети, як із задоволенням вирощувала вдома рослини й щоразу поверталася до розмов про власну справу. Саме тому напередодні 8 березня 2023 року він вирішив зробити несподіваний подарунок.
“Я думала, що ми просто проведемо свято вдома. А він кудись поїхав, повертається й каже: “Що ти сидиш? Поїхали”. Дивлюся, а він купив кілька пачок троянд. Каже: “Я набрав квітів, будемо торгувати”. Ось так усе і почалося”, — згадує Лариса.
Спочатку троянди продавали просто у магазині “Дачник”. Приміщення було зовсім не пристосоване для цього, але покупці з’явилися відразу. Квіти швидко знаходили своїх господарів, а Лариса дедалі більше переконувалася, що нарешті займається тим, чим мала займатися все життя.
Уже за кілька тижнів подружжя почало шукати окреме приміщення. У Краматорську тоді вже було чимало зачинених магазинів — їхні власники виїхали через війну. Один із таких магазинчиків раніше теж був квітковим. Власники погодилися здати його в оренду, і Лариса отримала шанс, про який мріяла багато років.
“Я навіть згадала свою карту бажань і ту фотографію квіткового магазину, посеред якого стояла жінка. І раптом зрозуміла, що тепер сама стою серед квітів у власному магазині. Виходить, бажання таки збуваються”, — посміхається вона.
Щоб працювати професійніше, Лариса поїхала до Києва навчатися флористики. Закінчила курси, почала по-іншому дивитися на букети, навчилася поєднувати кольори, фактури й форми. Сьогодні вона легко складає складні композиції, але згадує свої перші кроки з усмішкою.
“Коли тільки починала, я навіть троянди не зачищала від шипів. Пам’ятаю, чоловік бере букет і каже: “Ти хоч чимось його обгорни, бо я весь поколюся”. А я тоді ще навіть не задумувалася про такі речі. Зараз смішно згадувати”.
Коли квіти говорять найважливіші слова
Попри постійні обстріли Краматорська, квітковий магазин продовжував працювати. Лариса каже, що багатьом здавалося дивним, що під час війни люди не перестали купувати квіти. Насправді ж вони стали ще важливішими — як спосіб підтримати, подякувати, привітати або просто нагадати близькій людині, що вона не сама.
“Життя продовжується. Люди все одно кохають одне одного, одружуються, святкують дні народження, зустрічаються після довгих розлук. Квіти — це не про розкіш. Це про увагу, про любов, про бажання сказати близькій людині щось важливе.”
Особливо добре Лариса пам’ятає літнього чоловіка, який приходив до магазину за трьома гвоздиками для дружини.
“Видно було, що йому вже далеко за вісімдесят. І видно було, що грошей небагато. Але він купував три гвоздики й казав: “У моєї бабусі сьогодні день народження. Треба привітати”. От такі моменти найбільше запам’ятовуються. Дивишся на них і розумієш: справжня любов не залежить ні від віку, ні від війни.”
Після масової евакуації багато постійних покупців виїхали з Краматорська, але продовжували замовляти букети для своїх рідних через Instagram. Найчастіше це були діти й онуки, які хотіли привітати мам, бабусь або дружин, що залишилися вдома.
“Я запропонувала звичайну листівку зі словами “З днем народження”, а вона відповіла: “Ні, мені потрібна інша”. І вибрала листівку, на якій було написано “Дякую тобі, мамо”. Каже: “Я хочу подякувати мамі за те, що вона подарувала мені життя”. Такі замовлення запам’ятовуються назавжди.”
“Якщо щось станеться з дитиною, ми собі цього не пробачимо”
Попри небезпеку, Лариса до останнього не думала залишати Краматорськ. Як і більшість місцевих, вона постійно жила з надією, що найстрашніше вже позаду, що ось-ось усе закінчиться і можна буде просто працювати далі. Але навесні цього року сталося те, після чого родина вже не змогла переконувати себе, що все минеться.
Навесні 2026 року Краматорськ почав жити під ще інтенсивнішими обстрілами. Вибухи дедалі частіше лунали поруч із будинком Лариси, але остаточним переломом стали не вони. Вирішальною виявилася загибель дітей.
“Моїй доньці п’ятнадцять років, вона вчиться у десятому класі. Після одного з обстрілів читаю новину: загинув хлопчик із 10-Б класу. У мене серце просто зупинилося. Потім з’ясувалося, що це інша школа, але ж вони всі зараз навчаються дистанційно, всі приблизно одного віку. За день до того загинув ще один хлопчик — тринадцяти років. Це дуже страшно. Я навіть зараз не можу спокійно про це говорити”, — каже жінка.
Того вечора вони довго розмовляли з чоловіком. За словами Лариси, питання вже було не в тому, чи страшно залишатися, а в тому, чи зможуть вони пробачити собі, якщо станеться найгірше: “Ми сіли й чесно сказали одне одному: якщо, не дай Боже, щось трапиться з дитиною, кого ми потім будемо звинувачувати? Себе? Долю? Війну? Це ж уже нічого не змінить. І тоді зрозуміли: треба їхати”.
Рішення було болючим. Як і для більшості людей, які роками жили у Краматорську, це означало залишити не просто квартиру чи бізнес. Це означало залишити життя, яке будувалося десятиліттями. Дім, улюблену справу, друзів, покупців, звичні вулиці. Вони не знали, що буде далі, чи вдасться знову заробляти, чи вистачить грошей, чи знайдуть нове місце. Але цього разу страх залишитися виявився сильнішим за страх починати спочатку.
“Будете сидіти й страждати? Треба щось робити”
Прихисток родина знайшла у брата Лариси, який давно живе у Малій Олександрівці на Київщині. Перші дні після переїзду були важкими. Здавалося, що залишили все своє життя позаду: “Я навіть говорила: ми тепер без дому, без свого куточка, без нічого. Просто сиділи й не знали, що робити”. Але брат не дозволив їм надовго зануритися у відчай.
“Він сказав: “Що ви будете сидіти й страждати? Треба щось робити”. Спочатку я думала піти працювати флористкою до когось. Походила, поспілкувалася з власниками магазинів. А потім брат знову каже: “Навіщо тобі працювати на когось? Ти ж усе це вже знаєш. Шукай приміщення й відкривай своє”. Зараз я розумію, що саме він тоді дав мені той поштовх, якого дуже не вистачало.”
Події розгорталися майже блискавично. Родина приїхала 24 квітня. Уже 29-го знайшли приміщення, яке давно пустувало, домовилися про оренду, а 8 травня новий квітковий магазин уже відкрив двері для перших покупців. Так Лариса вдруге за кілька років почала бізнес практично з нуля.
Сьогодні у її магазині можна купити не лише зрізані квіти. Тут є садові рослини, орхідеї, гортензії, петунії, лаванда, кімнатні квіти, а ще повітряні кульки з гелієм — усе, що допомагає створювати людям свято навіть у непрості часи. Вона продовжує навчатися, освоює нові техніки флористики, планує розширювати асортимент і каже, що нарешті займається справою, яка приносить справжню радість.
Втім, думками вона часто повертається до Краматорська. Каже, досі отримує повідомлення від колишніх покупців, які хочуть замовити букети для своїх мам, дружин чи бабусь. Вони називають знайомі райони міста — Старе місто, Ясногірку, Станкобуд — і лише тоді дізнаються, що улюблений магазин уже працює в іншій області. Люди засмучуються, а вона щоразу відчуває, ніби ще раз прощається зі своїм містом.
Лариса не засуджує тих, хто досі залишається у Краматорську чи Слов’янську. Вона добре розуміє їхні почуття, бо сама ще зовсім недавно думала так само.
“Мені здається, людей найбільше тримає страх невідомості. Тут вони знають, де їхній дім, де магазин, де сусіди, якось пристосувалися до життя. А коли треба їхати, виникають сотні запитань: де жити, за що жити, чи знайдеться робота, чи буде кому допомогти. Це дуже страшно. Але я зрозуміла одну річ: життя важливіше за все. Якщо небезпечно — треба їхати. Дім можна відбудувати, бізнес можна відкрити ще раз, можна почати все спочатку. Це важко, дуже важко. Але життя своє і своїх дітей не повернеш. Для мене сьогодні це найголовніше”, — додає вона.
Можливо, саме тому серед десятків букетів у її магазині завжди є один особливий — той, який нагадує про мрію, що колись існувала лише на маленькій фотографії з карти бажань. Війна забрала у Лариси дуже багато. Але не змогла забрати головного — віри, що навіть після найтемнішого періоду життя знову може квітнути.