Коли Ірина Марсенко разом із дітьми приїхала до Харкова на зимові канікули, молодший син навідріз відмовлявся повертатися на Буковину. Дев’ятирічний хлопчик, який уже понад чотири роки живе далеко від рідного міста, повторював матері: “Я не боюся цих вибухів. Я хочу бути тут”. Для нього Харків залишається домом, де живе тато і де війна обірвала звичне дитинство. Для самої Ірини ці слова стали ще одним нагадуванням про вибір між бажанням повернутися додому і відповідальністю за безпеку дітей.
Сьогодні родина живе у місці компактного проживання переселенців у селищі Глибока на Буковині. Їхньою новою домівкою стала колишня будівля дитячого відділення лікарні, яку після початку війни переобладнали для переселенців. Саме тут Ірина виховує двох дітей, доглядає своїх тварин і щодня дистанційно керує ветеринарною аптекою, яка продовжує працювати у Харкові.
Журналісти Вчасних Новин побували у прихистку та почули історію жінки, яка вже четвертий рік живе між двома містами, двома домівками і двома реальностями.
Вибір заради безпеки дітей
Перші дні війни родина ще залишалася у Харкові, сподіваючись, що скоро все закінчиться і не доведеться нікуди їхати. Але обстрілів ставало дедалі більше, місто швидко змінювалося, а разом із цим росла й тривога за дітей.
“Це було, мабуть, дев’ятого чи десятого березня. У Харкові вже було дуже неспокійно: магазини майже не працювали, багато будівель були розбиті, центр міста теж сильно постраждав. Ми довго не могли зрозуміти, що робити, але в якийсь момент стало очевидно, що треба їхати. Зібрали дітей, посадили в машину двох собак і вирушили. Котів тоді залишили вдома, а вже пізніше чоловік повернувся до Харкова й забрав їх”, — згадує Ірина.
Спочатку родина вирушила до Дніпра. Там їх прихистили лише на кілька днів, але чоловік був переконаний, що безпечніше буде їхати ще далі на захід. Чіткого плану не існувало. Була лише карта України, телефон і постійне відчуття невідомості.
Нове життя у старій лікарні
Чернівецьку область Ірина знайшла майже випадково, переглядаючи в інтернеті громади, які приймали переселенців. Втім, був один принциповий критерій, через який одразу відпадали десятки варіантів.
“Мене найбільше хвилювало питання тварин. Для когось це могло здатися дрібницею, але для нас — ні. Я телефонувала і запитувала тільки одне: чи можна приїхати із собаками. У багатьох місцях відповідали, що ні, тому що людей селили у школах, садочках. А в Глибоці сказали: “Так, приїжджайте, без проблем”. І саме тому ми поїхали сюди”, — каже жінка.
Спочатку родина жила у місцевій гімназії. Разом із ними у класах розмістили ще кілька сімей із різних регіонів України. Люди постійно приїжджали і виїжджали: хтось повертався додому, коли ставало трохи спокійніше, хтось знаходив житло в інших областях. Тоді майже ніхто не знав, скільки триватиме ця вимушена зупинка і чи не стане вона новим життям.
“Нас годували, допомагали всім необхідним. Ми практично нічого не привезли із собою, тому підтримка була дуже важливою, — каже переселенка. — У класах жили люди з Києва, Чернігова, інших міст. Потім багато хто почав повертатися додому. А ми залишилися. Треба було вирішувати, що робити далі, і тоді нас переселили сюди, у цю будівлю”.
Про місце, яке стало для родини новою домівкою, за чотири роки Ірина дізналася чимало. Каже, що навіть в інтернеті про нього майже немає інформації, тож історію будівлі їй розповідали місцеві жителі. Колись тут був маєток польського пана Скабинецького, після Другої світової війни відкрили госпіталь, а згодом — дитяче відділення лікарні. Коли ж до Глибоки почали масово приїжджати люди, які рятувалися від війни, приміщення поступово переобладнали під місце компактного проживання переселенців.
“Коли ми сюди заїхали, тут ще працювало дитяче відділення. Потім почалися ремонти. Дуже допомагали гуманітарні організації, поступово облаштовували кімнати, покращували умови. Нас оформили як місце компактного проживання переселенців. До дітей приїжджали психологи, проводили різні заняття, тренінги, ігри. Зараз цього вже менше, але все одно підтримка є”, — каже жінка.
За ці роки Глибока стала для дітей звичним місцем. Молодший син навчається у місцевому ліцеї, а старша донька після дев’ятого класу вступила до Чернівецького художнього училища й уже закінчила перший курс. Вони знайшли друзів, звикли до нового середовища, однак, як каже Ірина, назвати це повною адаптацією все одно не може.
“Звісно, вже звикли, але є одна проблема, яка нікуди не поділася — ми живемо окремо від чоловіка. Тато залишився у Харкові, тому що там його робота, — пояснює Ірина. — Молодший дуже сумує, особливо після наших поїздок додому. Цієї зими ми були у Харкові довше, ніж планували, і коли настав час повертатися, він сказав мені: “Я не боюся цих вибухів. Я нічого не боюся. Я хочу бути тут”. Для мене це було дуже важко. Бо я розумію, чому він так говорить. Це його дім, там батько”.
Саме заради дітей вона поки не дозволяє собі повернутися. Каже, що щоразу, коли приїжджає до Харкова, бачить місто, яке продовжує жити попри війну. Працюють магазини, відкриваються кав’ярні, повертаються знайомі. Дехто вже приїхав із-за кордону, хтось повернувся з інших областей, а є й ті, хто взагалі не залишав місто. Але для себе Ірина давно визначила межу: поки триває війна, вона не готова ризикувати безпекою дітей.
“Харків живе, нічого сказати не можу. Все працює, все є. Але повертатися з дітьми я не можу. Мені страшно не за себе, а за них. Якби була сама, можливо, інакше на це дивилася б. Але я відповідаю за дітей. Не дай Боже щось станеться… Як я потім із цим житиму? Тому поки ми тут”, — додає Ірина.
Щоранку вона відкриває ноутбук і починає робочий день у Харкові
У Харкові продовжує працювати ветеринарна аптека, яку вона відкрила задовго до війни. Це справа, у яку вкладено не лише кошти, а й роки навчання, професійного досвіду та сімейної праці.
За освітою Ірина — ветеринарна лікарка. Після закінчення академії вона працювала в аптеках, набиралася досвіду, а у 2013 році наважилася відкрити власну справу. Каже, що тоді найбільше підтримував чоловік. Саме він допомагав облаштовувати приміщення, власноруч виготовляв меблі й вірив у дружину навіть тоді, коли сам сумнівався, чи витримає невеликий сімейний бізнес конкуренцію.
“Я довго працювала за наймом, а потім зрозуміла, що хочу спробувати сама. Чоловік дуже допоміг. Усе робив своїми руками — меблі, облаштування. Не до кінця вірив в успіх, але підтримував мене. Так і відкрилася наша аптека — невелике приміщення, приблизно 25 кв.м. Працюємо здебільшого з ветеринарними препаратами, консультуємо людей, допомагаємо підібрати лікування. Складні випадки, які потребують операцій, звичайно, направляємо до клінік”, — розповідає власниця.
У березні 2022 року двері аптеки зачинилися. Ірина виїхала разом із дітьми й досі з вдячністю згадує орендодавців, які поставилися до ситуації з розумінням та не вимагали звільнити приміщення чи будь-що сплачувати оренду. А коли у Харкові стало трохи спокійніше, вдалося відновити й роботу аптеки. Частину обов’язків взяла на себе працівниця, яка залишилася у Харкові, а сама Ірина почала керувати більшістю процесів дистанційно.
“Зараз аптека працює. Я щодня на зв’язку, оформлюю замовлення, контролюю всі процеси. Якщо потрібно, консультуємо телефоном, відправляємо препарати людям. Звичайно, з великими інтернет-магазинами конкурувати важко, але у нас є свої постійні клієнти, які знають нас багато років”, — додає Ірина.
Попри сотні кілометрів між Глибокою та Харковом, Ірина не закрила справу, яку будувала роками. Вона й досі консультує власників тварин, приймає замовлення, підтримує роботу аптеки і щоразу їде до Харкова, коли з’являється така можливість. Каже, що не знає, коли родина зможе повернутися додому. Але впевнена в одному: аптека має працювати, адже для багатьох її відвідувачів це не просто місце, де продають ліки, а можливість отримати пораду і допомогу для своїх улюбленців.