Сімʼя Олени Булгакової не виїжджала з Маріуполя до останнього. Спочатку сподівалися, що місто не буде окуповане й усе швидко минеться, як у 2014-му. Потім виїжджати вже було небезпечно, а згодом — стало неможливо. Вони пережили все жахіття ворожих бомбардувань і блокади. З перших днів повномасштабного вторгнення Олена вела свій воєнний щоденник, та одного разу і він залишився під уламками розтрощеного будинку. Але війна не змогла позбавити її головного — голосу. Сьогодні вона не мовчить: детально розповідає про кожен день Маріуполя під прицілом ворога. А дієвим засобом переплавити весь пережитий біль у силу стала пісня: зараз маріупольчанка співає у трьох українських хорах в Берліні.
Тепер це її особистий спротив: вона знайомить іноземців з українською пісенною спадщиною та долучається до збору коштів на підтримку України.
«Гроші в цьому місті стали непотрібними. Сокира була на вагу золота»
24 лютого.
«Ми зателефонували до старшої доньки в Харків — вона сказала, що місто бомблять. Сконтактувала з подругами з Києва — вони повідомили, що там теж вибухи. Батьки з Чернігова розповіли, що їхнє місто у вогні. В Маріуполі ж в той час від обстрілів потерпав лівий берег. На правому, де жили ми, поки було відносно спокійно. Ми просто не знали, куди ще можна виїхати, тому й залишилися», – згадує пані Олена.
В перші дні повномасштабного вторгнення транспорт на правому березі ще ходив, але в місті вже починалася паніка: черги за продуктами, водою, ліками та до банкоматів. Сімʼя Булгакових мешкала на четвертому поверсі пʼятиповерхівки. Підвали у їхньому будинку, як і в навколишніх чи у школі поблизу, були зачинені. Тому родина вирішила йти до кумів, які мали приватний будинок із великим підвалом. Удень вони ще забігали по щось у власну квартиру, а на ніч поверталися в приватний сектор.
28 лютого.
«Ми стояли в черзі, коли почули вгорі якийсь дивний незрозумілий звук. Усі впали на землю. Відтоді ми вже постійно залишалися в приватному будинку кумів, — розповідає маріупольчанка. — Туди прийшло ще кілька сімей. Загалом нас зібралося 14 осіб, п’ятеро з яких – діти».
1 березня.
У місті зникли вода, світло, звʼязок і опалення.
6 березня відключили й газ. Люди могли добу стояти за водою, а о п’ятій ранку займали чергу за їжею. Навіть якщо діставалися порожні булочки для хот-догів без сосисок, діти бігли з ними в руках неймовірно щасливі. Спочатку їли двічі на день, згодом могли дозволити собі прийом їжі лише раз на добу.
«7 березня чоловіки пішли шукати дрова. Гроші в місті стали нікому непотрібними — сокира була на вагу золота, — згадує Олена. — Наші чоловіки стали наче міські мисливці: якщо здобули дрова, значить, сьогодні буде тепло і їжа».
12 березня, 11:00.
Почалося чергове бомбардування. Чоловік Олени, Володимир, сказав, що вже просто не має сил стільки разів спускатися в підвал. 11-річний син Сашко хотів залишитися з батьком, але Олена наполягла: ризикувати безпекою дитини не можна. Син з іншими дітьми та троє дорослих встигли зійти в укриття. Решта родин у цей час перебувала на другому поверсі й почала спускатися на перший. Крайнім ішов чоловік Олени.
«Раптом ми почули страшний гул. Бомба впала прямо поряд із будинком. Верхній поверх ударною хвилею знесло повністю. Фортепʼяно, яке там стояло, відкинуло на кілька десятків метрів! Мого чоловіка, який спускався останнім, привалило стіною. Піднялася густа хмара пилу, поряд щось палало. Спочатку ми навіть не збагнули, що сталося, — з хвилюванням переповідає Олена Булгакова. — Поки пил і дим не розсіялися, я думала, що це просто посипалася штукатурка. Як зʼясувалося, від усього будинку вціліли лише стіни кухні, утворивши таку собі коробочку… А дітей і трьох дорослих у підвалі привалило перекриттями, які впали. Пів години страшної паніки, криків, відчаю! Потім трохи отямилися й почали робити підкоп: хто лопатами, а хто просто голіруч… Врешті-решт ми змогли витягти наших дітей із цієї бетонної пастки».
13 – 18 березня.
Родина Булгакових перебралася до друзів, які теж мали будинок у приватному секторі. Час від часу вони навідувалися у свою квартиру у багатоповерхівці, адже там залишалися запаси води. Збиралися піти туди й того дня.
«Раптом наш син почав наполягати, щоб ми не йшли на квартиру. Почав кричати, плакати, у нього почалася справжня істерика без жодної видимої причини. Врешті ми вирішили залишитися. А трохи пізніше стався прямий приліт у наш будинок. Кілька людей загинуло, усе вщент згоріло. Я дякую синові за те, що нас там не було…», — з тремтінням у голосі згадує пані Олена.
З 16 березня правобережний Маріуполь уже опинився в окупації «асвабадітєлєй». Олена розповідає: тих, хто хотів, автобусами вивозили в Росію. Хто мав власне авто — міг ризикнути й їхати в бік України. Після того, як квартира згоріла, а в місто масово зайшли окупанти, родину Булгакових у Маріуполі більше нічого не тримало. 18 березня вони наважилися виїжджати.
«Я ковтала кров усю дорогу до лікарні, щоб не налякати сина»
Сімʼя Булгакових щойно сіла в автівку. Сусід, який вийшов провести їх у дорогу, ще не встиг далеко відійти. Стався приліт. Сусід загинув на місці. Машину потрощило, Олену поранило.
«Усі побачили, що в мене поранена нога, але мені дуже болів живіт. Чоловік побіг шукати якесь авто, щоб доправити мене до лікарні. Я попросила сина подивитися, що там з животом. Він сказав, що маленька ранка, і я трохи заспокоїлася, – згадує Олена. – Але згодом відчула, що горлом пішла кров. Усю дорогу до лікарні я ковтала її, щоб не налякати сина. Він зі сльозами весь час благав: “Мамусю, тільки не спи…” В лікарні мене одразу забрали в реанімацію і прооперували».
Оскільки в маріупольській лікарні не було ні достатньо ліків, ні належних умов, жінку доправили в Донецьк. Там вона пробула майже місяць. Через тяжке поранення схудла на 14 кілограмів і важила всього 48.
Незважаючи на таку фізичну слабкість, вона не дозволила маніпулювати своїми свідченнями. У лікарні її довго розпитував якийсь чоловік про обставини поранення: «З якого боку прилетіло? Як Ви думаєте, чий це був обстріл? Що Ви відчували?». А наприкінці простягнув документ і наказав, щоб Олена підписалася під текстом. У той момент жінка чітко збагнула: так вороги фабрикують «докази» проти України. Вона не знала й не могла знати, звідки саме летіло, тож було невідомо, що цей вивідувач написав від її імені. Олена — слабка, безпомічна, на лікарняному ліжку на окупованій території — навідріз відмовилася підписувати цей папір.
Вдруге маріупольчанці влаштували допит уже на блокпості, коли вона виїжджала з Донецька до Бердянська, де на неї чекали чоловік із сином. Окупанти цинічно збирали свідчення від поранених, наляканих та ослаблених людей, чий мирний триб життя вони самі ж і зруйнували, аби бодай так вибілити свою чорну справу.
Далі був виснажливий маршрут евакуації через ворожу територію, фільтраційні табори та допити: через Крим, Керч і Краснодар на Воронеж. Там родина зупинилася у знайомого. Якраз наближалося 1 травня.
«Мабуть, уперше після всього, що довелося пережити, мене накрила істерика, — розповідає пані Олена. — Це був розпал їхніх святкувань: повсюди георгіївські стрічки, це мракобісся в телевізорі… Я просто кричала чоловікові: вези мене звідси! Забери мене звідси якнайшвидше!».
В історії порятунку родини Олени Булгакової багато кумівства. Того справжнього, людського, яким воно й має бути в житті, а не у владних кабінетах. Куми прихистили їх у приватному будинку в Маріуполі; у кума вони зупинилися в Бердянську, поки чекали на одужання Олени після операції. Згодом ще один кум, який виїхав раніше, озвався з Німеччини: «Їдьте до нас, у Берлін. Зустрінемо, розселимо, допоможемо». Так вони і зробили.
«Я співаю кожного дня, і це дає мені силу жити далі»
Олена Булгакова розповідає: попри намір триматися сімʼєю разом на випадок невідворотного прильоту, вона збирала рюкзаки кожному окремо — собі, чоловікові та синові. У кожен поклала документи, гроші, воду, їжу, свічки та сірники. Тоді ж мала серйозну розмову з дитиною: «Якщо з нами щось трапиться, у твоєму рюкзаку є все, щоб вижити…» Її 11-річний Сашко під час війни змужнів і виріс надто швидко.
«Був випадок у Маріуполі, — згадує Олена, — коли ми перетнулися з окупантами, і ті запропонували синові взяти консерви. І хоч ми їли тоді, якщо пощастить, раз на день, він навідріз відмовився брати продукти з рук ворогів. Уявляєте? Дитина. Стояв, аж поки я тихо не сказала: “Візьми”».
Після приїзду до Берліна влітку 2022 року син проводив час у дитячих таборах для біженців з України. Це дуже допомогло йому з мовою та адаптацією. А Олена намагалася впоратися з усім пережитим по-своєму — як учитель музики.
«Двічі я була на психологічних консультаціях, але мені, як то кажуть, не пішло. Та коли в одній із онлайн-груп прочитала оголошення, що німецький хор запрошує українців, то серцем відчула: це воно, мій порятунок, – ділиться пані Олена. – Це був колектив, який виконував афроамериканські духовні пісні, а керівником був німець. Але коли нас, українок, зібралося аж дванадцятеро, він почав залишатися з нами після репетицій і на слух підбирати наші пісні. А ми співали й просто ридали. Я й досі плачу, коли звучать “Україно” Тараса Петриненка, “Боже Великий, Єдиний”, “Сік землі”, “При долині кущ калини” чи “Мамина вишня”».
Сьогодні у самому лише Берліні успішно діють кілька відомих хорових колективів. Олена Булгакова співає одразу в трьох: «Мальви», «Ластівочки» та «Колорит». І попри щоденну роботу й навчання, вона не збирається залишати жоден.
«Я співаю щодня, і саме це дає мені сили жити далі!», — натхненно підсумовує маріупольчанка.
Зазвичай українські хори в Берліні співають у старовинних храмах, де кожна пісня звучить як молитва. Часто ці концерти проводяться з благодійною метою, а всі зібрані кошти йдуть на підтримку України. І коли Олена Булгакова стоїть там серед інших українок і, тамуючи сльози, продовжує тримати ноту, вона чітко знає, задля чого це робить.
Олена Рєпіна