Коли Інна Аракелова говорить про свою справу, то насамперед розповідає про родину. Разом із чоловіком вони виховують чотирьох дітей і вже двічі були змушені починати бізнес з нуля. У 2014 році родина залишила в окупації виробництво, обладнання й товар, а у 2022-му повномасштабна війна знищила підприємство, яке вони роками відновлювали під Києвом. Та попри дві втрати Аракелови не відмовилися від справи, яку створили понад двадцять років тому.
Під час розмови з журналісткою Вчасних Новин Інна Аракелова розповіла про дві вимушені евакуації, втрату бізнесу, життя в Італії, повернення додому та третю спробу відродити сімейну справу.
Від рекламної агенції до футбольного мерчу
“Починали у Донецьку в 2007 році з невеликої рекламної агенції.. Згодом зрозуміли, що хочемо не лише придумувати ідеї, а й створювати речі власними руками. Так наша сімейна справа поступово перетворилася на професійне швейне виробництво. У нас не було якихось зв’язків чи допомоги, просто було бажання та наполегливість. Чоловік розробляв моделі, які подобалися людям, а ми горіли тим, що робимо. Це був час постійних пошуків і дуже великої енергії”, — каже вона.
Справжній прорив стався у 2012 році. Родина підписала ліцензійні договори з футбольними клубами, відкрила магазини дитячого фанатського одягу “Шахтарик” і почала виготовляти офіційний мерч.
На виробництві шили продукцію для “Шахтаря”, “Металурга”, “Зорі”, а також хокейного клубу “Донбас”, а згодом виконували дедалі більше корпоративних замовлень.
Паралельно Аракелови співпрацювали з Донецькою обласною державною адміністрацією, університетами, молодіжними організаціями, виготовляючи брендовану та сувенірну продукцію для різних заходів, зокрема для Євро-2012 та молодіжних подій на кшталт “Студреспублік”. У їхнє портфоліо також увійшло пошиття прапорів Донецької області. Бізнес зростав, команда розширювалася, а майбутнє здавалося цілком зрозумілим. Саме тоді їм здавалося, що найскладніше вже позаду. Вони ще не знали, що зовсім скоро доведеться залишити все й починати спочатку.
Втрата виробництва в окупації та новий початок у Києві
“Я була вагітна другою донькою, коли почалася окупація. Родина виїжджала з Донецька в червні 2014 року — через місяць після початку боїв за аеропорт. Деякі магазини встигли закрити, але дуже багато товару залишилося на реалізації в інших магазинах. Все кинули, не отримали ні грошей, ні товару. А все обладнання, усі тканини були в Шахтарську, тому що саме там знаходилося виробництво. Усе залишилося там”, — згадує Інна.
Пізніше знайомі надсилали фотографії виробництва після обстрілів. Те, що вціліло, вже використовували окупанти: “Нам навіть фотографії скидали, що вони робили з нашими тканинами. Було дуже боляче, зокрема й від думки, що ти вже нічого не можеш змінити”.
Першою зупинкою після евакуації став Кривий Ріг. Але швидко стало зрозуміло, що відновити виробництво там не вдасться, тож родина переїхала до Києва. Тут Інна повернулася до академічного життя: продовжила викладати в Донецькому державному університеті управління, який перемістився до Маріуполя, а після об’єднання закладів — у Маріупольському державному університеті.
Увесь цей час усі зароблені гроші родина вкладала у виробництво. До того ж після переїзду довелося ще й виплачувати кредити, оформлені у Донецьку. Отримати довідки про втрату майна було неможливо, тому всі борги родина закривала самостійно. Проте через рік після виїзду вдалося вивезти з окупованої території хоча б кілька одиниць обладнання.
“Ми врятували буквально кілька одиниць техніки. Це був величезний ризик для людей, які погодилися її вивозити. Але для нас це означало, що можна не починати зовсім із чистого аркуша. Ми знову купували обладнання, шукали приміщення, клієнтів. Це були роки роботи, але нам здавалося, що ми вже вибралися”, — каже жінка.
Поступово бізнес справді ожив. З’явилися нові корпоративні замовники, виробництво переїхало до Гостомеля, закупили сучасне обладнання. Інна тим часом продовжувала викладати. До вересня 2018 року вона щомісяця їздила до Маріуполя, де після переміщення працював університет, і поєднувала викладання з розвитком сімейної справи. У родині народилися ще двоє дітей.
Життя поступово повернулося у звичне русло й здавалося, що найважче вже позаду. Але в лютому 2022 року родині вдруге довелося пережити майже ту саму історію.
Евакуація до Італії та допомога Україні
Повномасштабна війна застала їх у Києві й сім’я одразу виїхала на Закарпаття. Спочатку навіть не думали їхати за кордон, але швидко зрозуміли, що знайти житло майже неможливо. Після майже тридцяти годин на кордоні вони дісталися Італії, де живе мама Інни. Родина майже одразу включилася в допомогу Україні й уже наступного дня чоловік Інни повіз першу гуманітарну допомогу. До червня він постійно їздив маршрутом Італія — Австрія — Польща — Київ, доправляючи медикаменти, кровоспинні засоби, евакуюючи домашніх тварин та допомагаючи людям на вокзалах.
“Ми приїхали в Італію першого березня, а наступного дня чоловік уже повіз гуманітарку. Тут італійці збирали допомогу: мама організовувала людей, знайомі в Австрії готували медикаменти, друзі в Польщі передавали кровоспинні засоби. Чоловік усе це забирав і віз до Києва. Дорогою ще й допомагав людям дістатися вокзалів, евакуйовував собак. А я тут збирала ліки, купувала дитяче харчування, шукала препарати, яких тоді критично бракувало в Україні, зокрема дефіцитний Еутірокс. В аптеках уже знали, для чого ми це беремо, робили знижки, допомагали пакувати. І я не вважаю, що це був якийсь героїзм. Це була норма. По-іншому тоді просто не можна було”, — каже Інна.
За її словами, до великої війни багато італійців майже нічого не знали про Україну. Та коли побачили фотографії з Бучі та інших звільнених міст, їхнє ставлення змінилося.
“Тут сильно попрацювала російська пропаганда, тож вони просто знали іншу версію подій. Коли ми почали показувати фотографії з Бучі, розповідати, що відбувається, вони були шоковані. А ще дуже дивувалися, що українці не здаються. Казали: “Ми, мабуть, здалися б”. А ми думали: ні, ми точно не такі”, — говорить Інна.
Найтеплішим спогадом про Італію для родини стала школа, куди одразу пішли навчатися дівчата.
“Нас дуже класно прийняли в школі. Такого прийому новеньких я взагалі не пам’ятаю в Україні, з такою увагою, з такою небайдужістю, — каже Інна. — Ми тільки зайшли в приміщення, а там все жовто-блакитне, усюди дитячі малюнки, прапори. І написано українською: “Ласкаво просимо”. Видно було, що люди не знають нашої мови, але дуже старалися. Я тоді розплакалася. І навіть зараз, коли згадую, сльози навертаються”.
Попри підтримку, залишатися за кордоном вони не планували. Вже у серпні 2022 року родина повернулася додому, а 1 вересня діти пішли до української школи.
Відродження справи в Україні — третя спроба почати все спочатку
Повернувшись до України, Аракелови не поспішали відновлювати виробництво. Потрібно було облаштувати побут, повернутися до роботи, допомогти дітям знову звикнути до життя вдома. Склади в Гостомелі зазнали прямого прильоту, і все вціліле майно та обладнання знову було повністю знищене.
Після другої втрати сил на ще один старт майже не залишилося. Інна зізнається: якийсь час вони взагалі не були впевнені, що колись знову відкриють виробництво. Втім, бажання створювати виявилося сильнішим за втому.
“Ми дуже довго думали, чи варто починати знову, — згадує Інна. — Це ж треба купувати не одну машинку, а шукати обладнання, приміщення, людей. І ти вже знаєш, що можеш втратити все буквально за один день. Але в якийсь момент зрозуміли: якщо не спробуємо, то потім усе життя будемо шкодувати”.
Цього разу вони вирішили не просто повернутися до знайомої роботи, а створити власний бренд — АRТА. Поки що він робить перші кроки, але за ним — майже два десятиліття досвіду.
“Перші літери імен наших чотирьох дітей: Аліса, Регіна, Тимур, Артур). Цей бренд став новим етапом розвитку нашого сімейного бізнесу. Він пройшов багато етапів трансформації та відновлення, але незважаючи на це ми його продовжуємо і не плануємо сходити з цього шляху, — наголошує Інна. — Другий напрям — жіноче підприємництво, яке ми розвиваємо разом із подругою-партнеркою. Ми спеціалізуємося на виробництві брендованого мерчу та сувенірної продукції, забезпечуючи повний цикл — від індивідуального пошиву одягу до брендування готових виробів”.
Команду на місці зараз складають сама Інна з чоловіком та дві швачки, а допомагають їм перевірені спеціалісти на аутсорсі — бухгалтер і той самий дизайнер, який працював із ними ще в Донецьку. Родина й надалі виготовляє корпоративний одяг і мерч, працює з навчальними закладами, громадськими організаціями, бізнесом та спортивними командами. Тут можуть надрукувати логотип на футболці, пошити худі чи світшоти, виготовити прапори, шопери або іншу брендовану продукцію, а якщо клієнт приходить із незвичайною ідеєю, її не відкладають убік, а шукають спосіб реалізувати.
“Нам це цікаво, ми любимо нестандартні замовлення. Нещодавно, наприклад, шили футболки й одна з них мала бути розміру 7XL, тож довелося просити надати заміри й робити індивідуальний пошив. Був шопер, у який обов’язково мали вміщатися і спортивна пляшка, і пляшка шампанського. Хтось би сказав: “Такого немає”. А ми думаємо, як зробити. Напевно, саме це нам найбільше подобається в роботі”, — каже власниця бізнесу.
Люди повертаються не лише через якість виробів. Вони рекомендують Аракелових іншим, бо знають: тут намагаються знайти оптимальні варіанти навіть для нестандартних замовлень.
“Ми завжди намагаємося знайти рішення. Якщо людині потрібен якийсь особливий фасон чи розмір, ми не відповідаємо одразу “ні”. Спочатку думаємо, чи можемо це зробити. — каже Інна. — Мені здається, це і є нормальна робота з клієнтом”.
Після двох втрат Аракелови вже знають ціну кожної нової машини, кожного замовлення і кожного кроку вперед. Вони більше не будують далеких прогнозів. Просто хочуть працювати, розвивати власну справу в Україні й ніколи більше не починати все спочатку.