Після першої евакуації у 2022 році Людмила Леонідівна з чоловіком повернулася до рідного Черкаського на Донеччині. Вони не змогли покинути господарство, пасіку й дім, у якому прожили багато років. Але війна не залишила їм вибору. Інсульт чоловіка, постійні обстріли та усвідомлення, що у разі нової атаки вона не зможе врятувати його самотужки, змусили родину вдруге евакуюватися. Тепер вони живуть у Чернівецькій області, де вперше за довгий час можуть засинати без страху, хоча попереду ще багато невідомого.
Жінка розповіла журналістці Вчасних Новин, як пережила дві евакуації, чому повернулася додому після початку повномасштабної війни та як шукала безпечне місце, де її чоловік після інсульту зможе отримати необхідний догляд.
Після першої евакуації родина повернулася додому
До повномасштабної війни Людмила Леонідівна жила у Черкаській громаді Краматорського району, мали власний будинок, город і пасіку. Після початку повномасштабної війни вони разом із сусідами самостійно найняли транспорт і виїхали на Івано-Франківщину. Тоді ніхто не думав, що ця евакуація стане лише першою.
«Ми виїжджали в квітні 22-го року. Нас було восьмеро саме з нашої вулиці, тож організувалися, знайшли транспорт, оплатили та поїхали. Прихисток нам надали у школі в Отинії. Спочатку спали на матрацах у класах, потім дали ліжка, а готували кожен сам собі на спільній кухні. Тоді всі думали, що це ненадовго», — згадує Людмила.
Чоловік швидко знайшов спільну мову з місцевими. Він розповідав про пасіку, господарство, життя на Донеччині, і люди поставилися до родини настільки тепло, що навіть запропонували залишитися назавжди — дали б будинок із городом. Але подружжя не змогло відмовитися від дому.
«Нам сказали: “Залишайтеся, є будиночок, є город”, я чоловік не дуже погоджувався, бо сильно переживав за пасіку, — згадує жінка. — Аж тут нам подзвонили з дому та сказали, що один з вуликів перекинувся, і він уже не міг думати ні про що інше. Ми повернулися додому»
Після повернення чоловік переніс інсульт, і все життя родини змінилося
Повернувшись до Черкаського, родина ще намагалася жити звичним життям. Та наприкінці 2022 року чоловік Людмили переніс інсульт. Після цього він частково втратив рухливість і зір, а всі турботи про нього лягли на плечі дружини. Відтоді її день складався з ліків, догляду, безсонних ночей і постійного страху, що вона просто не впорається сама.
«У Слов’янську він пролежав якийсь час у лікарні, одну сторону паралізувало, з головою взагалі не в порядку було. Зараз, слава Богу, уже добре міркує, навіть вірші може читати. Не бачить тільки. Найважче було вдома, коли він падав із ліжка. Підняти самій неможливо. Кликала хлопців, вони допомагали, але ж не будеш людей щоразу турбувати», — згадує вона.
У той час найбільшою підтримкою для родини стала церква «Нове життя». Людмила каже, що допомога не обмежувалася молитвами чи словами співчуття. Пастор і віряни приходили до них додому, допомагали підняти чоловіка, привезли спеціальне функціональне ліжко, підтримували морально. Паралельно благодійні організації забезпечували продуктами, засобами гігієни, памперсами та допомагали купувати ліки, без яких чоловік уже не міг обходитися.
«Коли я звернулася до церкви, ми вже самі не справлялися. Нам дали спеціальне ліжко, приходили допомагати. А гуманітарка дуже виручала. Як прифронтовій зоні нам давали продукти, побутову хімію, памперси, пелюшки. Ще й на ліки можна було отримати допомогу. Якби не це, я навіть не знаю, як би ми виживали», — додає вона.
«Я б могла у вікно вистрибнути, а він — ні»: обстріли змусили Людмилу шукати безпечніше місце
Поки Людмила доглядала за чоловіком, ситуація у Черкаському ставала дедалі небезпечнішою. Будинок родини неодноразово потрапляв під обстріли. У 2024 році вибуховою хвилею вибило вікна і пошкодило дах. Відновлювати оселю власним коштом подружжя не мало змоги, тому на допомогу прийшли волонтери: зафіксували руйнування, допомогли з матеріалами та компенсували витрати на ремонт. Згодом дах довелося лагодити ще раз — після нових ударів.
«У нас у 24-му році пошкоджений будинок був: вилітали вікна, пошкодило дах. Ми не подавалися на державне відновлення. Приїхали волонтери, усе сфотографували, зробили смету. Спочатку дали половину грошей, ми купили матеріали, а потім вони перевірили роботу і відшкодували другу частину. Потім нам ще раз побило дах, і знову допомагали вже з матеріалами», — розповідає Людмила.
Однак кожен новий обстріл переконував жінку, що залишатися вдома дедалі небезпечніше. Остаточно її рішення змінив випадок, коли після одного з ударів почалася детонація боєприпасів. До їхнього будинку долітали уламки, а неподалік люди були змушені рятуватися, вистрибуючи з осель — їх евакуйовували вже броньованими автомобілями.
Тоді Людмила вперше чесно зізналася собі, що у разі прямої загрози не зможе врятувати чоловіка так, як рятуються здорові люди.
«Я то вистрибнула б у двері чи у вікно, а чоловік лишиться. Він же сам не може. Тоді зрозуміла, що нам треба виїжджати. Я вже думала не про будинок, а тільки про нього. Бо якщо щось станеться, я його просто не винесу», — говорить вона.
Саме тоді жінка звернулася до пастора церкви, який уже кілька років підтримував їхню родину. Спочатку розглядали варіант евакуації на Закарпаття, потім — проживання при церкві. Але жодне з цих рішень не підходило через стан чоловіка. Він пересувався лише з допомогою дружини, користувався інвалідним кріслом і потребував спеціального догляду, а приміщення при церкві було на другому поверсі.
«Я одразу сказала: мені треба брати інвалідне крісло, ходунки, туалетне крісло, памперси, пелюшки. Я не можу просто взяти одну сумку й поїхати. Пастор тоді відповів: “Я знав, що він хворий, але не знав, що настільки”. І почав шукати інший варіант. Так ми й потрапили сюди», — згадує Людмила.
У Чернівецькій області Людмила вперше за довгий час відчула, що вони не самі
До Чернівецької області Людмила їхала не з валізами, а з усім, без чого неможливо доглядати за чоловіком після інсульту. Інвалідне крісло, ходунки, туалетне крісло, памперси, ліки — усе це потрібно було не просто перевезти, а й розмістити так, щоб чоловік міг жити в новому місці. Саме тому жінка відразу відмовилася від варіантів, які не підходили для людини з інвалідністю, і сьогодні каже: найбільше полегшення — що вони живуть окремо, хоч і маленькому модульному будиночку, але не в загальному прихистку.
«Я рада, що ми сюди попали. У моєму випадку іншого варіанту я просто не бачила. Тут ми самі, ніхто нікому не заважає. У гуртожитку було б набагато важче. Для мене головне — щоб чоловікові було зручно», — говорить Людмила.
Вона не приховує, що після кількох років життя під обстрілами навчилася цінувати звичайні речі. Тут їй більше не доводиться щоночі прислухатися до вибухів чи думати, як винести чоловіка з будинку у разі нової атаки. Водночас турбот не поменшало. Попри те. що проживання безкоштовне, через хворобу чоловіка родина постійно витрачає гроші на ліки, а попереду — перша зима на новому місці, і Людмила поки не знає, чи вистачить пенсій, щоб оплачувати електроопалення, та й що робити у разі відключень, адже газу в модульних будинках немає.
Попри це, жінка говорить про Чернівецьку область із вдячністю. Каже, що тут не відчула упередженого ставлення до переселенців із Донеччини. Навпаки, люди допомагають, підказують, діляться інформацією, а місцева громада пояснила, які програми підтримки зараз працюють для тих, хто був змушений покинути свій дім.
«Я вже ходила до сільської ради, питала про житло. Нам пояснили, як це все оформлюється, які є програми. Люди тут хороші. Хоч ми з Донбасу, ніхто слова поганого не сказав. І водою допоможуть, і фруктами пригостять. Відношення дуже добре», — розповідає Людмила.
Попереду ще багато невизначеності. Родина не знає, чи вдасться знайти постійне житло, чи вистачить грошей на лікування і як складеться життя далі. Але після всього пережитого Людмила вже не загадує на роки вперед. Каже, що зараз для неї є лише одна справжня цінність — щоб чоловік був поруч і почувався в безпеці.
«Я просто хочу, щоб ми були разом. Поки я можу, я буду за ним дивитися. Все інше якось переживемо».