Що відбувається з людиною після того, як вона одного разу залишає свій дім, а потім змушена робити це знову? Чи легко після цього купувати речі, облаштовувати нове житло, будувати плани на роки вперед і називати інше місце своїм домом? Для багатьох переселенців це питання, на які немає простих відповідей.
У рубриці Вчасних Новин “Від першої особи” публікуємо роздуми Голови Синодального Управління Соціального служіння Православної Церкви України Сергія Горобцова про те, як змінює людину життя з валізою напоготові, чому переселенці бояться знову називати місце своїм домом і що допомагає їм не втрачати надію.
Що означає бути переселенцем?
По-перше, переселенців люблять… десь перший місяць. Потім ти поступово стаєш «незручним фактором». Ти не будуєш довгострокових планів. Не купуєш багато речей. Обережно ставишся до кожної покупки, бо десь усередині постійно живе думка: «А раптом знову доведеться все залишити?» Ти орендуєш житло — і ніколи до кінця не відчуваєш, що це твій дім. Бо одного дня господар може сказати: «Вибачте, ми більше не здаємо квартиру». І ти знову пакуєш речі. Знову шукаєш житло. Знову починаєш життя з валіз. Добре, якщо в тебе немає собаки чи кішки. Бо домашні улюбленці теж можуть стати причиною, через яку тобі відмовлять в оренді.
А якщо в тебе є якісь заощадження і ти мрієш купити маленьку квартиру, щоб нарешті сказати собі: «Ось. Це моє. Тут я залишусь» — ти можеш не наважитися. Бо вже є гіркий досвід. Ти виїхав із Маріуполя. Купив кімнату чи квартиру в Покровську, Бахмуті… вклав останні гроші, облаштувався, посадив квіти на підвіконні, купив чашки, повісив штори. А потім знову — війна. І ти знову стоїш із кількома сумками та документами, не знаючи, куди тепер. Ти вчишся не прив’язуватися до речей. Не загадувати далеко наперед. Не говорити: «Через десять років я буду жити тут». Бо переселенець добре знає: життя може змінитися за один день.
І, мабуть, найважче це не тим, хто ще молодий. Молодість, як не дивно, дає сили почати спочатку. Знайти роботу. Вивчити нове місто. Орендувати житло. Познайомитися з людьми. А як починати з чистого аркуша людині, якій за 70? Людині, яка все життя працювала, будувала свій дім, вирощувала сад, збирала фотографії, наживала речі, які мали залишитися дітям і онукам. І раптом усе це — в минулому.
А ще є одна особливість, яку, мабуть, важко зрозуміти тим, хто не пережив подібного. Ми, переселенці, вже не так гостро реагуємо на матеріальні втрати. Не тому, що нам байдуже. А тому, що ми вже майже все втратили. Дім, речі, улюблені місця, спогади, звичне життя… Тому те, що для когось сьогодні може бути великою трагедією — зламане, загублене, згоріле чи втрачене — для нас часто вже не найстрашніше. У нас виробився своєрідний імунітет до багатьох проблем. Ми навчилися приймати те, що раніше здавалося неможливим.
Ми всі свої сльози вже виплакали. Можливо, саме тому зараз плачемо рідше. Ми просто мовчимо, збираємо себе докупи і йдемо далі. Бо знаємо, що речі можна купити знову. Будинок можна збудувати. Меблі можна придбати. А от життя людини, рідний дім і мирне небо над головою — не купиш ні за які гроші.
Переселенець — це не просто людина, яка змінила адресу. Це людина, яка втратила відчуття ґрунту під ногами. Яка дуже хоче мати свій дім, але боїться знову назвати його домом. Яка навчилася жити з тривожно зібраною валізою. Яка не просить особливого ставлення. Не хоче жалості. Вона просто хоче одного — нарешті перестати кудись їхати.
І попри все, що ми пережили, у нас залишилося те, чого не забере жодна війна — віра. Віра в те, що добро не може залишитися непоміченим. Віра в те, що кожна сльоза має свідка. Віра в те, що зло не може перемогти назавжди. Ми віримо в Божу справедливість. Можливо, не завжди розуміємо, чому все це сталося саме з нами, не знаємо, коли настане той день, коли зможемо повернутися додому або назвати нове місце своїм. Але продовжуємо вірити.
Бо, мабуть, переселенець — це людина, яка втратила дуже багато, але все одно не втратила надію.
І найбільша наша мрія — не багатство, не квадратні метри і навіть не комфорт. Найбільша мрія — одного дня прокинутися і сказати: «Мені більше нікуди не треба їхати. Я вдома».