Олена народилася в м. Маріуполь 23 серпня — нині в цей день відзначають День Державного прапора України. Щоправда, за часів СРСР це був звичайний будень, а про українську ідентичність узагалі не йшлося. Вона зростала в російськомовному середовищі, і рухалася за звичним сценарієм: навчання — робота — сімʼя…
У лютому 2003 року, у свої 21, вона приїхала до Києва російськомовною дівчиною. А вже через два десятиліття, у лютому 2022-го, виїжджала зі столиці через повномасштабне вторгнення, розмовляючи доброю українською із чітким усвідомленням своєї національної приналежності та щирою гордістю від думки: «Я — українка!».
Як відбулася ця дивовижна трансформація? Навряд чи цьому сприяв переїзд до російськомовного Києва, який, на жаль, і досі долає наслідки радянської русифікації. В історії Олени Авдєєвої немає місця гучним заявам, проте її шлях чітко окреслює ті прості й щоденні рішення, які допомагають віднайти себе.
Що є насправді дієвим, а що може стати на заваді переходу на українську? Як говорити про це з дітьми і як зберегти їхню ідентичність, якщо ви переїхали в чужу країну? Про непростий шлях до себе журналістці Вчасних новин розповіла уродженка Маріуполя Олена Авдєєва у День Державного прапора України, напередодні дня Незалежності.
Маріуполь – назавжди моє місто, я його нікуди від себе не відпустила…»
Пані Олена згадує рідний Маріуполь із великою ніжністю, а море для неї — наче жива істота, з ним з юності ділила і радість, і біль.
«Море – це була моя психотерапія: коли мала поганий настрій, я йшла до моря; коли треба було сконцентруватися чи зосередитись на чомусь – теж до нього. Наприклад, готуючись до екзаменів, я їздила на море… Найбільше я любила не літнє море, а в міжсезоння, коли не так спекотно, коли менше відвідувачів, і ти можеш побути з морем наодинці», – розповідає жінка.
Сьогодні вона б хотіла понад усе відвідати «Піщанку» — пляж за містом, умовитися про зустріч із друзями на «Тисячці» — біля магазину «Тисяча дрібниць», зайти в одну з чебуречних (бо смачніших чебуреків, ніж маріупольські, їй не доводилося куштувати ніде), поторгуватися на ринку «Космос» та пройтися рідним 21-м мікрорайоном. Або приїхати до батьків на Різдво і всім разом піти до міської ялинки на площу перед Драмтеатром… Тим самим, перед яким напис «ДІТИ» мав би зупинити ворогів, але не зупинив…
«За останні роки перед великою війною Маріуполь дуже змінився, – ділиться Олена, – тут зʼявилося багато пішохідних зон, яскравих дитячих майданчиків, нових скверів…»
Пані Олена стверджує, що за часів Незалежності України Маріуполь перетворився із суто промислового центру на красиве сучасне місто, чиї простори і локації нічим не поступалися європейським. На жаль, усе це тепер понівечене війною.
«Перейти на українську – це не клацнути перемикачем… але це й не так складно, як здається…»
Щоб усвідомлено перейти на українську, Олені Авдєєвій знадобилося майже 20 років. Жінка поділилася з нами історіями про людей і події, які крок за кроком допомогли їй здійснити цей перехід.
Вчителі, ви всесильні!
У школі, технікумі та університеті Олена навчалася виключно російською мовою. Українську як предмет ввели в шкільну програму вже за часів Незалежності, коли дівчина була в 6 класі. Учні зустріли новий предмет без особливого ентузіазму, як додаткове навантаження, не зовсім розуміючи, для чого їм ця мова. Проте величезну роль у цьому процесі відіграли вчителі.
«У технікумі в мене була чудова вчителька української мови та літератури Юлія Володимирівна, з якою я і досі спілкуюся, — ділиться жінка. — Перше зернятко інтересу до української в мене заклала саме вона. Я й досі памʼятаю емоції, якими були сповнені уроки літератури. Вчителька так подавала кожен твір, що мені обовʼязково хотілося його прочитати. А деякі — навіть перечитати у зрілому віці. Першим для перепрочитання став роман Олеся Гончара «Собор».
Сила особистого прикладу
«Керівник першого підприємства, куди я влаштувалася після переїзду до Києва, Ігор Васильович розмовляв добірною українською, — згадує жінка. — На тлі російськомовного Києва — це була вишукана рідкість. Саме його українська допомогла мені зрозуміти значення епітетів «соловʼїна» та «співуча». Мої колеги, якщо й намагалися розмовляти українською, то здебільшого суржиком, але Ігор Васильович розмовляв так, що просто закохав у мову. У той час я не почала розмовляти українською, але вперше відчула її природну красу».
Пані Олена згадує, що родина чоловіка-киянина розповідала, як за совєтів кожного, хто в Києві розмовляв українською, називали «селюком». Але її перший директор продемонстрував: українська може звучати вишукано, як мова інтелігенції.
Українська музика і ТБ
Не секрет, що молодій людині мова найкраще передається через музику. Тому розвиток української популярної музики і музичні телепередачі в ті часи залучали все ширшу аудиторію до україномовного простору.
«Ірина Білик, «Танок на майдані Конго», «Тартак», з пізніших — «Океан Ельзи», — згадує Олена, — через їхню музику, пісні відбувалося занурення у мову. Так, ми не почали масово говорити українською, але вона ставала для нас зрозумілішою, привабливішою, врешті — ріднішою».
Шкода, що багато музичних каналів через брак коштів згодом згорнули свою діяльність. Олена Авдєєва вважає, що це також питання державної політики.
Мова — як секретний код
А заговорила пані Олена українською через цілком несподівану практичну потребу.
«Наші колеги по роботі перебували у тривалому відрядженні за кордоном. Щоранку у нас був дружній онлайн-дзвінок: перші 10 хвилин із кавою та обміном новинами були невідʼємною частина нашої офісної культури, — розповідає жінка. — У закордонному офісі поряд з ними перебували працівники з інших країн, які, однак, розуміли російську. Тож ми домовилися, що для зручності й конфіденційності під час ранкових онлайн-зустрчей будемо розмовляти мовою, яку розуміємо лише ми — тобто українською».
Відрядження закінчилося, а традиція розпочинати робочий день із кави та української мови в офісі усталилася. Стратегію використання рідної мови, щоб не бути зрозумілим ворогу, сьогодні активно використовують наші військові. Мова — код нації.
«Мама, припини розмовляти цією мовою. Можеш нормально говорити?»
Усвідомлення того, що варто переходити на українську всією родиною, прийшло до Олени тоді, коли народився і підріс син.
«Йому вже за рік треба було йти до української школи, а він — російськомовна дитина. Я вирішила, що почну розмовляти з ним українською на прогулянках. І спочатку це було важче, ніж я собі уявляла. Я перекручувала, неправильно наголошувала і плутала слова. Та найчастіше, мені просто нічого в голову не приходило, коли треба було розмовляти українською», — ділиться труднощами пані Олена.
Дитину це також дратувало. Син просив: «Мама, припини розмовляти цією мовою. Можеш нормально говорити?» Інколи в Олени просто опускалися руки. Але на допомогу прийшли книги.
«2015-2016 роки вважаю часом розквіту українських видавництв. Ринок наповнився якісною українською книгою. А дитячі книжки зʼявилися такі гарні, що очі лишиш, — ділиться Олена. — Ми почали купувати книжки й читати вдома. І спочатку це теж було складно. Я неправильно наголошувала, не знала значення всіх слів, але я не хотіла, щоб моїй дитині було потім так само важко, як мені. Тому наполегливо продовжувала».
Пані Олена вважає, що якісна українська книга — це найприємніший та найдієвший міст для переходу на українську. Ворог теж це розуміє, тому й продовжує гатити по наших видавництвах. Але це має викликати ще більше бажання розмовляти українською, щоб не було по-їхньому.
«Коли народився другий син, працювала та ж стратегія: у домі читалася українська книга, лунала українська музика, але ми все ще залишалися російськомовною сімʼєю, — підсумовує Олена Авдєєва. — Та настав день, коли ситуація змінилася в одну мить!».
«Ми вирішили в своїй родині, що не хочемо мати нічого спільного з ворогом…»
З початком повномасштабного вторгнення родині довелося ухвалювати низку складних рішень: виїжджати на безпечнішу територію, шукати житло, налагоджувати роботу в онлайн-форматі, тамувати страх за дітей і біль за батьків, які залишалися в Маріуполі. Але попри всі ці виклики на сімейній раді одразу порушили й мовне питання. Воно не було залишене якось на потім, не саме собою вирішиться, воно постало чітко й однозначно.
«Ми вирішили, що переходимо на українську. Це був наш свідомий жест протесту проти загарбників. Ми не хотіли мати нічого спільного з ворогом навіть у мові, – з хвилюванням згадує той серйозний момент Олена Авдєєва. – Ми поговорили відверто з дітьми, пояснивши, чому змушені покидати рідний дім у Києві та хто в цьому винен. Старшому синові на той час було 10 років, він вже був достатньо свідомий, щоб зрозуміти, чому ми хочемо, щоб вдома звучала лише українська мова. А молодшому було 5. Йому знадобилося трохи більше часу, щоб переключитися на українську, але родинне мовне середовище визначає все».
Наразі пані Олена з сімʼєю мешкає в Польщі. І жінка наголошує, що для них з перших днів було дуже важливо, щоб через російську мову їх не ототожнювали із окупантами, адже по кожному окремому українцю за кордоном оцінюють всю націю.
Понад те, володіючи високим рівнем розмовної польської, вона могла б розмовляти з дітьми, щоб полегшити їм адаптацію. Але Олена переконана: інтеграції сприятиме школа, а в родині діти мають зростати в рідному мовному та культурному середовищі.
Друзям і опонентам
Пані Олена Авдєєва — фахівчиня з телекомунікацій, володіє чотирма мовами (українською, англійською, польською і російською), працює за фахом. Вона долучається до заходів української громади за кордоном, постійно підтримує донатами волонтерські збори й переконана: переходити на українську однозначно варто. Насамперед тому, що бути українцем — це почесно та гордо, а наша історія й незламність наших воїнів варті того, щоб ними пишатися. Водночас вона вважає, що не слід принижувати, ображати чи спекулювати на мовному питанні — варто шукати аргументи, слова і шляхи порозуміння.
«Я часто натрапляю в інтернеті на дописи про те, що серед захисників і захисниць багато російськомовних, а тому, моляв, неважливо, якою мовою ти говориш. Натомість я вважаю, що у хлопців і дівчат на фронті зараз свої завдання. А наша справа — показати, що для нас важливі українські цінності, які вони в окопах відстоюють ціною життя, — міркує пані Олена. — А скільки військових пишуть книги, читають вірші українською. Чому ж не брати приклад саме з них?»
Кожна людина по-своєму проходить шлях до національної ідентичності. Головне — відчути свій момент і не підігравати ворогові. Історія Олени Авдєєвої наочно доводить: цей шлях стає однозначно легшим, коли є синергія особистого вибору та державної політики. Шкільна програма, підтримка сучасної культури, якісне книговидання — це ті системні рішення держави, які створюють міцний ґрунт для особистих рішень.
Щиро вітаємо пані Олену із ювілейним Днем народження, як і всіх наших читачів — із Днем Державного прапора України та прийдешнім Днем Незалежності!
Олена Рєпіна