“Вони вже звикли до обстрілів”, “як вони там живуть?”, “не виїхали — “ждуни”, “як взагалі можна звикнути до того, що там відбувається?”… Так часто говорять про людей, які залишаються у прифронтових містах. Але чи справді спокійна реакція на вибухи означає, що людина перестала боятися? Чому той, хто роками живе поруч із небезпекою, може одночасно розуміти ризики, хотіти виїхати й усе одно залишатися? І що насправді відбувається з психікою, коли життя в небезпеці триває роками?
Про це у рубриці “Питання психологу” Вчасних Новин розповідає психологиня “Юнайтед Хаб” Ірина Кривунченко.
Під час роботи з людьми, зокрема й з переселенцями, мені часто доводиться чути про людей, які живуть у прифронтових містах: “Вони вже звикли”. Так кажуть, маючи на увазі, що людина після чергового обстрілу продовжує займатися своїми справами, не виїжджає, не реагує так бурхливо, як на початку повномасштабної війни, або просто говорить про небезпеку спокійним голосом.
Насправді ж, ідеться не про звикання. Те, що зовні виглядає як спокій, не означає, що страх зник або небезпека перестала мати значення. Психіка справді здатна адаптуватися до повторюваних подій. Якщо один і той самий стимул виникає знову і знову, реакція на нього може ставати менш різкою, і це нормально, бо постійно перебувати в стані максимальної готовності просто неможливо. Людина не має необмеженого ресурсу, щоб щоразу однаково сильно лякатися, перевіряти новини, телефонувати близьким, перебирати в голові найгірші сценарії та заново вирішувати, що робити.
Але адаптація до ситуації не означає прийняття самої ситуації. Людина може чудово розуміти, що живе в небезпечному місці, переживати за дітей і близьких, і водночас реагувати на чергову тривогу значно спокійніше, ніж кілька років тому. Частина дій стає автоматичною, частина інформації вже не викликає такої сильної емоційної реакції. І це саме по собі не є проблемою, є дещо інше.
Людина не може весь час жити в режимі небезпеки
Уявімо людину, яка кілька років живе в місті, де регулярно лунають вибухи. Спочатку кожен звук змушує її зупинитися й зрозуміти, що відбувається. Потім з’являється досвід: вона вже знає, які звуки чула раніше, де в її будинку безпечніше, що потрібно взяти із собою, кому подзвонити, де перевірити інформацію. З часом частина цих дій стає звичною, а реакція — менш емоційною.
Водночас людині потрібно продовжувати жити. Вона не може щодня присвячувати всі свої думки війні, тому що навіть у прифронтовому місті залишаються робота, діти, родина, побутові справи, гроші, здоров’я, житло. Війна не скасовує звичайних життєвих питань, а просто додає до них величезну кількість нових.
Саме це я думаю про людей, які залишаються у Слов’янську, Святогірську, Дружківці чи інших містах Донеччини. Їхню поведінку не можна пояснити одним рішенням: “Я залишаюся, бо мені не страшно”. Дуже часто це результат десятків обставин, які людина змушена враховувати одночасно. І це якщо говорити саме про психологічну складову, не враховуючи інші, ще більш вагомі речі.
Чому люди вагаються, навіть коли розуміють небезпеку
З психологічного погляду рішення про виїзд не можна зводити лише до питання безпеки. Звичайно, людина думає про ризик для себе та своїх близьких, але водночас — про те, що вона втратить у разі переїзду. Це може бути будинок, робота, звичне середовище, допомога родичів, школа дитини, знайомі лікарі, домашні тварини, соціальні зв’язки. Для когось критичним фактором стає відсутність грошей, для когось — відповідальність за літню або хвору людину, яка не хоче виїжджати, за тварин, з якими складно знайти житло, а покинути їх неможливо.
Тому ситуація “залишатися небезпечно, отже потрібно їхати” психологічно не така проста. Людина порівнює не безпеку з небезпекою, а один набір ризиків з іншим. Якщо вона не знає, де житиме після переїзду, не має стабільного доходу або не може забрати із собою всіх, за кого відповідає, евакуація може сприйматися не як очевидний порятунок, а як втрата контролю над власним життям.
Впливає і попередній досвід. Якщо людина кілька разів думала, що ситуація погіршується, але потім ставало тихіше, наступного разу її мозок може спиратися саме на цей досвід: “Я вже це проходила. Подивимося, що буде”. Це допомагає не панікувати, але водночас може створювати відчуття, що наступного разу все теж закінчиться так само.
Читвйте також: Як допомогти собі після ночі під обстрілами: поради психологині
Невизначеність виснажує не менше за страх
Життя у прифронтовому місті виснажує ще й постійною невизначеністю. Мозку важливо мати хоча б приблизне уявлення про те, що буде далі. У мирному житті ми можемо будувати плани на місяці й роки, навіть якщо не всі вони здійснюються, а під час війни горизонт планування часто скорочується до кількох днів або тижнів. Людина може не знати, чи буде безпечно залишатися в місті через місяць, чи зможе вона працювати, чи залишиться цілим будинок, чи доведеться вивозити дітей, чи вистачить грошей на переїзд, що буде там, на новому місці.
Через це навіть звичайні рішення стають важчими. Треба не просто вибрати, а постійно думати, наскільки довго цей вибір залишатиметься правильним. Іноді людина відкладає рішення, бо здається, що будь-який крок здається передчасним: через день або тиждень обставини можуть змінитися. Це може бути схоже на зависання між кількома можливими сценаріями, жоден із яких не дає відчуття повної безпеки.
Що ми насправді називаємо “звиканням”
Мені здається важливим розділяти кілька речей. Людина може адаптуватися до певних процедур, навчитися діяти під час небезпеки і перестати щоразу реагувати так емоційно. Вона може навчитися не читати весь інформаційний потік, тому що він перевантажує її, і залишати собі лише ті джерела, які необхідні для прийняття рішень. Але це не те саме, що перестати боятися або перестати розуміти, що війна становить загрозу.
Більше того, іноді за зовнішнім спокоєм може стояти зовсім не адаптація, а виснаження. Людина може вже не мати сил реагувати, приймати рішення, планувати, пояснювати близьким свої дії. Вона не обов’язково думає, що все добре. Її може лякати сама думка про те, щоб знову проходити черговий цикл “небезпека — рішення — очікування — нова небезпека”.
Тут важливо дивитися на загальне функціонування людини. Чи може вона оцінити ситуацію? Чи здатна діяти, коли це необхідно? Чи має контакт із близькими? Чи може планувати хоча б найближчі кроки? Якщо так, сама по собі відсутність паніки не є ознакою того, що людина “втратила страх”.
Читайте також: Війна не закінчується на кордоні: що переживають українці після виїзду в іншу країну
Життя після тривалого стресу не повертається одним рішенням
Ще одна помилка — думати, що після виїзду з прифронтового міста або після припинення обстрілів психіка одразу повертається до нормального стану. Людина може фізично опинитися у безпечнішому місці, але продовжувати жити в режимі постійної готовності. Вона може реагувати на сирени, різкі звуки, тишу, новини, запах диму, навіть на певний час доби.
Іноді саме тоді, коли безпосередня небезпека зменшується, людина вперше помічає, наскільки сильно вона виснажилася. Поки потрібно було діяти, вона діяла. Коли з’являється простір для відпочинку, наздоганяють емоції, які раніше доводилося відкладати.
Тому я б не використовувала слово “звикання” як універсальне пояснення. Воно надто легко перетворює складний психологічний процес на просту характеристику: залишилася — значить, їй нормально; не злякалася — значить, звикла; не поїхала — значить, не розуміє небезпеки.
Насправді людина може дуже добре розуміти небезпеку і водночас продовжувати жити поруч із нею. Може боятися і залишатися. Може хотіти виїхати і не наважуватися. Для мене головне питання тут не в тому, чи звикла людина до війни. Мене більше цікавить, якою ціною психіка пристосовується до життя в небезпеці і що відбувається з людиною, коли цей стан триває роками. Бо адаптація допомагає нам виживати. Але вона не скасовує того факту, що середовище, до якого нам довелося пристосуватися, залишається ненормальним.
Ірина Кривунченко