Не кожна людина зважиться на інтерв‘ю. Інколи, називаючи своє ім‘я та прізвище, вона не може бути цілком чесною. Інколи це може загрожувати її власному життю чи життю її рідних, інколи вона просто не готова зустрітися зі справжньою собою. Як, наприклад, дядя Саша (імʼя та справжнє місце проживання задля безпеки змінене).
Його історія неоднозначна, як і різні ролі, які на нього наклала ця війна: ждун, колаборант, представник українського супротиву в окупації, мігрант…
І довірив він мені свою історію лише тому, що я з Буковини, з тієї місцини, звідки родом була його мама, яка намагалася втекти від “совєтської” влади до Румунії, а опинилася на зросійщеному Донбасі.
Це не класичне інтерв’ю, це швидше журналістське есе, але ця історія варта уваги, бо вона про тих наших співвітчизників, які потрапили в окупацію не з власної волі, та їхні голоси важливі і мають звучати.
Ждуни, ждуни — слово ж яке придумали… Та він, дядя Саша, ніколи нікого не ждав, сам на себе з повитку надіявся.
Румун із Донбасу
Мамаша його, румуночка з Буковини, молодою дівчиною впала в око жонатому сусідові з третьої вулиці. А коли завагітніла, той обіцяв, що разом перейдуть румунський кордон і заживуть сім’єю у Румунії, вирвуться із “совєтів”. Вони приєдналися до таємної групи, що збиралася у 1944 перейти кордон густими лісами поблизу села Біла Криниця. Їхній поводир із місцевих добре знав усі плутані стежки і перевів на той бік вже не одного румуна, що втікав від розкуркулення та мобілізації до “красної армії”. Але тієї ночі втікачі потрапили у засідку.
Коли прикордонники відкрили вогонь по групі, Домнічка, його мама, намагалася робити лише одне — міцно триматися за руку Ґіци і бігти, бігти, бігти… Не зважаючи на автоматні черги, крик, страх, дим… Та в якийсь момент в очах потемніло, рука ослабла, свідомість помутніла, Домнічка повалилася на землю…
Що думав тоді Ґіца, його тато, дядя Саша так ніколи і не дізнався. Відомо лише, що чоловікові таки вдалося того дня прорватися через кордон, а через деякий час він із Румунії подався кудись далі, “по Європах”. А йому, Сашкові, вже тоді, в материнській утробі ні від кого помочі ждати не приходилося. Мамаша розповіла йому цю родинну таємницю вже коли Союз впав, за вільної України, незадовго до того, як назавжди покинула цей світ.
— Я прийшла до тями від того, що ти сильно толкався у животі. Відкрила очі, а навколо темна ніч. Намагалася згадати, де я і шо я… Покликала Ґіцу — тиша. Лиш вітер шумів у соснах… Зачала йти, кілька разів падала… Черговий раз впавши наткнулася на щось м’яке, людське, злякалася, що то труп, але то була жива людина…
Жінку звали Аніка, їй також не вдалося прорватися через лінію прикордонників. Прикинулася мертвою, залягала… Двом втікачкам вдалося вибратися з лісу і за ту одну ніч придумати, що робити далі.
— Додому вертатися не мож, — міркувала Аніка. — вішлют на Сибіра, треба їхати десь далі…
Так Домнічка і Аніка подалися на Донбас, на комсомольські страйки, туди, де багато різного люду з усього Союзу і можна було розчинитися серед інших, як Даша і Аня. Даша влаштувалася працювати машиністом шахтного підйому, Аня — буфетницею в шахтарській столові. Защебетали расєйською…
Коли мама Даша народила хлопчика Сашу, вона не відмовилася від нього — ні, просто змушена була віддати його в цілодобовку, навідувалася лише на вихідні, бо треба було працювати, щоб вижити самій і дитині. Тож Саша із самого свого народження нікого не ждав. Він лежав сам самотою у дитячому ліжечку, туго сповитий за совєцькими канонами і крихти людської уваги отримував суто згідно режиму: погодували, переповили, — і то добре.
Вдома Сашко почав жити, як пішов до школи. Вітчим Петя був добрим, коли пʼяний, і злим, коли тверезий. Одного разу за те, що пасинок без дозволу батьків виліз через вікно і пішов гратися на вулицю, так побив малого, що той почав заїкатися. З того часу Сашко більш ніколи не промовив слово “папа” — займенник “Ви” замінив назавжди усі дитячі ніжності й назавжди вкоренив у думці, що ждати допомоги можна лише від себе самого.
“А ви кажете «Ждун»! Та я ніколи ні від кого нічого не ждав”, — вкотре обурюється дядя Саша.
Помідори і ніякої політики
Важка праця і пивна — незмінна формула чоловіків на Донбасі. У цьому бігу по колу він знайшов собі віддушину. Робота на дачі наповнювала його життя світлом. Тут він почувався не самотнім разом зі своїми помідорчиками, перцями, синенькими, кабачками і “оттакенною” (!) картоплею.
“Я давно нічого не жду від життя. Я ждав лише одного: урожаю на своїй дачі в селі, — з ностальгією згадує дядя Саша. — Я дожив на всі влади. Чому я маю вникати у цю політику? Обирати чиюсь сторону? Можна я буду просто саджати свій огород?”
З прояснілим обличчям, зі щирою дитячою посмішкою він розказує про те, як збирає насіннячко з найкращих помідорів, як висушує на сонці, але щоб не під прямими променями, як потім навесні кожну насінину саджає в спеціальний стаканчик, як доглядає за розсадою, як тішиться першим листочкам, як висаджує в ґрунт. Скільки насолоди отримує, коли напровесні вже виходить на огород і береться до лопати… Звичайні землеробські процеси в устах дяді Саші звучать, як поезія.
“Звісно, що я і мій син Гріша залишилися, — каже Олександр, — не тому, що я ждав окупантів, не тому, що мені байдуже, що гинуть невинні люди, я просто хотів жити в себе вдома, колупатися на своїй дачі, копати, саджати, ростити, підвʼязувати свої помідорчики, збирати свої синенькі, вирощувати свій урожай в рідному Урожайному (селище у Волноваському районі Донецької області — ред.). Та я з жіночкою зійшовся жити лише ради того, щоб вона закривала і готувала все це, що я понавирощував!”
Інфаркт — плата за колаборацію
Дядя Саша каже, що російське йому ніколи не було рідним. Українське рідним не стало через те, що він ніколи не почувався потрібним цій країні, де влада завжди обкрадала просту людину. І навіть зараз, у час війни, кожен корупційний скандал утверджував його в думці, що він зробив правильно, що залишився у рідному селі.
“Заради чого я мав усе кинути? Заради Міндіча? Чернишова? Батальйону Монако? Яєць по 17? Ми всі чули про їхні злочини на мільярди гривень! А про те, що хтось покараний — ні! Про те, що ці кошти повернуті в бюджет і пішли на підтримку простого солдата — теж ні, — обурюється дядя Саша. — То я, значить, ждун і зрадник. А вони тоді хто?”
Окупанти дядю Сашу не зачіпали, старий, що з нього візьмеш. А от спроби залучити сина Грішу до співпраці як колаборанта з боку окупаційної влади були. Під тиском той погодився ремонтувати техніку, бо в своєму окрузі всі його знали як механіка, що має золоті руки.
“Хтось їм, тобто окупантам, шепнув, що Грішка може це робити. У них якраз була гостра потреба в ремонті. Прийшли, напосіли, пригрозили, заставили, пішов”, — короткими, як постріл, фразами описує той період Олександр.
Каже, що кожного дня син йшов на ту роботу, як на каторгу: совість мучила, розумів, що ця техніка потім завдасть шкоди нашим українцям. Почав запивати, щоб заглушити цей голос совісті. А з тиском і до того були проблеми, тож інфаркт стався як логічний наслідок усіх факторів.
Та гори воно синім полум’ям
“Коли Грішка попав у лікарню з інфарктом, я злякався: якщо син помре, хто за мною старим пригляне? Тож і я слідом за ним потрапив до лікарні з високим тиском. Ви здивуєтеся, але там в палаті я відчув велике полегшення, бо не потрібно було щодня переступати через себе. — згадує Олександр. — В лікарні ми провалялися довго. Мене навідувала моя сожителька. Не одразу вона мені призналася, що на дачі у нас вона давно не живе. Що повернулася до своїх дітей, бо на дачі самій було жити страшно. Що одного разу туди зайшли окупанти…”.
Коли дядю Сашу виписали і він приїхав до себе додому — закляк на місці. Дім на дачі в нього був добротний, із 4 кімнат, вода проведена, котел, опалення у всіх кімнатах. Раніше тут кругом панував зразковий порядок: в кімнатах, у підвалі, у хазяйській прибудові був у порядку весь землеробський реманент, мотоблок. А тут зайшов — кругом повно чужих людей…
“Куди не гляну оком, все кругом розкурочене, побите, зіпсоване. Забор повалений. А на моїх грядках з помідорами вороги свої машини загнали. Почавлені помідори, ніби мої мізки, кругом порозбризкувалися… Я думав мене інфаркт хватить…”, — згадує чоловік.
— Чево застыл, папаша? Поживи пока у кого-то, мы тут до зимы точно будем», — прогудів на вухо російський солдат на підпитку…
Те, що ворожі військові поселяються жити у хатах без хазяїв — справа звична. Але ж дім Олександра не без господаря. І на роботі в сина Григорія знали, де він і з якої причини. В той момент дядя Саша зрозумів, що з окупантами ніколи домовитися не вдасться, що поки вони тут, в тебе нічого свого немає і бути не може, що ти для них завжди будеш бидло і розхідний матеріал. І саме тоді зародилася ідея помсти.
“Коли ми виїжджали, мені вже ні за чим шкода не було, — ділиться Олександр, — свій шок від втрати рідного клаптика приватної власності я вже пережив, коли повернувся з лікарні. З того часу моя сплюндрована ворогами дача більше не сприймалася, як щось моє. Увесь мій смуток і жаль я перетворив на помсту”.
За станом здоров’я син Гріша розрахувався з роботи і повідомив, що збирається виїжджати. Із родичами з Буковини по маминій лінії дядя Саша підтримував зв’язок завжди — до війни приїздив у гості, а тепер вони його кликали на безпечну територію, де давно вже жили самі, до Німеччини. Через волонтерів вони із сином складали маршрут виїзду. Виїжджали через росію, а коли опинилися на безпечній території, передали “куди треба” координати свого помешкання…
“Сусіди переказували, як палала моя дача! Разом з окупантами і технікою. І мені якось легше стало. Це їм плата за мої помідори, — сміється дядя Саша, — нежданчик вам від ждуна…».
Волове серце
— Після всього пережитого Вам би своє серце тут підлікувати, — кажу.
— Ось мої ліки, — посміхається Олександр, і кладе на стіл велику миску зі стиглими томатами.
Бере щонайбільший рожево-червоний плід і каже: “Ось цей називається «Волове серце», мій улюблений: з’їв і відчув, як сила прибула.
— У місцевих фермерів купили? — питаю.
— Яке там. Перше, що зробив, коли приїхав сюди, купив дачку. Півтора тисячі євро — і ти знову маєш ґрунт під ногами. Такі часи настали, що ти вже й сам не знаєш, хто ти — український румун з тимчасово окупованої території Донбасу. Якась така абракадабра виходить. А так посадив огород, виростив урожай і хто ти? Хазяїн!
Олена Рєпіна, письменниця