Письменниця з Донеччини Олена Просцевічене через війну двічі була змушена змінювати звичне життя. Сьогодні вона живе в литовському Каунасі, де працювала з українськими дітьми, опановувала литовську мову, адаптувалася до місцевої системи життя та продовжує писати про досвід людей, яких війна змусила залишити дім.
З Оленою Просцевічене ми зустрілися у Чернівцях під час її чергової презентації книжок. У розмові з журналісткою Вчасних Новин вона розповіла, чому адаптація за кордоном не закінчується навіть через роки, як діти поступово втрачають пам’ять про рідні міста та чому сьогодні вона більше не складає далеких планів.
Будинок, який мав чекати на старість
Будинок у Слов’янську Олена купила як “інвестицію в майбутнє життя”. Планувала, що колись постаріє, вийде на пенсію і мешкатиме у курортному місті, де на неї чекатимуть діти, собака, сад та звичайне спокійне життя. Вона багато років працювала вчителькою в Старобешівському районі, навчалася в аспірантурі, писала дисертацію. Після переїзду до Слов’янська доводилося буквально заново облаштовувати будинок: проводити воду, газ, ремонтувати житло. Тоді здавалося, життя поступово входить у звичне русло, та навесні 2014 року все змінилося. Наприкінці березня вона ще їздила до Донецька й після повернення мріяла про те, як зустрічатиме влітку доньку з онукою. Та вже 12 квітня місто захопили російські бойовики.
“Коли вітчимові стало погано, я навіть швидку викликати не могла. Просила таксі, але воно не могло проїхати через барикади. Тоді зрозуміла, що просто не можу поїхати з міста, бо батьки залишалися самі, і якщо щось трапиться, вони геть не знатимуть, що робити”, — згадує Олена.
Вітчим помер, і після його смерті вона забрала до себе матір, яка вже потребувала постійного догляду. Саме тоді остаточно відмовилася від захисту дисертації.
“Я ж працювала над дисертацією в Донецьку, захищатися планувала в Луганську, і зрозуміло, що треба було все це міняти. Знайшла нового наукового керівника в Харкові, але навіть поїздки більше, ніж на день, вже стали проблемою: не мала на кого залишити маму. А ще чесно відповіла собі: війна настільки змінила життя, що дисертація перестала бути важливою”.
Щоб заробляти, займалася копірайтингом. А вечорами дедалі частіше поверталася думками до історій людей, які пережили війну на Донеччині. Саме вони стали початком першої книги — “Лотова жінка. Роман мандрів”, що присвячена подіям січня-лютого 2015 року, відомим як “Дебальцевський карман”, та мирним жителям, які стали свідками й учасниками тих подій.
“Я не думала, що писатиму романи, — посміхається Олена. — Просто після розмови з подругою, яка пережила бої за Вуглегірськ, врятувалася й приїхала до мене, виникло відчуття: про це хтось має написати. Люди повинні знати, що там відбувалося. Так почала записувати її спогади на диктофон. Потім — шукати інших людей та записувати їхні історії. А вони були такі, що… В якийсь момент я зрозуміла, що не хочу нагромаджувати страшні подробиці. Не можна тиснути на читача лише болем, він перестає його відчувати. Мені було важливо показати не смерть, а людей, які залишалися людьми навіть у тих умовах”.
Другий вимушений переїзд — за кордон
Початок вже повномасштабної війни для жінки був очікуваним, бо на той момент все навколо говорило про те, що це станеться. Однак рішення про виїзд далося нелегко. Тоді, навесні 2022 року, Слов’янськ “ще не справляв враження місця, звідки треба тікати негайно”. Усе змінила та сама подруга, яка приїхала до неї у 2014 році, а тепер ледве втекла з Яцківки, села на межі Донецької і Харківської областей.
“Вона приїхала до мене після того, як їхнє село фактично розбомбили, й у неї були страшенні панічні атаки. Біля мого будинку працювало наше ППО, і щоразу, коли воно стріляло, вона буквально падала на підлогу, повторювала: “Треба виїжджати”, а я відповідала, що у Слов’янську ще не так страшно. І тоді вона сказала дуже просту річ: “У нас теж учора все було нормально. А сьогодні вже ніхто не може звідти виїхати”. Я зрозуміла, що вона має рацію. Сьогодні ще можна сісти в машину, а завтра дороги можуть уже закритися”, — згадує Олена.
Їхати будь-куди жінка не хотіла. Подруга пропонувала евакуюватися до далеких родичів на Волині, але вона відразу відмовилася й сказала, що якщо вже їхати, то тільки до дітей, які давно жили у Литві. Їхали через Польщу, й зараз, згадуючи один із перших епізодів після перетину кордону, Олена усміхається.
“Ми прийшли купувати квитки до Варшави. Я почала говорити англійською, а касирка відповіла польською. І раптом я зрозуміла, що прекрасно її розумію. Я відповіла українською — і вона теж мене зрозуміла. Пам’ятаю, подумала тоді: невже я знаю польську? Насправді ні. Просто виявилося, що коли люди хочуть порозумітися, вони це роблять”, — каже жінка.
Перші дні жили у дітей, а потім винайняли неподалік від них квартиру в Каунасі. Здавалося б, поруч рідні, безпечне місто, зрозумілий побут. Але саме тоді почалося найважче — психологічне прийняття нового життя.
“Мені самій було дивно, наскільки важко проходила адаптація. Я ж не їхала в абсолютно незнайому країну. Я бувала тут раніше, тут жили мої діти, було до кого звернутися. Здавалося б, усе набагато легше, ніж у багатьох інших. Але перші пів року мене не полишало відчуття: “Що я тут роблю? Навіщо я тут?”, — згадує вона. — Зрозуміла дуже важливу річ: приїхати туристом і приїхати біженкою — це дві абсолютно різні історії. Навіть якщо країна тобі подобається, це не означає, що ти готова починати тут нове життя”.
Відчуття безцільності почало зникати лише восени, коли вона отримала роботу в українській школі, яку відкрили на базі литовської гімназії.
“Раптом з’явилося розуміння, навіщо я тут. Є діти, яких треба навчати. Є робота, яку я вмію робити. Це дуже допомагає. Коли людина працює, вона набагато швидше перестає відчувати себе просто біженкою”, — пояснює вона.
Однак навіть через чотири роки життя в Литві Олена не погоджується з поширеною думкою, що адаптація колись закінчується.
“Мені здається, вона просто переходить в іншу фазу. Спочатку ти звикаєш до нової країни. Потім знаходиш роботу, друзів, вивчаєш мову. А далі починаєш помічати зміни вже не в собі, а в інших українцях. Особливо в дітях. І саме це, мабуть, найсильніше змушує замислитися над тим, що робить із людьми довга війна”, — додає вона.
Українці в Литві: коли нове життя поступово витісняє старе
Понад чотири роки життя в Литві дали Олені можливість побачити те, що важко помітити під час коротких поїздок чи перших місяців після евакуації. Спочатку українці тримаються разом, живуть новинами з дому, постійно говорять про повернення. Але з часом усе починає змінюватися. Не тому, що люди забувають Україну чи перестають переживати за неї. Просто життя бере своє.
“Це абсолютно природний процес. Люди знаходять роботу, діти йдуть до школи, з’являються друзі, нові знайомі, якісь місцеві справи. Якщо людина розуміє, що повертатися їй особливо нікуди або найближчим часом це неможливо, вона дедалі сильніше занурюється в сьогодення. Я це дуже добре бачу. На четвертому році війни навіть українські заходи збирають уже не так багато людей, як раніше. Не тому, що вони стали байдужими. Просто в них уже інше повсякденне життя”.
Найбільше її хвилюють діти. Два роки Олена працювала в українській школі в Каунасі, а потім — у литовській гімназії. Саме там вона вперше зрозуміла, що пам’ять про дім може зникати значно швидше, ніж здається дорослим.
“У нас була тема “Моє рідне місто”. Перед цим ми читали текст про Каунас, а потім я попросила дітей за цим самим зразком розповісти про місто, звідки вони приїхали. Вони дивляться на мене і не знають, що сказати. Один хлопчик згадує: “У мене біля дому був супермаркет”. Інший каже: “Пам’ятаю річку”. Я питаю: “Як вона називалася?” — а він забув. І таких дітей багато. Їм по вісім-дев’ять років, — каже Олена. — В Україні вони прожили зовсім небагато, а останні кілька років їхнього життя вже минули в Литві. Для них саме тут тепер формується дитинство”.
На її думку, цей процес лише посилюватиметься. Особливо якщо вдома рідко говорять про міста, які залишили, не підтримують зв’язок із друзями чи родичами в Україні, не повертаються хоча б ненадовго.
“Я нікого не засуджую. У кожної родини своя історія. Але дитяча пам’ять працює саме так. Якщо дитина не повертається до цих спогадів, вони поступово стираються. Це страшно усвідомлювати, але це відбувається”.
Вирішальне у пошуку роботи — мова. В медицині шукають “своїх”
Не менш складною залишається й тема роботи. Олена каже, що знайти її можна, але між “можна знайти роботу” і “можна знайти роботу за фахом” — величезна різниця.
“Якщо людина не знає литовської мови, вибір невеликий. Це супермаркети, фабрики, прибирання, догляд за людьми. Такої роботи достатньо, на неї беруть, — каже жінка. — Зарплати вистачає, щоб орендувати житло, оплачувати комунальні послуги й нормально, хоча й без особливих надлишків, жити. Але якщо людина хоче працювати за спеціальністю, усе стає набагато складніше”.
За ці роки Олена добре опанувала литовську. Каже, найбільше допомогли не курси, а звичайне життя.
“Я працювала в литовській гімназії, ходила на педради, спілкувалася з колегами, з дітьми. Це набагато ефективніше за будь-які онлайн-заняття. Мову можна вчити роками, але поки не почнеш нею жити, прогрес буде дуже повільним”.
За її словами, знання англійської відкриває більше можливостей, однак у багатьох професіях вирішальною все одно є литовська.
“Наприклад, лікарям чи медсестрам потрібно підтвердити знання литовської на рівні B1. І люди дуже серйозно до цього ставляться. Вчаться, складають іспити, бо інакше просто не зможуть працювати. Я знаю наших медиків, які пройшли цей шлях”, — каже Олена.
Що стосується отримання медичних послуг, то більшість українців, коли виникають проблеми зі здоров’ям, намагаються знайти саме українських лікарів.
“Спочатку мені було дивно, чому всі питають у групах: порадьте українського стоматолога, українського гінеколога, українського сімейного лікаря. А потім я сама зіткнулася з тим, що навіть коли вже непогано знаєш мову, якихось медичних нюансів можна просто не зрозуміти, — пояснює вона. — У мене була ситуація, коли лікар записав у картці зовсім не те, що я намагалася пояснити. Ми просто не до кінця зрозуміли одне одного. А якщо людина взагалі не володіє литовською, це ще складніше”.
Водночас не тільки мовний бар’єр спонукає шукати українських лікарів, є й інша причина.
“У Литві доволі повільна система охорони здоров’я. Спочатку треба записатися до сімейного лікаря, потім отримати направлення, потім чекати ще кілька тижнів на вузького спеціаліста. А українські лікарі вже знають, як швидше зорієнтуватися в системі. Тому люди йдуть до своїх не лише через мову, а й тому, що так простіше розібратися, як усе працює.”
“Я перестала планувати життя на десять років уперед”
Коли розмова заходить про майбутнє, Олена ненадовго замовкає. Колись вона легко могла розповісти, що хоче зробити через п’ять чи десять років. Тепер таких планів більше не має. Каже, війна навчила жити зовсім інакше. За останні дванадцять років їй двічі довелося залишати дім, ставити на паузу наукову кар’єру, починати життя з нуля, звикати до нової країни, нової мови, нового кола людей. Тому сьогодні не загадує надто далеко.
“Я зрозуміла, що всі мої далекі плани чомусь постійно руйнуються. У 2012 році думала про дисертацію, про наукову роботу. Потім почався 2014-й. Згодом з’явилося відчуття, що життя більш-менш налагодилося. А потім прийшов 2022-й… Тому зараз я вже не планую на десять років уперед. Максимум — найближчий рік. Так набагато простіше жити”, — додає вона.
Книжки залишаються її способом говорити з Україною
Олена продовжує писати й частину своїх історій створює вже з Каунаса, спираючись на досвід українців, яких зустрічає за кордоном. Її книжки залишаються пов’язаними з Україною, а сама вона приїжджає сюди на презентації. Саме література залишається тим, що допомагає осмислити пережите, тримати зв’язок з рідною країною.
Першою стала “Лотова жінка. Роман мандрів” — книга про події січня-лютого 2015 року та людей, які пережили бої на Донеччині. Згодом вийшла збірка оповідань “Сіра зона”, до якої увійшла й написана вже в Каунасі історія “LEGO” про українських дітей, які ростуть далеко від дому.
“Я написала це оповідання, бо бачила такі сім’ї навколо себе. Є діти, які виїхали зовсім маленькими. Є ті, хто взагалі народився вже в Литві, — каже письменниця. — Для них Україна — це передусім тато в телефоні, розмови по відеозв’язку, фотографії. Мені хотілося зрозуміти, як вони проживають цю відстань”.
Під час презентацій у Литві саме цей твір, за її словами, викликав найбільше емоцій. Українці, які вже кілька років живуть за кордоном, впізнавали в ньому власні історії. Втім, несподівано сильний відгук вона отримала й в Україні.
“У Львові після зустрічі до мене підійшла жінка і сказала: “Ви знаєте, це не тільки про еміграцію”. Її чоловік воює, а донька вже чотири роки майже не бачить батька. Вони теж спілкуються через телефон. Тоді вона сказала, що читала це оповідання і плакала, а я зрозуміла, що війна створює однакові історії, навіть якщо люди живуть у різних країнах”.
Ірина Міщенко
Якщо ви вважаєте цей матеріал корисним та важливим — ПІДТРИМАЙТЕ нас, щоб ми могли й надалі розповідати, пояснювати та допомагати.