8 жовтня 2026 року росія вдарила авіабомбою по Краматорську поблизу двох рейсових автобусів. За даними Краматорської МВА, загинули 30 людей, ще 20 зазнали поранень. Уже за кілька годин у російських телеграм-каналах з’явилися твердження, що в автобусах нібито їхали військові. Водночас колишні українські політики та діячі, які перейшли на бік росії, не коментували загибель і поранення людей внаслідок атаки.
Таке замовчування та спроби змінити уявлення про жертв російських ударів — частина інформаційної картини, яку росія формує навколо війни на Донеччині з 2014 року. За цей час змінювалися пропагандистські гасла й пояснення обстрілів, але незмінною залишалася спроба зняти з росії відповідальність за війну, представити Україну агресором і поставити під сумнів правду про загибель цивільних та руйнування міст.
Фейки або мовчання після удару по Краматорську
Після удару 8 жовтня по двох автобусах у Краматорську загинули 30 людей, ще 20 зазнали поранень. Ідентифікація загиблих досі триває: через силу вибуху тіла понівечені, частину останків збирали на місці атаки.
“Росіяни вкотре вдарили туди, де точно немає жодної військової цілі… По цивільному транспорту. По людях, які просто їхали у своїх справах”, — йдеться в повідомленні міськради.
Проте вже за кілька годин в окремих російських телеграм-каналах заявили, що в автобусах їхали військові. Це знайомий прийом: змінити образ жертв, щоб поставити під сумнів цивільний характер атаки. Якщо пасажирів оголосити військовими, удар можна спробувати подати як ураження військової цілі, навіть коли жодних доказів не наводять.
Водночас у каналах колишніх українських політиків, які перейшли на бік росії, та інших прокремлівських авторів не було належної реакції на трагедію.
“Я сьогодні спеціально переглянув канали Азарова, Царьова та інших колабораціоністів, які у 2014 році звинувачували українську владу в жорстокості щодо Донбасу. У них сьогодні немає жодної згадки про масове вбивство мешканців Краматорська. Це що, якийсь не той Донбас? Та ні, той самий, який вони жаліли й підтримували у 2014 році. Просто, коли його мешканців вбиває Росія, усі ці захисники Донбасу якось різко перестають їх жаліти”, — зазначив український журналіст Денис Казанський
Тут пропаганда проявилася не лише в непідтверджених твердженнях про пасажирів, а й у вибірковій увазі до людських втрат. Коли загибель цивільних можна використати проти України, трагедія стає центральною темою. Коли йдеться про наслідки російського удару, її намагаються виправдати або замовчати.
2014 рік: “громадянська війна” замість російської агресії
На початку війни російські медіа просували тезу про внутрішній український конфлікт. За версією пропаганди, Київ розпочав війну проти власних громадян, які не погоджувалися з політикою центральної влади. Українських військових називали “карателями”, а бойові дії подавали як спробу силою підкорити Донецьку та Луганську області. Така риторика відсувала на другий план роль російських збройних сил і робила з росії не учасницю війни, а стороннього спостерігача чи посередника.
Важливою частиною цієї картини були реальні страждання місцевих жителів. Російські медіа показували зруйновані будинки, наслідки артобстрілів і загиблих цивільних, але систематично покладали провину на українську сторону.
Водночас міжнародні спостерігачі вже тоді фіксували ознаки російської військової участі. ОБСЄ повідомляла про переміщення важкої техніки на територіях, які контролювали підтримувані росією угруповання. Міжнародні інституції документували й надходження озброєння та бійців із росії. Тож ішлося не лише про суперечки навколо окремих обстрілів, а про спробу змінити саме визначення війни: подати її внутрішньою українською проблемою й сховати роль росії.
Від “геноциду Донбасу” до “живого щита”
Щоб закріпити цю картину, пропаганда використовувала кілька взаємопов’язаних наративів. Україну зображували державою, що загрожує жителям Донеччини, а українських військових — виконавцями навмисних атак на цивільних. Твердження про “геноцид Донбасу”, “нацистські батальйони” та “переслідування російськомовних” мали виправдати російське втручання.
Після 24 лютого 2022 року ця логіка отримала нові формулювання. росія стала пояснювати власні удари “військовою необхідністю”, а відповідальність за загибель цивільних перекладати на Україну.
Одним із найпоказовіших прикладів став удар по залізничному вокзалу Краматорська 8 квітня 2022 року, де перебували тисячі людей, які чекали на евакуаційні потяги. Загинули цивільні, багато людей зазнали поранень. Ресурси рф одразу почали поширювати версії, що знімали провину з росії. Одні стверджували, що вокзал обстріляли самі українські військові, аби звинуватити росію. Інші пояснювали присутність цивільних тим, що їх використовують як “живий щит”.
Згодом до цього додався ще один вимір: російські ресурси почали звинувачувати Україну в підготовці провокації ще до того, як відбувається певна подія. Так вони створюють готове пояснення для майбутніх російських атак і заздалегідь ставлять під сумнів можливі звинувачення на адресу агресора.
Склади боєприпасів і “розстріли” евакуйованих
Пропагандистські ресурси й нині розповідають, що українські військові облаштовують склади боєприпасів у житлових будинках Краматорська, Слов’янська та інших міст Донеччини. Такі повідомлення працюють одразу на двох рівнях: російській аудиторії вони пояснюють удари по будинках і війну загалом як вимушену відповідь чи захист, а українській — намагаються нав’язати недовіру до власної армії та держави.
Наприклад, у серпні 2026 року російські ресурси поширювали нібито свідчення жителів Краматорська про те, що українські військові “прикриваються цивільними”, а людей, які намагаються виїхати до Харкова чи Дніпра, начебто розстрілюють. У ЦПД зазначали, що ця кампанія спрямована на дискредитацію ЗСУ, залякування жителів прифронтових міст і вплив на рішення про евакуацію.
За всі дванадцять років війни, що розв’язала росія проти України, їхня пропаганда змінила словник, але не основний сюжет. Від “громадянської війни” й “карателів” до “живого щита”, “законні військові цілі” та “це українська ППО” — це різні формулювання однієї стратегії. І мета завжди одна — виправдати вже скоєне, поставити під сумнів відповідальність агресора та підготувати пояснення для наступних ударів.
Ірина Мішина