Понад рік на ланцюгу, порожня перевернута каструля замість нормального життя — і нова домівка неподалік Амстердама. Евакуйована зі Святогірська Анна Соляник прихистила українського собаку, який тепер відкриває для себе світ, краде шкарпетки й поступово перетворюється на справжнього аристократа.
Собака «дворянської породи» приїхав до Нідерландів з України. До порятунку він понад рік прожив на ланцюгу, а його світ обмежувався одним кутком, де поруч стояла перевернута порожня каструля. Коли волонтери забрали Геннадія, він був настільки худим, що Анна Соляник, мешканка Святогірська, яка нині живе неподалік Амстердама, майже не відчула його ваги, коли вперше взяла на руки. Тепер у Геннадія є іграшки, прогулянки, власне місце в родині й навіть окрема полиця в холодильнику. А ще — 80-річна бабуся, яка спочатку не хотіла до нього прив’язуватися, а тепер готує для «хлопчика» пюре, рахує калорії та стежить, щоб він добре їв. Геннадій поступово відкриває для себе світ: навчився ходити сходами, звикав до ліфта, знайомився з іншими собаками, цікавився птахами та мурахами. А тепер разом з Анною досліджує Нідерланди — іноді пішки, а іноді й на велосипеді.
Історію свого незвичайного компаньйона Анна Соляник розповіла журналістці Вчасних Новин.
«Я хотіла собаку саме з України»
До повномасштабної війни Анна жила у Святогірську. У березні 2022 року вона евакуювалася до Нідерландів разом із донькою, мамою, двома собаками та двома кішками. Тварини були частиною сім’ї, тому питання, чи брати їх із собою, для Анни фактично не стояло.
Проте згодом родина пережила кілька важких втрат. Спочатку захворіла на агресивну форму онкології собака Чакі, яка важила 27 кілограмів. Коли вона вже не могла ходити, Анні доводилося носити її на руках. Потім тяжко захворів Топаз, якого теж доводилося піднімати й переносити. Зрештою обох собак довелося приспати. Померла й 18-річна кішка.
Анна часто замислювалась про нового собаку.
— Спочатку я думала, що він потрібен мамі для адаптації, потім — доньці. А зрештою чесно визнала: найбільше нового собаку хотіла я сама. Але мені хотілося, щоб він був саме з України. Це особливий зв’язок із домом, який довелося залишити, і з країною, до якої я досі всім серцем прив’язана.
Анна мріяла знайти й забрати собаку зі Святогірська. Проте згодом зрозуміла, що не хоче обмежувати пошук лише одним містом.
— Я не мала якихось особливих вимог. Мені хотілося допомогти тому, кому найважче знайти родину. І ще я вже знала, наскільки непросто доглядати за великим собакою, коли він хворіє. Тому попросила, щоб собака важив не більше ніж десять кілограмів.
За словами Анни, її запитували про породу, стать і колір майбутнього улюбленця.
— Мені це було неважливо. Я запитала: «А кого рідше забирають із притулків?» Почула, що хлопчиків, і здивувалася: «Ну, нехай буде хлопець!» Отак і обирала. Я хотіла того, кого найважче прилаштувати.
Так у її житті з’явився Геннадій.
Читайте також: Життя заради майбутнього: як колишня музейниця зі Святогірська у 50 років почала нову професію в Нідерландах
«Він був худий, як парасолька»
Волонтерка Христина з ГО «Місце під сонцем» показала Анні відео собаки, який уже перебував у безпеці, але мав вигляд дуже виснаженої тварини. Великі вуха, довгий ніс і тоненькі лапи, які Анна згодом порівнюватиме з телескопами.
— Він був худий, як парасолька: один хребет та ребра. Коли я вперше взяла його на руки, то майже не відчула ваги. Ніби маленьку парасольку дали.
Їй сподобався його погляд. Здавалося, собака був дуже податливим і ніби погоджувався на все, аби тільки його забрали: “Я подивилася на нього й вирішила: «Хочу Геннадія»”. Щоправда, було ще одне важливе питання: чи зможе він ужитися з кішкою, яка залишилася в родині? Геннадія перевірили в домі, де жили коти. Він поставився до них спокійно, і це остаточно переконало Анну.
Але звідки взялося ім’я Доббі?
— У першому відео Христина показувала його й називала приблизно так: «Ось у нас такий ГєнаГієна». Він був настільки худий, що це порівняння одразу приклеїлося до нього. Так я почала називати його Гєннадієм. Згодом було інше відео: Христина знімала із собаки нашийник, відчіплювала ланцюг і казала: «Доббі вільний». Ці слова мене дуже зачепили. Він нагадав мені Доббі з «Гаррі Поттера» — такого маленького, трохи розгубленого персонажа, який зрештою отримав свободу. Так Геннадій і став Доббі.
«Він бачив порожню каструлю, але, мабуть, мріяв про інше життя»
Геннадій приїхав із України, охопленою війною. До порятунку він понад рік провів на ланцюгу. Його життя фактично обмежувалося одним кутком.
— Коли Христина показала мені відео з місця, де його утримували, поруч стояла перевернута порожня каструля. У ній не було ні їжі, ні води. Після переїзду я навіть намагалася навчити його нормально пити воду — він не звик пити достатньо.
Анна не знає всіх подробиць його минулого й не хоче вигадувати того, чого не бачила. Але знає, що для собаки, який так довго не мав свободи, звичайні речі згодом стали цілим відкриттям.
— Коли волонтери приїхали забирати собак, Геннадій був не один. Багато тварин сиділи на ланцюгах. Але Христина помітила його й вирішила забрати. А він, виходить, спіймав свою вдачу за хвіст.
Тут Анна згадує відомий вислів про мрію:
— Кажуть: іди до своєї мрії. Якщо не можеш іти — хоча б лягай у її напрямку. От Геннадій, можливо, саме так і зробив. Понад рік сидів на ланцюгу в занедбаному куточку, але, схоже, подумки вже рухався туди, куди мріяв.
А тепер у нього зовсім інші плани. Щоправда, Анна підозрює, що вміння лежати й переконливо дивитися на людей він не втратив.
Від парасольки до вгодованого лісособоля
Геннадія забрали вночі 18-го числа, а вже 22 липня він приїхав до Нідерландів. Його перевозили спеціальним транспортом разом приблизно з п’ятдесятьма іншими тваринами, яких розвозили до різних європейських країн.
Після понад року на ланцюгу собаці довелося звикати до найзвичайніших речей: сходів, ліфта, шлейки, повідця, води, іграшок і нових запахів. Спочатку Анна часто носила його на руках. Він не завжди хотів виходити з квартири, зате додому повертався охоче.
З часом Доббі почав набирати вагу, його шерсть стала золотавою, проявилися рудуваті завитки, хвіст набув соболиного відтінку, а на задніх лапах з’явилися розкішні «галіфе». Одне вухо вперто нагадує про можливе пастуше коріння.
Ця історія для мене водночас дуже тепла й трохи сумна. Адже Доббі — лише один із мільйона собак, які мають страшну долю й чекають на допомогу. Я не закликаю кожного неодмінно брати тварину з притулку: це відповідальне рішення, до якого потрібно бути готовими. Але допомагати можна по-різному — підтримати волонтерів, привезти корм, поширити оголошення, подарувати тварині свій час або просто не пройти повз.
А якщо ви сумніваєтеся, чи варто знайомитися з собакою з притулку, — ідіть назустріч одне одному. Можливо, саме ця зустріч змінить ваше життя. Воно того вартеЛюди часто запитують, якої він породи. А я відповідаю: «Український мікс!», — сміється Анна.
Колись вона написала Христині, що Геннадій живе тепер по-гедоністськи й перетворюється з ГєнаГієни на лисособоля.
— Я ж хотіла невеличку собачку, щоб за потреби легко було підняти й понести. А після бабусиної дієти собача дитина перетворилася на в міру вгодованого лісособоля — і виріс він далеко за межі моїх очікувань.
Проте Анна не відмовилася від однієї звички.
— Я все одно ношу його на руках. Навіть тоді, коли жодної потреби в цьому немає. Але то вже моє інтимне почуття до нього.
Сьогодні Доббі вміє елегантно спертися на лікоть і дивитися так, ніби завжди знав, що на нього чекає прекрасне життя. А ще він краде шкарпетки й іноді поводиться так, наче це не він щойно влаштував безлад, а всі навколо неправильно зрозуміли його наміри.
— Коли він починає крутитися біля мене, я іноді думаю: ну все, зараз буде паїнькою! Але в нього власне розуміння того, що означає бути паїнькою. Шкарпетки, наприклад, він вважає цілком законною здобиччю.
Нідерланди очима Доббі: кущі, канали й велосипед
Геннадій виявився дуже допитливим. Його цікавить буквально все: птахи в небі, мурахи на землі, інші собаки, люди, нові місця.
— Він мій великий компаньйон. Ми ходимо по кущах, гуляємо біля каналів, вивчаємо світ. Для собаки, який понад рік не мав можливості вільно пересуватися, кожна прогулянка — це щось нове.
Доббі має улюблені іграшки, може заснути серед них і любить лежати поруч з Анною. Сусідська собака Стелла стала його подругою. А щоб показувати йому ще більше цікавих місць, Анна придбала спеціальну сумку для велосипеда.
— Я хочу показати йому Нідерланди. Він стільки всього не бачив! Тепер може знайомитися зі світом не лише пішки, а й разом зі мною на велосипеді.
У цьому є щось особливе і для самої Анни. Після евакуації зі Святогірська їй теж довелося вчитися жити заново: інша мова, інша робота, інший побут, нове коло людей. А тепер вона показує Доббі світ, якого він раніше не знав. І, здається, він чудово засвоїв головне правило нового життя: якщо навколо стільки цікавого, не варто витрачати час на сумніви. Хоча деякі його інтереси Анна поки що планує контролювати.
— Амстердам ми ще досліджуємо. До району червоних ліхтарів поки не дійшли, — жартує вона. — Але з його цікавістю до всього нового не здивуюся, якщо колись доведеться пояснювати, що не всі туристичні маршрути однаково корисні для собачого виховання.
Окрема полиця в холодильнику й бабуся, яка не хотіла прив’язуватися
Найбільш несподіваним стало те, як Доббі прийняла мама Анни. Після смерті Топаза 80-річна жінка тяжко переживала втрату й спочатку не хотіла прив’язуватися до нового собаки. Вона відразу заявила, що це буде собака доньки, а сама вона не збирається його вигулювати й доглядати за ним. Але щойно Доббі приїхав, усе почало змінюватися.
— У холодильнику з’явилася окрема полиця для нього. Мама готує йому пюре, рахує калорії, стежить за часом годування, щоб він набрав вагу. Тепер це вже не просто собака, а справжній внучок.
З огляду на те, яким худим він приїхав, бабусине бажання його відгодувати цілком зрозуміле. Щоправда, тепер Анна часом жартує, що її початковий план щодо маленького собаки зазнав серйозних змін.
А коли Доббі робить щось, чого не варто, вона звертається до нього офіційно: «Геннадій, ви не праві». Так у родині з’явився не лише новий улюбленець, а й окрема особистість зі своїми звичками, характером і досить високою самооцінкою.
«Він не замінив Топаза чи Чакі»
За жартами й історіями про собачі витівки стоїть і непроста частина цієї історії. Анна вже втрачала тварин, яких дуже любила, і знає, наскільки болісно прощатися з ними.
— Доббі не мав замінити ні Топаза, ні Чакі. Вони залишаються частиною мого життя й моєї пам’яті. Я не шукала іншого собаку замість них. Просто з часом відчула, що знову хочу мати поруч когось, про кого можу піклуватися, кого можу тримати за лапу.
Для Анни Доббі став не лише новим другом. Він — живий зв’язок з Україною, з людьми, які рятують тварин навіть у надзвичайно складних обставинах, і з домом, який вона була змушена залишити.
Вона не знає, чи пам’ятає Геннадій своє минуле так, як люди уявляють його собі. Але бачить, як він змінюється тепер: більше розслабляється, досліджує світ, довіряє людям і вчиться жити без постійних обмежень. Колись його світ закінчувався там, де натягувався ланцюг. Тепер він може йти поруч з Анною, спостерігати за птахами, знайомитися з іншими собаками, лежати серед іграшок і красти шкарпетки.
А попереду ще стільки всього — нові місця, велосипедні поїздки й, можливо, навіть Амстердам із його найвідомішими туристичними маршрутами.
— Навіть не знаю, хто щасливіший — він чи я, — говорить Анна.
І, мабуть, у цьому й полягає головне. Геннадій отримав дім, а Анна — нового друга, з яким можна знову відкривати світ.
Колись він був худенькою ГєнаГієною на ланцюгу. Тепер це Доббі — вгодований лісособоль, викрадач шкарпеток, велосипедний мандрівник-початківець і справжній аристократ українського походження. І якщо він колись справді мріяв про інше життя, то, схоже, стратегія «лягти в напрямку мрії» спрацювала бездоганно.
«Ця історія для мене водночас дуже тепла й трохи сумна. Адже Доббі — лише один із мільйона собак, які мають страшну долю й чекають на допомогу. Я не закликаю кожного неодмінно брати тварину з притулку: це відповідальне рішення, до якого потрібно бути готовими. Але допомагати можна по-різному — підтримати волонтерів, привезти корм, поширити оголошення, подарувати тварині свій час або просто не пройти повз. А якщо ви сумніваєтеся, чи варто знайомитися з собакою з притулку, — ідіть назустріч одне одному. Можливо, саме ця зустріч змінить ваше життя. Воно того варте», — додає щаслива Анна Соляник, переселенка зі Святогірська, яка нині живе у Нідерландах.