Анастасія Ковальова виїхала з України в березні 2022 року, коли стало зрозуміло, що повернутися додому швидко не вдасться. До Нідерландів прибула лише з однією валізою, а вже наступного ранку після прибуття до Утрехта пішла до центру прийому українців і запропонувала допомогу.
Про перші випробування війною у 2014-му, волонтерство на блокпостах Слов’янська та захист природи Святогірська, про виїзд до Нідерландів у 2022 році, зустрічі виснажених земляків просто з перонів, WhatsApp-спільноту для українців та турботу про поранених воїнів у шпиталях Утрехта Анастасія розповіла журналістці Вчасних Новин.
Святогірськ, волонтерство і перші випробування війною
Анастасія народилася в Макіївці, а коли їй було шість років, родина переїхала до Донецька. Згодом вона оселилася у Святогірську, який став для неї місцем, де можна було насолоджуватися природою, багато гуляти й спілкуватися з друзями.
Разом із чоловіком вони вели активне життя й устигли побувати майже в 30 країнах світу. Зокрема, пів року прожили в індійському Бангалорі, де вивчали англійську мову та подорожували країною, знайомлячись із місцевими мешканцями.
Водночас Анастасія брала участь у громадському житті Святогірська. Разом з іншими активістами виступала проти проєктів забудови зелених територій і планів створити на мальовничих ділянках так зване “олімпійське селище”.
“Щонайменше 50 людей регулярно виходили з плакатами й гаслами на вулиці міста. Збиралися за зустрічі, писали листи та звернення… Ми протестували доволі активно, бо не хотіли, щоб зелені луги й дубові насадження (а там деяким дубам від 200 до 600 років) віддавали під забудову, — згадує вона. — Для нас було важливо захистити природу Святогір’я”.
У 2014 році, після захоплення Слов’янська російськими силами, небезпека прийшла й у життя мешканців сусідніх міст. Анастасія розповідає, що знайомі бачили озброєних людей, а згодом почали надходити історії про викрадення й катування цивільних вже в окупованому на той час місті. У перші ж місяці російської агресії вона разом із чоловіком привозила українським військовим їжу на блокпости.
“На той час забезпечення було зовсім не таким, як зараз, вони реально голодували. Ми бачили, що військові приїхали нас захищати, й хотіли їх підтримати. Тоді ходили чутки, що деякі люди могли приносити їм їжу, яка була небезпечною, — згадує вона. — Тож ми вирішили возити яйця, огірки, сало — те, що можна було бачити на власні очі й безпечно їсти. А потім минув приблизно місяць, і хлопці вже виглядали мою машину, бо я почала пекти щось і привозити їм гаряче”.
Після звільнення Слов’янська родина вирішила виїхати до Польщі, але не припиняла допомогу: передавати на фронт ліки через знайомих, долучалася до інших волонтерських ініціатив, підтримувала українських захисників фінансово. У Польщі ж подружжя спробувало започаткувати бізнес, але після невдалої спроби повернулися в Україну. Анастасія продовжила жити у Святогірську й допомагати військовим, а також брати участь у громадських ініціативах. Проте у 2022 році війна знову змусила її залишити дім.
“Я приїхала з однією валізою й вже наступного ранку пішла допомагати”
Наприкінці лютого 2022 року, коли обстріли посилилися, родина вирушила до Берегового на Закарпатті, де жили знайомі. Жінка паралельно підтримувала зв’язок із родичами та друзями й переконувала їх виїжджати, особливо родини з дітьми. Чоловік Анастасії став на облік у військкоматі, але через стан здоров’я потрапив до лікарні та наполіг, щоб дружина їхала далі на захід. Так 9 березня 2022 року вона опинилася в Нідерландах.
Дорогою Анастасія почула оголошення українською мовою про центр прийому українців, який відкрився в Утрехті. Вийшла на потрібній станції, переночувала в центрі, а наступного ранку її поселили в готелі неподалік вокзалу. Жінка одразу почала телефонувати знайомим в Україні та казати, що в Нідерландах приймають українців. А невдовзі вирішила знайти, як зможе приносити користь там, де вона є.
“Я приїхала сюди з однією валізою й не знала, як усе буде. Мені було страшно, бо всі близькі залишалися в Україні. Але вже наступного ранку повернулася до центру й запропонувала допомагати як перекладачка. Завдяки вільному володінню англійською, могла спілкуватися з працівниками й допомагати людям, які щойно приїхали та не розуміли, що їм робити далі, — згадує вона. — Я відчувала, що перебуваю на своєму місці. Щодня зустрічала людей зі Слов’янська, Святогірська, інших міст Донеччини. Декому ще до виїзду писала в чатах, що є програма захисту, що можна приїжджати й рятувати дітей. А потім бачила цих людей уже тут — розгублених, наляканих, із дітьми, після важкої дороги”.
Один з епізодів, який Анастасія досі добре пам’ятає, пов’язаний із жінками та дітьми, яких вона чекала на вокзалі.
“Я зустрічала жінок із дітьми, зокрема людей, яких знала ще зі Святогірська. А одного разу ніяк не могла знайти родину, яка мусила приїхати. Минуло хвилин двадцять, і тоді подумала, що вони, можливо, залишилися внизу біля колій, не піднялися до вокзалу. А коли спустилася — і справді знайшла їх там. Вони просто не знали, куди йти. Я сама провела їх до центру прийому”, — згадує жінка.
За її словами, у перші місяці українці часто прибували без чіткого розуміння, куди йти, що робити, де будуть жити та як оформлюватимуть документи. Спочатку багатьох розміщували в готелях, а потім переселяли до інших помешкань. Працівники центру допомагали людям зорієнтуватися в нових умовах, отримати інформацію та пройти необхідні процедури. Анастасія допомагала під час реєстрації, перекладала для новоприбулих, пояснювала, як отримати необхідні документи та знайти місце для проживання. Згодом їй запропонували офіційний контракт, і вона працювала в центрі до його закриття 19 серпня 2024 року.
“Хотілося, щоб українці не втрачали зв’язок одне з одним”
Ще в березні 2022 року Анастасія створила WhatsApp-чат “Українці в Утрехті”. Ідея виникла під час роботи в центрі прийому: людей розселяли в різних місцях, вони втрачали зв’язок зі знайомими й не завжди знали, де шукати відповіді на ті чи інші питання.
“Я створила цей чат, тому що бачила, як українці приїжджають, їх розселяють у різних місцях, і люди просто гублять одне одного. Хотілося, щоб у них був спільний простір, де можна запитати про щось, знайти потрібну інформацію, розповісти про свої послуги або допомогти комусь, — пояснює засновниця чату. — Зараз там більш, ніж 1000 людей. Хтось шукає роботу, хтось пропонує свої послуги, хтось розповідає про навчання чи заходи. Люди відкривають власні справи, займаються випічкою, працюють перукарями, допомагають одне одному. Для мене важливо, щоб українці тут не залишалися наодинці зі своїми проблемами”.
Вона стежить за правилами спільноти й намагається підтримувати порядок, але не хоче, щоб люди боялися спілкуватися. На її думку, важливо не лише поширювати корисну інформацію, а й зберігати зв’язки між тими, хто через війну опинився далеко від дому.
Мітинги на підтримку України та знайомство нідерландців з українською культурою
Окрім допомоги біженцям Анастасія намагалася привертати увагу нідерландців до подій в Україні. Для цього вона організовувала мітинги на підтримку українців, залучаючи людей через WhatsApp-спільноту. Одну з таких акцій провела 9 квітня 2022 року, після звільнення Бучі.
Тоді на центральній площі Утрехта, неподалік залізничного вокзалу, зібралися українці. У певний момент учасники лягли просто на землю, щоб показати перехожим, як виглядають вулиці, усіяні тілами загиблих людей.
Анастасія не лише збирала учасників, а й займалася організаційними питаннями: особисто телефонувала знайомим, запрошувала їх долучитися до акції та отримувала необхідні дозволи від міської влади й поліції. До мітингів долучалася й мер Утрехта, яка публічно висловлювала підтримку українцям.
Під час інших заходів жінка також намагалася знайомити нідерландців з Україною через її культуру та символіку. Зокрема, на одному із заходів вона познайомилася з нідерландським міністром, відповідальним за питання міграції, якому подарувала шарф футбольного клубу “Шахтар”. За словами Анастасії, він одразу надів подарунок і ходив у ньому під час заходу. Згодом його улюблена команда з Утрехта мала грати проти “Шахтаря”. Для жінки це стало ще однією нагодою розповісти про українську культуру та нагадати про Україну за кордоном.
З часом Анастасія помітила, що українська спільнота в Утрехті змінилася. Якщо в перші місяці після початку великої війни люди активно збиралися разом, організовували мітинги й заходи, то згодом частина активістів почала долучатися до інших організацій. Сама Анастасія тепер їздить на українські заходи до Амстердама та Гааги, де зустрічається з людьми, з якими поділяє погляди на підтримку України.
Після закриття центру допомагає пораненим українським військовим
Закриття центру прийому не стало для Анастасії завершенням волонтерської діяльності. Вона долучилася до організації NL4UA, яка допомагає пораненим українським військовим, що приїжджають до Нідерландів на лікування. Тепер жінка супроводжує військових у лікарнях, допомагає перекладати під час обстежень і медичних процедур.
У незнайомій країні, де людина ще й переживає наслідки поранення, можливість зрозуміти лікаря та пояснити власні потреби має особливе значення.
“Я не отримую за це грошей. Навпаки, буває, що сама витрачаю кошти, щоб привезти нашим щось смачне, підтримати їх, зробити для них щось приємне. Мені хочеться, щоб вони відчували, що тут є свої люди, що вони не самі. Я відчуваю себе живою, коли знаходжуся порід із ними. Так розумієш, що можеш вплинути на чиєсь життя, допомогти. Для мене це дуже важливо, бо просто не можу просто стояти осторонь, коли комусь потрібна підтримка”, — пояснює Анастасія.
Анастасія знайшла й інший спосіб допомагати, використовуючи власне волосся. Вона вже двічі віддавала його для благодійної організації Hair for Share зі Львова, яка збирає натуральне волосся для виготовлення перук хворим дітям і тим, що проходять складне лікування, зокрема з променевою терапією. За словами Анастасії, її русяве волосся не має сивини й підходить для такої допомоги. Жінка планує пожертвувати його втретє — щойно воно знову достатньо відросте.
Житло, робота й адаптація: що чекає на українців у Нідерландах
За роки перебування в Нідерландах Анастасія бачила, як змінювалися умови для українців. Спочатку новоприбулим допомагали облаштуватися в готелях, надавали необхідні речі й пояснювали, як оформити документи. Згодом людей переселяли до інших помешкань, а пошук житла став одним із найскладніших питань. Та й сама вона за цей час також змінила кілька місць проживання.
“Тут не можна сказати, що всі живуть однаково. Є люди, які мешкають у гуртожитках, користуються спільними кухнями, а є ті, кому надали окремі будинки. Я знаю українців, які живуть у невеликих містечках і селищах у гарних будинках. Тому все залежить від того, куди людина потрапить і які можливості є на місці, — каже Анастасія. — Я завжди кажу, що потрібно заздалегідь з’ясовувати умови. Не варто думати, що приїдеш — і відразу матимеш усе, що потрібно. Але й боятися, що людина залишиться просто на вулиці, теж не треба. Потрібно спілкуватися, дізнаватися, звертатися до відповідальних служб і шукати рішення”.
Вона і зараз, за можливості, допомагає знайомим з’ясовувати варіанти поселення, телефонує людям, які вже проходили цей шлях, і намагається підказати, до кого звернутися. Водночас визнає, що останнім часом домовлятися про житло може бути складніше, ніж на початку великого потоку переселенців.
Ще одне важливе питання — працевлаштування. За словами Анастасії, без знання місцевої мови українцям часто доступна робота на складах, у прибиранні чи в інших сферах, де не потрібно постійно спілкуватися з клієнтами. Натомість адміністративні посади й робота за фахом зазвичай вимагають знання нідерландської. Вона особисто переконалася в цьому, коли після закриття центру прийому влаштувалася до будівельної компанії на адміністративну посаду. Попри чудове знання англійської, їй було складно брати повноцінну участь у робочих зустрічах, які проводили нідерландською. Через два місяці Анастасія вирішила звільнитися й зосередитися на вивченні мови.
“Я знаю англійську, українську, російську, можу спілкуватися польською, але цього виявилося недостатньо. На роботі були зустрічі нідерландською, і я не могла повноцінно брати в них участь. Мені було дуже важко, я виснажувалася, намагалася все встигнути й зрештою зрозуміла, що так далі не можу. Тому зараз мені потрібно вивчити нідерландську, щоб мати можливість повернутися до адміністративної роботи. Тут потрібні працівники різних рівнів, але для багатьох посад знання мови має велике значення», — пояснює вона.
Наразі сама Анастасія знайшла роботу на Королівському монетному дворі Нідерландів. Там вона працює із замовленнями, пов’язаними з монетами та іншою продукцією підприємства. Жінка зізнається, що робота їй цікава ще й тому, що дає змогу дізнаватися більше про різні країни світу. Вона навіть допомогла влаштуватися туди трьом знайомим з України.
“Я перезагружаюся, щоб не вигорити походами. Перший — Camino de Santiago Portugese route (280км) у 2023 році, другий — Franses route (320км) минулого року, — каже жінка. — Ти просто йдеш кожного дня 25-32 км з рюкзаком. Маєш паспорт пілігріма, ночуєш в альбергах чи монастирях. І це дає сили”.
Водночас Анастасія бачить, як українці поступово адаптуються до життя в новій країні. Вони відвідують мовні клуби в бібліотеках, долучаються до спортивних занять, знайомляться з місцевими жителями. За її словами, чимало нідерландців готові безкоштовно допомагати з вивченням мов, віддавати речі та організовувати спільні заходи.
“Мені тут зустрічаються дуже хороші люди. Волонтери приходять і безкоштовно навчають мов, у бібліотеках є розмовні клуби, де можна практикувати нідерландську. Нещодавно сусідка запросила охочих на ранкову пробіжку. Ми прийшли, а там вже було близько 40 людей, і мене теж прийняли до бігового клубу, — посміхається жінка. — Я не кажу, що тут усе просто. Є різні ситуації, різні люди, свої труднощі. Але мені допомагали й продовжують допомагати. Я багато хорошого бачу навколо себе”.
“Поклялася, що завжди захищатиму українців”: як сімейні історії змінили її ставлення до України
Анастасія говорить, що її усвідомлення власної української ідентичності формувалося поступово. Вона виросла в родині, де пишалися радянським минулим і родичами, які воювали проти нацизму. Проте історії, почуті від бабусі та матері чоловіка, які походили із Ярової на Слобожанщині, відкрили їй інший бік українського минулого.
Особливо її вразили розповіді про Голодомор. Спочатку Анастасії було важко повірити в почуте, але згодом вона почала самостійно читати про ці події, шукати свідчення й намагатися зрозуміти, через що довелося пройти українським родинам.
“Я росла в родині комуністів. Мої рідні воювали проти фашизму, про них писали в газетах, і я ними пишалася, — каже вона. — Але історія України, яку я чула від своєї родини, відрізнялася від історії, яку розповідали бабуся та мама мого чоловіка. Вони народилися й жили в Яровій на Слобожанщині. Від них я почула про Голодомор. Були історії, у які спочатку навіть важко було повірити. Я почала читати, шукати інформацію, намагалася зрозуміти, що відбувалося з людьми. І тоді в мене сформувалося відчуття, що я хочу захищати український народ. Я поклялася собі, що буду це робити”.
Свою позицію Анастасія продовжує підтверджувати конкретними вчинками. Її громадська діяльність привернула увагу української журналістки Олени, яка також виїхала до Нідерландів через війну. Вона записала з Анастасією інтерв’ю про її життя та волонтерство.
Попри те, що Анастасія вже кілька років живе за кордоном, вона не вважає Нідерланди остаточним місцем свого життя й хоче повернутися додому, щойно це стане можливим. Їй бракує України, рідного краю, звичних місць і людей, із якими пов’язане її минуле. Водночас жінка розуміє, що повернення залежить не лише від бажання. Людям потрібні безпека, житло й можливість працювати. Тож поки продовжує робити те, що вважає важливим: допомагати українцям не залишатися наодинці з війною, вимушеним переїздом і труднощами життя далеко від дому.