Народитися людиною з інвалідністю у 1982 році й народитися людиною з інвалідністю у 2026-му — це дві зовсім різні історії. Дві різні реальності, два різні світи.
У попередньому дописі я розповідала про те, як моїм батькам бракувало підтримки, інформації та розуміння того, як виховувати дитину з інвалідністю. Сьогодні хочу розповісти вам ще одну історію. Історію про те, як вони намагалися дати мені те, що мало б бути доступним кожній дитині, — право на освіту.
Дитячого садочка в моєму житті не було. Не тому, що батьки не хотіли, аби я спілкувалася з іншими дітьми, гралася, дружила й пізнавала світ. Просто доступних для мене садочків тоді не існувало. Були установи інтернатного типу, куди дітей з інвалідністю могли віддати на виховання.
Але мої батьки не могли цього зробити. Не дозволяли їм совість, любов до мене та власні моральні переконання. Вони хотіли, щоб я росла поруч із ними, у своїй родині, а не за стінами інтернату. Тож я одразу пішла до школи. І тут на моїх батьків чекав черговий квест.
Школа була зовсім не пристосована для мене і таких, як я. Сходи, недоступний туалет, жодних належних умов. Та, якщо чесно, проблема була не лише в архітектурі. Здавалося, що й самі вчителі не надто прагнули бачити мене серед своїх учнів. Ніхто не хотів брати на себе відповідальність. А можливо, ніхто просто не знав, що зі мною робити.
Так я опинилася на домашньому навчанні.
Здавалося б, домашнє навчання — це коли вчителі приходять до дитини, пояснюють матеріал, допомагають опановувати знання. Але моя реальність була зовсім іншою.
Учителі приходили рідко. Можливо, раз на місяць. Комусь щастило — двічі. І я хочу сказати, що це була не лише моя історія. Так навчалося багато дітей, які через інвалідність не могли відвідувати звичайну школу.
Уявіть собі дитину, яка й без того почувається відокремленою від інших. Вона знає, що її однолітки щодня йдуть до школи, сидять за партами, спілкуються на перервах, разом сміються, дружать. А вона залишається вдома. Наодинці зі своїми думками, підручниками й очікуванням, коли ж нарешті прийде вчитель.
Я чекала. І не розуміла. І найболючіше — я починала шукати причину в собі.
Можливо, я недостатньо розумна? Можливо, я якась не така? Можливо, зі мною щось не так, якщо до мене не хочуть приходити й навчати мене, як інших дітей?
Зараз, коли я доросла, я розумію: дитина не повинна була ставити собі таких запитань. Я не була гіршою за інших. Не була менш здібною чи менш вартою уваги. Я просто народилася з інвалідністю в час, коли суспільство не вміло, а часто й не хотіло створювати для таких дітей належні умови. І знаєте, що мені найбільше болить у цій історії? Не лише сходи, недоступні туалети чи зачинені переді мною двері школи. А те, що через усі ці обставини дитина починає сумніватися у власній цінності. Бо коли дорослі не створюють для тебе можливостей, ти ще не завжди розумієш, що проблема не в тобі. Ти починаєш думати, що проблема — це ти сама.
Мої батьки боролися за моє право на освіту так, як уміли. Вони хотіли для мене звичайного дитинства, знань, майбутнього. Але їм доводилося знову й знову долати перешкоди, які взагалі не мали б існувати
Я хочу, щоб ми пам’ятали: за кожною розмовою про інклюзію стоять живі люди. Діти, які колись чекали на вчителів. Батьки, які не знали, куди звертатися по допомогу. Родини, які роками боролися за те, що іншим давалося просто так.
Я розповідаю цю історію не для того, щоб когось звинуватити. Я розповідаю її, бо мовчання не змінює минулого, а чесні історії можуть змінити майбутнє. Жодна дитина не повинна думати, що вона недостатньо розумна, недостатньо хороша чи недостатньо важлива лише тому, що до неї не приходить учитель. Інвалідність не забирає в дитини права на освіту, дружбу, розвиток і повноцінне життя. Це не дитина повинна доводити, що вона гідна навчатися. Це система повинна знайти спосіб дати їй таку можливість.
Якщо серед вас є батьки дітей з інвалідністю, якщо ви самі пройшли через домашнє навчання, якщо пам’ятаєте, як це — чекати на вчителя, який так і не приходить, — я буду вдячна, якщо поділитеся своїми історіями.
Можливо, саме завдяки нашим розповідям сьогоднішні діти більше ніколи не запитуватимуть себе: «А може, я просто недостатньо хороший, щоб зі мною займалися?» Бо кожна дитина заслуговує на те, щоб у неї вірили.
З любов’ю до життя, до правди й до кожної людини, яка змушена була боротися за своє місце у світі, Віта.
Віта Маслій (Підмогильна), письменниця, волонтерка, громадська діячка
Важливо: думка редакції може відрізнятися від авторської. Редакція сайту не відповідає за зміст блогів, але прагне публікувати різні погляди. Детальніше про редакційну політику: https://vchasno.news/redakczijna-polityka