Нещодавно я побувала на фестивалі «Чорноморський степ». Це була чудова подія, нові знайомства, спілкування, обмін досвідом, неймовірні люди та емоції. Але дорога на фестиваль і повернення додому залишили після себе зовсім інші спогади.
Я пересуваюся на кріслі колісному. І, на жаль, для мене звичайна поїздка автобусом досі може перетворитися на приниження та боротьбу за право просто доїхати до місця призначення.
Перед поїздкою ми заздалегідь попередили касирів, попросили узгодити з водіями автобус, пристосований для перевезення пасажира на кріслі колісному. Нам запевнили, що все організовано.
Я придбала квиток за повною вартістю. Не просила жодних знижок, особливих привілеїв чи безкоштовного перевезення. Я просто хотіла скористатися послугою, за яку заплатила.
Але коли ми прибули до автобуса, почалося те, чого я навіть не могла уявити. Водії почали кричати, що не хочуть мене брати, що не збираються мене тягати, що їм не потрібен мій візок у їхньому автобусі. Мені фактично запропонували самій вирішувати, як я маю потрапити до салону.
А один із водіїв, коли привіз мене до Харкова, відкрив двері й сказав: «Вилазь звідси».
Ви можете уявити, що відчуває людина, якій таке говорять лише через те, що вона не може ходити?
Мені було боляче. Було прикро. Було принизливо.І я хочу, щоб ви зрозуміли одну дуже просту річ: я не винна в тому, що пересуваюся на кріслі колісному. І я не повинна виправдовуватися за своє існування.
Я теж хочу подорожувати. Я теж хочу відвідувати фестивалі, бачити нові міста, знайомитися з людьми, відкривати для себе Україну. Я теж хочу купити квиток, приїхати на вокзал, сісти в автобус і спокійно поїхати. Я не хочу щоразу боятися, що мене не візьмуть. Не хочу вислуховувати крики. Не хочу почуватися людиною, яка комусь заважає самим фактом своєї присутності.
Доступність — це не послуга з доброї волі водія. Це не подарунок і не привілей. Це повага до людської гідності та можливість бути повноцінним учасником суспільства. Я хочу почути відповідь: хто відповідатиме за такі ситуації? Чому пасажир із інвалідністю, який придбав квиток і заздалегідь попередив про свої потреби, змушений боротися за право на поїздку?
Я пишу цей допис не для того, щоб мене пожаліли. Я пишу його, бо хочу змін!
Щоб наступна людина на кріслі колісному не почула: «Ми не хочемо тебе тягати». Щоб ніхто більше не відчиняв двері автобуса зі словами «Вилазь звідси». \Щоб ми нарешті навчилися бачити в людині передусім людину.
Я хочу жити, подорожувати, рухатися вперед і бачити світ. І моє крісло колісне не повинно ставати перешкодою для цього.
Доступність — це не розкіш. Це право.
Віта Маслій (Підмогильна), письменниця, волонтерка, громадська діячка
Важливо: думка редакції може відрізнятися від авторської. Редакція сайту не відповідає за зміст блогів, але прагне публікувати різні погляди. Детальніше про редакційну політику: https://vchasno.news/redakczijna-polityka