Викладачка англійської та китайської мов Яна Ладика після початку повномасштабної війни евакуювалася з дитиною з Краматорська до Франції та пройшла шлях від фізичної праці на виробництвах до навчання у французькій магістратурі.
Про досвід вивчення мови з нуля, оформлення субсидіарного захисту, отримання соціального житла та волонтерство в українсько-французькій асоціації вона розповіла журналістці Вчасних Новин.
Від китайської кафедри у дитинстві до власної освітньої школи
У Краматорську Донецької області Яна прожила все життя. Її дитинство припало на непрості 1990-ті, але батьки попри все намагалися дати доньці хорошу освіту. Ще школяркою Яна вивчала англійську та китайську мови, додатково займалася інформатикою. Навчалася при Краматорському економіко-гуманітарному інституті (КЕГІ), який у 1992 році відкрив громадянин Китаю Лі Цзегао. Це був перший приватний виш міста, а згодом він став одним із центрів вивчення китайської мови на сході України.
“Тільки зараз, озираючись назад, я розумію, наскільки мені пощастило. У 1990-х це була фактично елітна освіта для Краматорська. Тоді я цього не усвідомлювала, просто постійно вчилася, — каже вона. — Пам’ятаю, які тоді були проблеми у більшості родин, але мій батько працював на НКМЗ й отримував зарплату, ми вирощували овочі на городі, а батьки віддавали гроші на моє навчання”.
Знання мов згодом стали її професією. Після народження дитини якийсь час працювала у державній школі, але через проблеми з організацією роботи та управлінням в освітній системі вона вирішила змінити напрям і спробувати себе в приватних навчальних закладах, де відчувалася більша свобода і персональний зріст.
У 2014 році, коли почалася війна, вони виїжджали й жили у Кременчуці, а після повернення жінка продовжила працювати у приватних навчальних центрах, яких тоді чимало відкривалося на Донеччині. Тоді ж Яна зацікавилася громадським сектором, грантовими програмами та можливостями самозайнятості. На одному з навчань дізналася про можливість реєстрації ФОП і зрозуміла, що може відкрити власну справу.
Починала без стартового капіталу: орендувала невелику кімнату в Краматорську за відсоток від доходу в кінці місяця, де поставили стіл і комп’ютер, та запросила перших учнів із тих, хто вже знав її як викладачку. Невеликий кабінет згодом виріс у власну освітню школу приблизно на 100 учнів, де викладали китайську й англійську, проводили додаткові заняття з програмування та технічних дисциплін. Яна поєднувала викладання з організацією роботи, сама шукала навчальні програми, вивчала освітні практики США та Великої Британії й думала про нові формати навчання.
“Я була щаслива від цієї свободи. Могла сама вирішувати, що розвивати, дивитися, які програми є у США, Британії, що цікавого можна запровадити у викладанні китайської. Мені подобалося не лише навчати, а й організовувати, шукати можливості, створювати щось своє”, — розповідає Яна.

У вересні 2021 року жінка вклала заощадження в запис власного музичного альбому — хотіла завершити справу, яка давно народжувалася всередині неї.
“Я чомусь відчувала, що треба це зробити, щось зафіксувати. Тоді народжувалися вірші, і я вирішила записати альбом. Ми з музикантом Данилом Яшновим записали пісні під фортепіано, навіть встигли організувати невеликий ефір і концерт у просторі «Вільна Хата». У мене було якесь інтуїтивне відчуття, що це необхідно”, — пригадує вона.

Евакуація без чіткого маршруту
Ранок 24 лютого 2022 року Яна з родиною зустріла вдома, на Даманському. Після перших вибухів колишній чоловік Олексій наполягав, щоб вона якнайшвидше виїхала з дитиною, навіть знайшов адресу людей у Франції, готових прийняти українців. Однак сама Яна не поспішала залишати дім.
“Олексій дуже хотів, щоб я поїхала з дитиною в безпечне місце, а я це не так переосмислювала. Ще з 2014 року я займалася психологією, психотерапією, багато читала про посттравматичний розлад. Тоді одразу почала створювати чати взаємодопомоги, бігати на волонтерські бази”, — розповідає вона.
Та на початку березня Яна з дитиною таки виїхала з Краматорська евакуаційним потягом. Вона мала лише адресу людей у Франції, готових їх прихистити, але не уявляла, як туди потрапити. Діставшись Львова, мати з дитиною кілька днів провели у місцевій церкві, де через брак місць люди спали навіть на столах. Тим часом Яна через Facebook шукала можливість продовжити шлях. Спочатку їм допомогли дістатися Польщі церковним автобусом, і волонтери з Польщі пропонували прихисток у таборі, однак родина повернулася на вокзал і зрештою вирушила до Франції потягом. Там українців зустріли та поселили у великому приміщенні церкви в селі, де вони прожили до вересня 2022 року.
“Для мене це був тотальний шок. Я їхала і не знала, куди саме їду. Зараз я вдячна, що опинилася тут, у тій точці, де, можливо, завжди мріяла бути. Але тоді це було зовсім не так”, — каже Яна.
Згодом місцева влада допомогла знайти невелику квартиру над гаражем у сусідньому селі, де дитина могла продовжувати навчання.
Фізична праця, пошук житла та навчання з професорами
Перші роки у Франції стали для Яни часом непростої адаптації. Вона не знала французької, не розуміла місцевих адміністративних процедур, мала обмежені кошти й не могла просто орендувати житло. Англійська допомагала спілкуватися, але не розв’язувала всіх побутових питань. Замість звичного викладання та організації власної освітньої школи довелося шукати можливість заробити на проживання.
Яна влаштувалася на місцевий меблевий завод, де пів року працювала на виробничому обладнанні: обробляла металеві труби, виконувала операції на станках, займалася монтажем і логістикою деталей до подальшої обробки. Вона розуміла, що це тимчасово, бо робота була фізично важкою й жили вони у маленькому населеному пункті без нормального транспортного сполучення. А це було важливо для пошуку іншої роботи та можливостей.

Змінити ситуацію допомогли французькі та британські друзі. Вони погодилися виступити гарантами, завдяки чому Яна змогла орендувати невелику квартиру біля залізничної станції. Однак із роботою все одно було непросто. Після переїзду жінка місяць працювала на підміні у будинку для літніх людей: мила, прала та складала одяг. Згодом влаштувалася на сирний завод, де доводилося працювати у спеціальному одязі, у вологому приміщенні, з великим фізичним навантаженням.
Паралельно Яна самостійно вивчала французьку. Друзі допомогли оплатити перший міжнародний іспит, а вона вирішила й надалі підтверджувати знання сертифікатами. Почала з рівня A1, склала іспит на A2 та шукала можливості повернутися до освіти. Вона знайшла при університеті програму підготовки до французького бакалаврату (спеціальна програма для дорослих, як французів так і біженців, для допомоги вступу до ВНЗ чи переорієнтації) і домоглася, щоб її прийняли на річний навчальний контракт. Програма передбачала заняття з гуманітарних або природничо-математичних дисциплін і підготовку до іспитів.
“Я дуже хотіла туди потрапити. Мені дали контракт на рік, і я навчалася з професорами. Ми вивчали літературу, історію, різні предмети. Колись я мріяла нормально вивчити американську літературу, і тут сиджу у Франції, а професори мені все це пояснюють. Це було майже нереально. Але я не набрала потрібної кількості балів на іспитах. Десь було добре, десь не витягнула, бо французької ще не вистачало”, — згадує Яна.
Від тимчасового захисту до соціального житла у Франції
Паралельно вона розбиралася у французькій системі підтримки та правилах оренди. Каже, що знайти квартиру тут непросто навіть тоді, коли маєш гроші: власники часто хочуть бачити стабільний дохід і робочий контракт. Для людей, які щойно приїхали в країну й ще не мають постійної роботи, це стає додатковою перешкодою.
Згодом Яна вирішила подаватися на прихисток за загальною процедурою. У серпні 2025 року вона вирушила до Парижа для проходження процедури й восени отримала позитивне рішення про надання субсидіарного захисту. Жінка самостійно подавала заявки й зверталася до різних організацій. Вона пояснює, що соціальне житло у Франції призначене не лише для біженців, а й для французів та інших людей, які опинилися у складних життєвих обставинах. Тож сам факт отримання субсидіарного захисту не означав автоматичного надання квартири — довелося шукати варіанти й проходити різні процедури.
“Коли я отримала субсидіарний захист, мені дали зелене світло на переїзд. Але це теж було не просто так. Я хотіла переїхати в інший департамент, у місто за 60 кілометрів, щоб почати нормально жити, щоб було більше можливостей. Зібрала досьє: показала, що вже працювала там, навчалася, що маю зв’язки, — каже жінка. — Крім того, з’ясувалося, що навчальний контракт також впливає на можливість претендувати на соціальне житло. І це теж допомогло”.
Лише у лютому 2026 року Яна переїхала до міста Le Mans із розвиненішою інфраструктурою. Її квартира має близько 42 квадратних метрів і розташована неподалік вокзалу. Оскільки вона не водить автомобіль, можливість користуватися потягами й громадським транспортом для неї особливо важлива.
“Зараз вже розумію: я тут, де хочу бути, у мене є квартира, є договір на неї. Я розібралася, як оплачувати житло, воду, електрику. Розумію, що з дитиною все добре, вона влаштована, вступила до університету, має своє життя. Все потроху стає на свої місця”, — каже Яна.

Як досвід власної адаптації допомагає підтримувати інших українців
Поступово Яна почала повертатися до того, чим займалася до війни, — освіти та громадської діяльності. Вона долучилася до роботи українсько-французької асоціації Association Ukraineaumans, через яку до неї почали звертатися земляки, що щойно приїхали до Франції й не знали, з чого почати. Вона допомагає їм розібратися з документами, пошуком підтримки, питаннями інтеграції та освіти. Консультує телефоном і онлайн, пише дописи для тематичних груп у Facebook, пояснює можливості навчання у Франції. Особливо багато запитань стосується освіти дорослих, якої нібито немає. Яна наголошує: “Можливість вступити до університету не обмежується молодим віком, хоча умови й процедури залежать від статусу людини”.


Водночас Яна сама продовжує навчання. Нині вона — студентка магістратури французького університету поблизу Лілля. Навчається дистанційно за напрямом китайської педагогіки, й для неї це можливість повернутися до професії, якій присвятила значну частину життя. Яна підтвердила український диплом, на основі якого можна було поступити на французьку магистратуру.
“Я хочу використати цей шанс, щоб зробити ривок: вивчитися в магістратурі, підтягнути французьку мову й далі рухатися максимально у своєму напрямку. Я вже знаю, скільки балів треба набрати й що робити далі “, — говорить Яна.
Вона також займається волонтерством. Каже, що у Франції допомога іншим є важливою частиною суспільного життя. Для неї це ще й спосіб залишатися включеною в життя громади, не замикатися лише на власних проблемах і підтримувати тих, хто проходить шлях адаптації, який їй самій добре знайомий.
“Я прийняла Францію як свій новий дім”
Ставлення Яни до Франції змінювалося разом із її власним життям. Спочатку вона бачила передусім незнайомі правила, бюрократію, мовні труднощі та побутові проблеми. Згодом, коли з’явилося більше стабільності, почала помічати й те, що раніше залишалося поза увагою: їй подобається доступність культурних просторів, бібліотек-медіатек, кінотеатрів, басейнів і громадського транспорту. Водночас Яна не ідеалізує країну: соціальна система має власні правила й обмеження, а шлях до професійної реалізації потребує часу.
“Коли ти вже не під таким стресом, починаєш бачити, скільки тут можливостей. Я думаю: Боже, я можу подивитися такі фільми, яких раніше не бачила. Можу займатися спортом, можу дізнаватися щось нове та цікаве. Тут дуже опікуються знаннями й культурою, і мені це подобається”, — розповідає вона.


Повернення до України Яна наразі не розглядає. Вона переживає за рідну країну, хоче завершення війни й продовжує допомагати українцям, але власне майбутнє пов’язує з Францією.
“Я прийняла Францію як свій новий дім, і можу допомагати Україні та українцям. Зокрема працюю з інтеграцією — це теж мій внесок. Але як людина, яка пережила те, що пережила, хочу залишитися тут”, — підсумувала Яна Ладика.

