“Щоб діти не забували, звідки вони”: як боксер із Кремінної об’єднує українських підлітків у Польщі

Спортсмен і фізичний терапевт із Кремінної Луганської області Руслан Васюнін безкоштовно тренує українських дітей із боксу в польському Вроцлаві. На заняттях юні українці можуть спілкуватися рідною мовою, знаходити друзів і почуватися серед своїх. Тренер розвиває секцію як волонтерський проєкт і, спільно з Луганською ГО “Донбас бокс” та Луганським національним університетом імені Тараса Шевченка, допомагає підліткам за кордоном не втрачати зв’язку з рідним краєм.

Про те, як виникла боксерська секція у Вроцлаві, чому для українських дітей важливо мати своє середовище за кордоном і як спорт може допомогти зберегти зв’язок із Україною, Руслан Васюнін розповів журналістці Вчасних Новин.

Від боксерської зали у Кремінній до тренерства у Польщі

Захоплення боксом у Руслана з’явилося приблизно в 11 років. Спочатку тренувався під керівництвом Володимира Крилова, згодом — Олексія Коротенка. Заняття проходили не лише у спортивній залі, а й на вулиці. Юні боксери їздили на змагання до Рубіжного, зустрічалися на спарингах із вихованцями клубів із сусідніх міст. Руслан здобував призові місця, але продовжити спортивну кар’єру на вищому рівні не вдалося: не було можливості їздити на всеукраїнські турніри.

“Паралельно з боксом я навчався у Харкові на економічному напрямку, зокрема на маркетолога. Свого часу думав і про юриспруденцію, але потім зацікавився іншими спеціальностями. Навчання йшло своїм шляхом, але спорт увесь цей час залишався зі мною”, — згадує чоловік.

У 2014 році життя Руслана, як і багатьох жителів Луганщини та Донеччини, змінила війна. Він пам’ятає, як у Кремінній на вулицях з’явилися танки та автомобілі ООН. До того війну він бачив лише по телевізору, тому те, що відбувалося в рідному місті, було для нього незвичним і страшним. Родині довелося на певний час виїхати. Після повернення Руслан дізнався, що до Кремінної релокувався Луганський національний університет імені Тараса Шевченка. Це відкрило йому можливість здобути новий фах.

“Я завжди займався боксом. І коли молодші хлопці приходили на тренування, я міг їм щось показати, пояснити техніку, підказати, що потрібно робити для витривалості. Так потроху почав допомагати, — згадує він. — А коли університет переїхав до нашого міста, з’явилася можливість навчатися на фізичного терапевта й тоді ж долучився вже до тренерської роботи. Тобто спорт у мене завжди був поруч, просто з часом я почав займатися не тільки власними тренуваннями, а й роботою з іншими людьми”.

На самому початку 2022 року Руслан з родиною виїхав до Польщі. У Вроцлаві довелося облаштовувати життя заново, шукати роботу й можливості продовжувати те, чим він займався раніше. Згодом він почав збирати українських дітей на боксерські тренування. Так особисте захоплення спортом поступово перетворилося на волонтерську справу.

Не тільки бокс: місце, де українські діти можуть бути серед своїх

До тренувань Руслан запрошує дітей різного віку. Наймолодшим, які приходили до нього, було близько шести років, але основна група — хлопці 12–13 років. Каже, що раніше займалися й дівчата, проте зараз переважно приходять хлопці. Про секцію дізнаються через соціальні мережі, знайомих або безпосередньо від тренера.

Руслан також розповідає про заняття людям, із якими працює на основній роботі, та запрошує приводити дітей, якщо в родині є така потреба. Для нього важливо, щоб у дітей було місце, куди вони можуть прийти не лише заради спортивних результатів, адже після переїзду в іншу країну звичне коло спілкування руйнується: змінюються школа, друзі, оточення, мова повсякденного спілкування. Не кожній дитині легко одразу знайти нових товаришів і відчути себе частиною місцевої спільноти. Він бачить, наскільки по-різному українські діти адаптуються до життя у Польщі.

“Кому як пощастило, усе залежить від середовища, в яке дитина потрапила. Буває всяке, іноді відчувається якась неприязнь, чув про таке від знайомих тут, — говорить Руслан. — Але у Вроцлаві люди добрі, привітні. Це багатонаціональне місто, тут є університети, багато різних людей із різних країн, тому до цього ставляться більш розсудливо”.

Саме тому він хоче, щоб українські діти мали можливість зустрічатися між собою, спілкуватися своєю мовою і не соромитися того, що вони поки не все розуміють польською.

“Діти трохи соромляться, коли потрапляють у нове середовище. А коли вони серед своїх, то більш розкуті, вільні. Можуть своєю мовою поговорити, пожартувати, і їх зрозуміють. Це дуже важливо. Ти ж за кордоном, у тебе інше оточення, інша країна. А тут вони приходять і можуть побути у своєму середовищі”, — пояснює тренер.

Він переконаний, що важливо не просто зібрати дітей у залі й провести заняття, а й допомогти їм відчути підтримку дорослого. Коли поруч є людина, якій вони довіряють, діти почуваються впевненіше й за межами тренувань. Разом із ним українські діти ходять грати у футбол, спілкуються з поляками та білорусами, адже, за його спостереженнями, спорт допомагає знаходити спільну мову навіть тоді, коли діти мають різне походження. Водночас можливість залишатися у своєму українському колі нікуди не зникає. І саме тому тренування не обмежуються боксом. Чоловік намагається зробити дозвілля різноманітним: організовує заняття із загальної фізичної підготовки, ігрові дні, настільний теніс. Він вважає, що теніс добре розвиває реакцію та швидкість, тому, на його думку, такий стіл має бути в кожному боксерському залі.

Також планує відновити походи до басейну — хоча б раз на місяць.

“Ми максимально намагаємося вкласти в дітей. Щоб вони не відчували, що опинилися в чужій країні й залишилися самі. Хочеться, щоб у них були заняття, спілкування, якісь спільні справи. Щоб вони приходили не тільки боксувати, а й проводили час разом, — пояснює тренер. — Нещодавно ми організували турнір, вони отримали медалі. Діти рік навчалися, і хотілося, щоб вони могли по-справжньому позмагатися між собою. У них очі горять, вони отримують досвід такого спортивного протистояння. Це для них важливо”.

Однак організовувати заняття у Польщі непросто. Найбільша проблема — вартість оренди спортивного приміщення. Руслан не бере з дітей грошей, тому коштів, які вдається зібрати, вистачає фактично лише на оплату залу.

“Я займаюся з дітьми безоплатно, прибутку як такого немає. Тренерська діяльність для мене — це волонтерство, меценатство, — каже чоловік. — Але мені приємно бути потрібною людиною в цьому житті, розуміти, що ти можеш комусь допомогти”.

Реабілітація людей після інсультів і травм — його основна робота

Тренування дітей Руслан поєднує з роботою у сфері фізичної реабілітації, і це його основне джерело заробітку, завдяки якому він забезпечує родину. До нього звертаються як українці, так і поляки, яким потрібне відновлення після інсультів, переломів та інших проблем зі здоров’ям. У роботі Руслан використовує лікувальну фізкультуру та спеціальне обладнання, зокрема профілактор, який придбав у Києві.

“Ще під час навчання на базі університету я працював разом із терапевтом у поліклініці Кремінної. Там отримав перший досвід роботи з людьми, які потребували відновлення. Тепер у Польщі до мене звертаються з різними проблемами: порушеннями постави, сколіозом, гіперлордозом, гіперкіфозом, захворюваннями хребта. Підбираю вправи залежно від стану людини, використовую спеціальне обладнання. Працював і з людьми після інсультів, — розповідає він. — Нещодавно допомагав двом чоловікам, які мали серйозні порушення рухливості. Один із них, поляк, мав геміпарез — у нього підкошувалася нога, була порушена хода. Ми займалися два місяці, і він уже міг нормально ходити. Такі результати дуже мотивують”.

“Наших дітей чекають наші університети”: як Руслан хоче зберегти зв’язок молоді з Україною

Громадська організація “Донбас бокс” з Кремінної, членом якої є й Руслан, продовжує роботу в Україні, об’єднує боксерські клуби й допомагає розвивати спортивні ініціативи. Зокрема нещодавно передала для секції боксерські рукавички та шоломи. Нині організація співпрацює з Луганським національним університетом імені Тараса Шевченка: сторони підписали меморандум із залученням інституту фізичної культури і спорту. Серед задумів — створення школи боксерської майстерності як в Україні, так і в Польщі.

“Поки що це лише один із можливих напрямів співпраці, але я бачу значно ширші перспективи. Хотілося б, щоб українські діти, які через війну опинилися за кордоном, не втрачали зв’язку з рідним краєм. Розумію, що підлітки можуть планувати вступати до європейських університетів і залишатися в країнах, де вже облаштували життя. Але вони мають знати, які можливості для навчання є в Україні”, — каже Руслан.

Він уже розповідав підліткам про меморандум і перспективи, які може відкрити співпраця з університетом. За словами Руслана, діти зацікавилися, коли почули, що українські заклади вищої освіти готові працювати з молоддю за кордоном. Для нього важливо, щоб вони не лише знали про такі можливості, а й розглядали українські університети як один із варіантів для подальшого навчання.

“Діти виїжджають, і в наших університетах мало кому навчатися залишається. Наші навчальні заклади можуть узагалі без абітурієнтів залишитися, а потім країна — без фахівців. Мільйони людей виїхали. Це не тисячі й не десятки тисяч. Це дуже великі цифри. І над цим треба працювати, щоб діти не забували, що є рідний край. Бо коли тут почне все складатися, люди можуть подумати: а навіщо згадувати про те місце, звідки виїхали? Але ж наших дітей чекають наші університети, наші школи. В Україні на них теж чекають”, — говорить Руслан

Він не береться передбачати, де саме будуватимуть своє майбутнє діти, які зараз займаються у Вроцлаві. Але хоче, щоб у них залишався вибір і щоб Україна не ставала для них лише місцем, звідки колись довелося виїхати.

Останні новини