ГРАФІКА
Її розповіді уривчасті, емоційні, зі сльозами в голосі, на зриві. Лінія між болем і намаганням триматися тонка, як графічні штрихи олівцем на папері, болюча…
Після початку повномасштабного Старий Салтів Харківської області опинився в окупації, під постійними обстрілами. Хто не встиг виїхати, ховалися у підвалах. В підвал набивалося багато людей, хворих, наляканих, зневірених, різних… Резерви води, їжі, ліків закінчувалися, а з ними й резерви людської психіки, витривалості, сили духу. Там тобі і шпиталь, і туалет, і психіатричне відділення…
61 день у підвалі під обстрілами, в повній невідомості, для неї — Тетяни Даниленко, художниці, людини витонченої і глибоко інтелігентної — став справжнім випробуванням.
«Лихо увірвалося у наше мирне життя глибокими воронками в землі, небом, що обвалилося на будинки, смертями людей. Жахало те, що все це відбувалося у ХХІ столітті в рідній Україні, в центрі Європи… Жахало, що діти — дочка і внук в Харкові — куди постійно прилітає. Жахало, що взагалі ракети літають над головою… За Харків почалися страшні бої, а моє селище Старий Салтів окуповане. Вибухи праворуч, ліворуч, знизу, зверху, — і постійно. Якщо випадало кілька годин тиші — це було великим благом. Хто зважувався вийти зі сховку у пошуку їжі та води — робив подвиг», — напише згодом Тетяна Степанівна у своїй статті-спогаді, яку голова Національної спілки письменників України, Михайло Сидоржевський опублікує на другій шпальті Всеукраїнського видання Українська літературна газета.
Коли нарешті таки вдалося евакуюватися, на спогаді про молодого воїна, колишнього учня, зовсім юного і геть посивілого за перші місяці війни, Тетяна Даниленко заливалася сльозами:
«В дорозі до порятунку збагнула, що від усього пережитого не можу розмовляти. Не можу їсти. І була впевнена, що вже ніколи не зможу взяти до рук пензлик і фарби…».
Полотно
Евакуювалася у місто Вижницю Чернівецької області. Цей споконвіку український гуцульський край став її ліками і реабілітацією. Як не дивно, вона, харків’янка, із гуцульською культурою познайомилася ще в дитинстві. В шкільні роки при будинку культури брала участь в колективі народного танцю «Буревісник». Пам’ятає, як вперше з’явився в програмі «Буковинський танок»: «Після першого виконання в залі — шок, потім — овації. Концерт просять повторити… Згодом «Буревісник» покорив пів Європи. І щоразу «Буковинський танок — вишенька на торті».
Пані Тетяна каже, що Вижниця народила її вдруге. З теплом згадує добро вижничан, які всіляко підтримували травмованих війною переселенців зі Сходу України. Греко-католицька церква Святих Верховних Апостолів Петра і Павла (УГКЦ) з перших днів війни опікувалася вимушеними переселенцями, годувала їжею фізичною і духовною. Завжди знаходив щирі слова підтримки і тодішній міський голова Олексій Чепель.
«Мила Вижниця повернула в мирні обійми Землі. Поступово я вчилася давати раду пережитому, не здригатися від хлопків, не плакати від спогадів, не падати від безсилля-горя. Буковина справді лікувала мою душу!», — згадує пані Тетяна.
Саме там у Вижниці доля і розгорнула для нас із Тетяною Даниленко нове полотно нашої творчої співпраці. З цього міста у 2022 стартував ініційований мною великий обласний проєкт «Сади єднання». Спільно із Чернівецьким обласним об’єднанням Всеукраїнського товариства «Просвіта», голова Іван Дерда, та ГО «Інститут Громад», голова Олександр Шкурідін, у співпраці із очільниками 10 громад Буковини ми заклали 10 садів спільними зусиллями місцевих мешканців і наших дорогих українців та українок, що були вимушені через війну евакуюватися до Чернівецької області.
Я читала свою поезію, в якій рефреном повторювалося слово «Ми», як метафора єдності і сили духу. А після заходу до мене підійшла дуже вишукана жінка, з м’яким тремтливих голосом і запитала, чи можна придбати книгу, з якої я читала поезію. Оскільки книг в мене більше не залишилося, я пообіцяла, що обов’язково передам через міського голову. Про цей момент пані Тетяна згодом напише так:
«Де таке бачено: поет дарує свою книгу віршів незнайомому перехожому, розшукує його через міську раду, знаходить! Рятує віршами скалічену душу, піднімає з відчаю, повертає до життя… Читаю щовечора. І кожен вірш, як персонально для мене, як прохання — Живи! Починай… Завдяки їм моя скалічена душа заворушилася, немов сховане за пазухою поранене пташеня зарухало крильцями. Зашепотіла: «Хочу малювати, хочу згадати, як була художником».
Фарбами-фарбами…
«Перша пенсія тимчасово переміщеної особи пішла на «перезарядку Божого дару»: купила полотно, фарби і пензлі», — згадує пані Тетяна, і робота закипіла…
На кожен із 61 дня, проведеного в підвалі, в окупації, художниця знайшла протиотруту: вона віднайшла у своїй пам’яті якийсь світлий спогад із мирного життя і перенесла його на папір… Це і щасливі миті дитинства, і радість материнства, і краєвиди рідної Салтівщини, і затишні сімейні вечори, і радість від квітки, стеблини, сонця, і світла дорога до храму…
Так народився цикл графічних малюнків «Листівки з підвалу» — це обпалені війною аркуші, на сірому картоні, на яких, одначе, не біль і смуток, а сюжетні ілюстрації щасливих моментів. Так біль 61 дня в окупації силою мистецтва переплавлено в світло і силу жити далі!
Виставку художниці із Харківщини «Листівки з підвалу» було презентовано в Чернівецькому обласному художньому музеї в ювілейний рік філософа і просвітителя Григорія Сковороди, який так любив бувати у Харківській губернії. Захід став подією в культурному житті Чернівців.
А 2023 року, за спільною згодою частина робіт художниці Тетяни Даниленко із циклу «Листівки з підвалу» стали ілюстраціями до моєї книги поезій «Жити далі», книги, завдяки якій на потреби ЗСУ вдалося залучити 300 000 грн. Наш спільний із пані Тетяною доробок – Схід і Захід України під однією обкладинкою — збірка поезій «Жити далі», проілюстрована «Листівками з підвалу» отримала визнання – 2023 року відзначена Всеукраїнською літературно-мистецькою премією ім. Григорія Сковороди «Сад божественних пісень» Міжнародної літературно-мистецької академії України.
Баба-Яга
Селище Старий Салтів звільнене ЗСУ 4 травня 2023 року. Через обставини Тетяна Даниленко повернулася до рідного Харкова і Старого Салтова, що й досі потерпають під обстрілами та бомбардуваннями. Але вона й там продовжує допомагати військовим. Як мисткиня із багаторічним досвідом художниці, ілюстраторки, лялькарки, вона сьогодні створює симпатичних ляльок «Баба-Яга», каже, це на честь першого українського дрона, що також має таку назву.
«Він і зараз в роботі. В Олешках людям скидали їжу саме дронами «Баба-Яга», — каже Тетяна Степанівна.
Сьогодні про її ляльок пишуть на шпальтах французької газети Libération. Її вироби активно продаються, а кошти мисткиня спрямовує на допомогу ЗСУ.
Свої художні роботи Тетяна Даниленко присвячує незламним салтівцям:
«Перший соняшник олійними фарбами — для нашого Голови Старосалтівської громади Коновалова Едуарда Павловича, який просто врятував селище. Останній творчий подих — залпом написала портрет Шульги Віталії Миколаївни — вчительки, яка не покинула дітей і рятувала їх спокій казками в страшні часи окупації Старого Салтова», — розповідає Тетяна Степанівна.
Ми щиро вітаємо пані Тетяну із Всеукраїнським днем художника! Дякуємо за приклад того як арттерапія може вилікувати душу, за силу і сміливість жити далі.
Також вітаємо всю поважну когорту митців-художників. Бажаємо полотен із правдою війни, із мирним днем України.
Олена Рєпіна