Для Володимира Радковського мистецтво ніколи не було просто ремеслом. Для нього це спосіб дихати та фіксувати невловиму красу світу. У рідному Слов’янську його знають як майстра, який здатен зупинити час на полотні, наповнюючи його світлом та повітрям. Його картини прикрашають інтер’єри санаторіїв, кафе та ресторанів у Слов’янську й інших містах регіону, приватні колекції в Італії та Німеччині, а серія робіт про українські хати Донеччини стала справжнім візуальним архівом нашого краю, який нині нещадно нищить війна.
Журналісти Вчасних Новин поспілкувалися з митцем зі Слов’янська Володимиром Радковським про життя, творчість, евакуацію та плани на майбутнє.
Філософія “живого” письма: чому натурі немає заміни
Володимир сповідує принципи класичного пленерного живопису. Він категорично не визнає роботу з фотографій, вважаючи їх “мертвою” картинкою. Для нього важливо відчувати тремтіння листя, рух хмар та зміну освітлення в реальному часі. Художник працює олією, надаючи перевагу густим, емоційним мазкам, які створюють особливу фактуру та об’єм.
“Щоб передати правду моменту треба бачити натуру на власні очі, відчувати її запах і настрій. Сонце постійно рухається, і у митця є лише дві-три години, аби вхопити цей стан, поки тіні не лягли інакше”, — пояснює художник.
Саме тому він роками виходив на вулиці рідного міста з мольбертом та фарбами, мандрував селами регіону разом із краєзнавцем Геннадієм Кіркачем. На цих полотнах оживали Маяки, Студенок та околиці Ізюма. Сьогодні ці півтори тисячі робіт є фактично єдиним свідченням існування багатьох автентичних хат під стріхою, які війна перетворила на згарища.
Картини крізь два кола пекла
Перший болючий удар війна завдала художнику у 2022 році. Тоді потужний обстріл сильно пошкодив будівлю хімтехнікуму, де роками знаходилася його майстерня. Здавалося, що роки праці та сотні полотен поховані під уламками, але сталося справжнє диво — майстерня майже не постраждала і картини залишилися цілими.
Володимир забрав понад двісті робіт додому. Саме там, у старому, зведеному ще прадідами будинку, вони зберігалися наступні три роки. Художник і не здогадувався, що це лише перше коло порятунку його мистецької спадщини, а попереду на них чекає ще масштабніше випробування.
Своєрідним підсумком початку овномсштабної війни та передчуттям великих змін стала виставка під промовистою назвою “НаГрані”, яку організував Слов’янський краєзнавчий музей у грудні 2023 року. Проєкт об’єднав роботи митців зі Слов’янська, які документують війну, її руйнування та вплив на життя міста, слугуючи одночасно свідченням і терапією через мистецтво. Представлені роботи відобразили реальні наслідки бойових дій, наприклад, дитина на тлі розбомбленого військкомату чи магазину.
“Як символ найбільш вразливих”, — відповідає Володимир Радковський на питання про сенс хліба в руках хлопчика.
По суті, ця виставка зафіксувала ту крихку межу, на якій опинилося мистецтво та саме життя у прифронтовому місті.
На початку 2025 року війна знову прийшла впритул. Після чергового надпотужного обстрілу неподалік їхнього будинку почалася пожежа та детонація, що не вщухала кілька днів.
“У нас вилітали вікна разом із рамами, вирвало двері, а стеля в літній кухні впала так, що ми бачили небо. Весь двір засипало уламками ракет — лише за перші дні ми винесли п’ять мішків розірваного заліза”, — згадує дружина митця пані Ольга.
Тієї ночі Володимир буквально силоміць витягнув її з хати. Вони опинилися в центрі міста, просидівши до світанку на сходах будівлі Укрпошти під холодним дощем. Жінка вискочила в одних капцях, без документів та з переконанням, що їхнього минулого життя більше немає. Дім вистояв, вдруге зберігши вцілілу колекцію картин, проте саме цей жах став точкою, після якої прийшло остаточне усвідомлення: треба виїжджати.
Шлях на Захід та біль евакуації
Пошуки нового дому були важкими — у Полтавській області, куди вони планували виїхати, ціни на житло та умови виявилися непідйомними для людей із мінімальною пенсією. Допомогла випадковість: пані Ольга випадково натрапила на YouTube-канал переселенця зі Слов’янська Федора Мамедова, який розповідав про доступне житло на Тернопільщині. Впізнавши земляка, вона зателефонувала, і той миттєво відгукнувся, запропонувавши варіант у селі під Бережанами.
Евакуація далася великою ціною. Під час завантаження речей у Слов’янську з коробки вискочив улюблений кіт у в’язаній жилетці — знайти його у тому хаосі не вдалося. У Слов’янську залишилися й безцінні книги з мистецтва, каталоги та “недописаний портрет Олі” на фоні розписаної ширми. Вже на місці з’ясувалося, що перевізники пошкодили майже всі старовинні меблі та техніку, перетворивши переїзд на ще одне коло випробувань.
Але картини все ж вдалося врятувати — їх пакували та втискали в машину повсюди. Вивозили пейзажі Слов’янська, портрети та численні натюрморти. Художник згадує це як відчайдушну спробу врятувати частину своєї душі. І зараз врятовані полотна заповнюють увесь простір їхнього нового помешкання — вони лежать на шафах та стоять уздовж стін.
Сьогодні Володимир намагається віднайти творчу рівновагу. Попри розбитий побут і сотні нерозібраних коробок, він із перших днів захопився архітектурою Бережан. Цей “маленький Львів” із каріатидами та замком XI століття став для майстра новим викликом.
“Тут неймовірні локації для роботи, але щоб писати ці костели та замкові мури з кращих ракурсів, треба бути мобільним”, — ділиться майстер.
Через складний рельєф Тернопільщини він мріє придбати колись стару “Таврію”, яка б стала його пересувною майстернею. Це дозволило б не обмежуватися лише околицями села, а виїжджати на тривалі пленери, фіксуючи красу західного краю так само ретельно, як він колись малював рідну Донеччину.
“Навіщо писати, якщо це ніхто не бачить?”
Попри захоплення новою природою, Володимир болісно переживає стереотипи про рідний край. Він переконаний, що зараз як ніколи важливо показувати світові інтелектуальне обличчя українського Сходу.
“Звісно, мені дуже хочеться провести виставку та показати роботи з Донеччини, зі Слов’янська. Та й взагалі, навіщо писати, якщо це ніхто не бачить?”, — каже митець.
Про переїзд художника зі Слов’янська на Тернопільщину знають поки що одиниці, тож його творчий шлях та особливе бачення світу залишаються поза увагою громадськості. І, можливо, саме через цей брак інформації митець досі не отримав жодної пропозиції щодо проведення виставок. Проте для автора кожна експозиція — це передусім маніфест. Через свої роботи він прагне довести: Донбас є краєм людей із глибоким культурним корінням, а не лише промисловим регіоном. А поки що Володимир продовжує втримувати красу у світі через свої полотна, не полишаючи надії одного дня повернутися додому.
“Мріємо про день, коли можна буде повернутися додому і нарешті дописати той самий портрет, обійняти близьких та знову відчути запах рідної землі”, — підсумовує майстер.