Коли Альона Огороднікова виїжджала зі Слов’янська, вона забрала із собою швейні машини, оверлок і вишивальну машину. Усе це на початку року придбала за державний грант для власної майстерні у прифронтовому Слов’янську. Вже на початку жовтня, у Києві, їй довелося майже все починати спочатку: шукати приміщення, облаштовувати його, знову знаходити клієнтів. Тепер переселенка з Донеччини приймає замовлення на ремонт одягу та вишивку й планує розвивати власне виробництво.
Про шлях від сімейного молочного господарства до швейної майстерні, а також про відновлення бізнесу в Києві після виїзду зі Слов’янська Альона розповіла журналістці Вчасних Новин.
Усе почалося з корови
Її підприємницька історія почалася задовго до появи швейних машин. Коли Альона народилася, мамі не вистачало молока, щоб годувати дитину, тож батьки вирішили придбати корову.
«Я була великою дитиною, важила близько 4,6 кілограма. Тому, коли мені виповнилося два місяці, батьки придбали корову. З цього все почалося», — розповідає вона.
Однією коровою господарство не обмежилося. Воно поступово розросталося, і у 2013 році батьки взялися будувати великий ангар для худоби. Не зупинилися навіть тоді, коли наступного року почалася війна. Односельці дивувалися: навіщо вкладати гроші, коли навколо тривають бої? Але в родині вірили, що все закінчиться і життя триватиме, тож потрібно рухатися далі.
Згодом із сімейного господарства виросла повноцінна справа — у Слов’янську відкрили дві торгові точки. Там продавали домашнє молоко, сир, сметану, масло, моцарелу, сулугуні та тверді сири. Альона здебільшого займалася продажами, а її сестра Юлія разом із мамою — виробництвом. Вони підміняли одна одну, щоб мати хоча б трохи часу на відпочинок.
Повномасштабна війна, що розпочала росія у 2022 році, змусила родину поставити бізнес на паузу, проте згодом роботу вдалося відновити. Одну торгову точку залишили Юлії, а іншою опікувалися Альона з мамою.
Водночас Альона встигала волонтерити в благодійному фонді «Слов’янська Мрія», працювати з молоддю та долучатися до громадського життя міста. Зокрема, вона очолила молодіжну раду.




Власниця майстерні, яка не вміє шити
До відкриття швейної майстерні Альона прийшла після того, як на одному з тренінгів з громадянської та української ідентичності познайомилася з дівчиною, що виготовляла прикраси з бісеру. Щойно побачила її роботи, замислилася: чому б і собі не спробувати щось подібне? Так виникла ідея відкрити власну справу, пов’язану з шиттям., на яку вплинула й давня мрія, яку Альона колись обговорювала з мамою.
«Колись ще давно ми з мамою мріяли, що в нас буде магазинчик із постільною білизною. Але в такому форматі ми не вважали його рентабельним, треба було чимось відрізнятися. І тут виникла ідея з подушечками, ковдрами. А тут ще плюс швейна майстерня, бо там можна все це шити. Ну і, звісно, ремонт одягу», — розповідає Альона.
Ідею власної майстерні вона обмірковувала близько двох місяців. ФОП уже мала, однак досвіду в шитті не було жодного. Попри це, вирішила спробувати отримати державний грант на розвиток власної справи. Альона проконсультувалася щодо умов участі, подала заявку через «Дію» і, щойно отримала позитивну відповідь, узялася облаштовувати майстерню власним коштом. Грантові ж гроші витратила на промислові швейні машини, оверлок і комп’ютеризовану вишивальну машину. До переліку необхідного обладнання та облаштування також увійшли кондиціонер, меблі й металеві ролети, які мали захищати приміщення.

Проте обладнати майстерню ще не означало навчитися виконувати будь-які замовлення. Альона одразу зіткнулася з тим, що для роботи потрібно було залучати фахівців і самій розбиратися в новій для себе сфері.
«Коли мені зараз кажуть: “Ти швачка”, я відповідаю: “Я власниця майстерні”. Я сама не вмію шити. Може, якби я знала всі підводні камені, то, можливо, і не пішла б у це, — сміється вона. — А так мене мотивує це, бо якщо я чогось не розумію, але мені цікаво, — ото мені туди треба».
Щоб опанувати роботу з вишивальною машиною, Альона навіть придбала окремий онлайн-курс. І поки обладнання встановлювали й налаштовували, вона вже навчалася. А перший клієнт з’явився ще до офіційного відкриття майстерні.
«Заходить хлопчик і питає: “Ви ремонтуєте одяг?” Це був військовий, йому треба було латку поставити на штани. Я розгубилася, але сказала: “Так”. На той момент я вже дала оголошення, що шукаю кравчиню, і мені запропонували дівчину через центр зайнятості. Я їй зателефонувала й попросила допомогти. Так у мене з’явився перший клієнт», — згадує підприємиця.
На початку березня 2026 року майстерня запрацювала. Спочатку замовлень було небагато, проте з часом їх ставало дедалі більше. Найчастіше зверталися військові, яким потрібно було підігнати видану форму. Паралельно Альона хотіла розвивати напрямок вишивки, однак знайти людей, готових працювати в майстерні, виявилося непросто. Попри це, вона продовжувала шукати можливості для розвитку справи.

Дим над будинком, а вдома — донька
Про переїзд Альона замислювалася ще до того, як остаточно вирішила виїжджати зі Слов’янська. Вона хотіла мати дві майстерні: одну в місті, іншу за його межами. Так, на її думку, можна було б зберегти бізнес, навіть якщо ситуація в регіоні погіршиться. Проте тоді було незрозуміло, де шукати нове приміщення, як перевезти обладнання та куди взагалі їхати.
Тим часом обстріли ставали дедалі гучнішими й небезпечнішими. Одного разу Альона побачила дим у напрямку свого будинку, де в той час перебувала її десятирічна донька.
«Я виходжу з роботи й бачу дим зі сторони мого дому, а в мене там донька. Дзвоню їй, а вона слухавку не бере. Дзвоню сусідці, вона каже: “Ні, ні, це не у нас, усе добре, будинок стоїть, усе ціле”. І оце, мабуть, був перший момент, коли я дуже напружилася», — розповідає жінка.
“Коли мені кажуть, що в Києві страшно, відповідаю: я зі Слов’янська”
Згодом сталося ще кілька небезпечних випадків неподалік від її будинку та місця роботи. Альона вирішила спочатку відвезти доньку до родичів у Хмельницький, а потім повернутися до Слов’янська й без поспіху зібрати речі. Однак обставини змінювалися швидше, ніж вона розраховувала. Після чергової пожежі на ринку стало зрозуміло, що зволікати більше не можна. Донька поставила мамі умову: за три дні та має приїхати. Альоні ж за цей час потрібно було вирішити, як вивезти обладнання, без якого відновити роботу було б значно складніше.
«Я домовилася зі своїм татом, що він допоможе завантажити все в “Газель”. Спочатку думали, що зберемося пізніше, але я вже написала йому: “Тату, терміново, сьогодні”. І за день ми дозбирали майстерню, усе, що могли вмістити в машину, завантажили. Не влізли лише кілька великих речей, які не змогли розібрати», — згадує вона.
Обладнання відвезли до села, а Альона взялася шукати місце, де зможе жити й відновити бізнес. Розглядала Хмельницький, Харків і Київ. Зрештою зупинилася на столиці, хоча спочатку сумнівалася, чи зможе потягнути місцеві ціни на житло, оренду майстерні та зарплати працівникам.
«Мені кажуть, що в Києві страшно. А я відповідаю: “Після Слов’янська я тут відпочиваю, тут тихо”. Я розуміла, що витрати будуть великі, що треба платити за квартиру, приміщення, зарплати, податки. Думала: “Ой, ні, не потягну”. Але так склалося, що я приїхала саме сюди», — каже підприємиця.
Така сама майстерня, тільки в столиці
Спочатку Альона оселилася в орендованій двокімнатній квартирі й виділила одну кімнату під швейне обладнання. Однак такий варіант був лише тимчасовим: для повноцінної роботи потрібне було окреме приміщення. Пошукам присвятила цілий день: переглядала оголошення, телефонувала власникам, пішки обходила район, у якому хотіла працювати. Одні приміщення були надто дорогими, інші не відповідали її задуму.
Зрештою Альона знайшла просторе приміщення в житловому комплексі. Їй здалося, що майстерня може бути корисною місцевим мешканцям, тож це місце варто спробувати.

Нову майстерню вона облаштувала за зразком тієї, що залишилася у Слов’янську. Альона свідомо відтворила знайомий простір, де обладнання розташоване так, як їй зручно. Це допомогло облаштуватися на новому місці й організувати роботу у звичному форматі. Тепер київська майстерня вже приймає замовлення. Альона працює сама й шукає помічницю через центр зайнятості.
«У мене вже третій тиждень роботи, і клієнти є. Дуже приємно, що деякі вже повертаються. Я хочу знайти людей, щоб можна було розвиватися далі, бо сама все не встигаю», — розповідає підприємиця.
Повернення клієнтів для неї — важливий крок у відновленні справи. Водночас Альона розуміє, що для подальшого розвитку потрібно сформувати команду, розподілити роботу й поступово розширювати перелік послуг.


Шопери, кишеньки й власні вироби
Обмежуватися ремонтом одягу Альона не хоче. Вона планує розвивати й напрямок вишивки, для якого ще у Слов’янську придбала спеціальне обладнання за грантові кошти.
Перші результати вже є: підприємиця шила шопери з власною вишивкою, самостійно проходячи весь шлях — від викрійки до готового виробу. Такі сумки можна замовити, а в майбутньому Альона хоче розширити асортимент і пропонувати більше виробів власного виробництва.
Ще одна давня задумка — кишеньки та сумки. Один зі зразків кишеньки вона встигла виготовити ще у Слов’янську. Тепер планує організувати роботу так, щоб передавати матеріали й заготовки швачці, яка допомагатиме з пошиттям. Сама ж Альона хоче зосередитися на дизайні та вишивці.
Такий підхід дасть змогу поєднати ремонт одягу, який уже приносить замовлення, з розвитком власної продукції. Проте для цього потрібно знайти помічницю, налагодити робочі процеси та поступово збільшувати обсяги виробництва.

