Переселенка з Торецька Людмила Тютюнник перетворила біль війни на творчість. У техніці декупажу вона створює авторські роботи: розписує дерев’яні скриньки, кухонні набори та хлібниці, які вже роз’їхалися світом — від Греції до Африки. Раніше Людмила працювала бухгалтеркою і доглядала сад із десятками елітних сортів помідорів. Після переїзду до Дніпра її захоплення, яке почалося ще під обстрілами у 2014 році, стало справою життя.
Журналісти Вчасних Новин поспілкувалися з Людмилою про її шлях із Торецька до Дніпра, труднощі перших місяців після евакуації, зміну діяльності та те, як війна привела її до професійної творчості.
“З вікон мого будинку було видно Горлівку”
Людмила народилася і все життя прожила у Торецьку. Її будинок стояв на околицях міста, тож війна прийшла майже одразу після початку бойових дій у 2014 році. Попри це, більшість мешканців намагалися триматися за свої домівки та вірили, що все скоро закінчиться. Людмила також довго не хотіла залишати місто — там було все: родина, робота і будинок, який будували ще її батьки.
“З моїх вікон було видно Горлівку, тож ми одними з перших відчули на собі все це. Спочатку всі жили з думкою, що це ненадовго. Ми казали одне одному: ще трохи — і життя повернеться до нормального ритму. Навіть жартували, що ось-ось накриємо великі столи і будемо святкувати перемогу. Але з часом стало зрозуміло, що ми фактично опинилися на лінії фронту і спокою тут уже не буде”, — каже жінка.
У грудні 2014 року війна буквально увірвалася до їхнього будинку. Того дня Людмила щойно повернулася зі школи разом із донькою. Вони зайшли до кімнати, збиралися обідати, але не встигли навіть поставити тарілки на стіл.
“Снаряд прилетів просто в дах нашого будинку. Кухню знесло повністю, усе майно було посічене уламками. Я досі думаю, що нас врятувала буквально хвилина. Якби ми залишилися на кухні трохи довше — невідомо, чи вижили б. Ми тоді виїхали до центру міста, зняли там житло, але через деякий час повернулися, відремонтували будинок і продовжили жити. Чесно кажучи, тепер я навіть не розумію, як ми витримали ті роки”, — згадує вона.
Людмила не могла поїхати з міста — доглядала за тяжкохворою мамою. Жінка каже, що тоді жила від підвалу до підвалу, але все одно намагалася триматися, підтримувати доньку, маму, сусідів і не втрачати оптимізму. Водночас, попри небезпеку, вона займалася городом. У її дворі був великий сад і теплиця, де вона вирощувала десятки сортів помідорів — від класичних червоних до рідкісних жовтих, смугастих і навіть майже чорних. За розсадою до неї приїжджали знайомі з різних міст, а сама жінка охоче ділилася насінням і порадами щодо вирощування.
“Донька, кішка і дві валізи” — виїзд у невідомість
На початку повномасштабної війни у 2022 році обстріли міста стали щоденними й Людмила зрозуміла, що далі залишатися небезпечно. Особливо страшно стало після того, як на їхню вулицю почали падати реактивні снаряди.
“Коли на нашу вулицю лягли “Гради”, я зрозуміла, що треба їхати. У мене донька тоді навчалася в 11 класі, і я подумала, що просто не маю права ризикувати своїм та її життям. Будинок можна відбудувати, а життя та здоров’я — ні”.
Чоловік Людмили, колишній шахтар, уже п’ятий рік захищає Україну в лавах війська. Тож евакуюватися жінці довелося разом із донькою та друзями. Спочатку вони тримали курс на захід країни, але зрештою їхнім новим домом став Дніпро.
“Ми приїхали у Дніпро — я, донька, кішка і дві валізи. Більше нічого. У будинку залишилося все — меблі, речі, фотографії, мої улюблені книги. Нам просто пощастило, що у друзів зламалася машина, і “волею долі” ми залишилися саме тут».
Перші місяці у новому місті були дуже складними: “Виїжджали на два тижні, а виявилося — назавжди”. Родина фактично починала життя з нуля, поступово збираючи найнеобхідніші речі.
“Ми спали втрьох на одному дивані. Підкладали під голови куртки замість подушок, а вкривалися халатами. У нас не було навіть ложок і виделок. Але ми відчували підтримку, мене дуже вразили люди, що були готові допомогти переселенцям. Я пам’ятаю пункт допомоги, куди мешканці приносили різні речі. Досі перед очима одна старенька бабуся, яка несла свою стару сковорідку, щоб поділитися тим, що має сама”, — згадує жінка.
Творчість як порятунок внутрішньої рівноваги
Малюванням Людмила захоплювалася з дитинства. Вона любила оформлювати стінгазети, робити ілюстрації до віршів доньки та вигадувати різні декоративні речі для дому. Але професійно зайнятися творчістю жінка наважилася значно пізніше — тоді, коли через постійні обстріли у Торецьку стало небезпечно навіть виходити на вулицю.
“Я зрозуміла, що не можу просто сидіти і дивитися телевізор. Хотілося чимось зайняти голову і руки. Тоді я почала дивитися відеоуроки в YouTube, вивчати різні техніки і пробувати робити свої перші роботи. Спочатку це були прості речі, але поступово я почала експериментувати, домальовувати деталі, шукати власний стиль”, — каже вона.
За понад 10 років майстриня перепробувала багато різних напрямів творчості й зараз працює у техніці декупажу. Проте її роботи значно складніші за звичайні декоративні вироби — вона використовує техніку “вживлення” зображення у деревину, багато елементів домальовує вручну і створює унікальні композиції.
“Ідеї приходять навіть уночі. Буває, прокидаюся і одразу записую, що хочу зробити. Іноді клієнти присилають фотографії своєї кухні або кімнати, щоб я могла підібрати дизайн під їхній інтер’єр. Мені дуже хочеться, щоб кожна річ була особливою і мала свою історію”, — пояснює жінка.
Від піратських скринь до перемоги в міжнародному конкурсі “Україна єднає світ”
Поступово роботи Людмили почали купувати не лише знайомі, а й люди з інших міст і країн. Одним із перших великих закордонних замовлень стала піратська скриня для капітана корабля у Греції.
“Попросили зробити скриню у морському стилі для подарунку капітану. Під кришкою я розмістила фотографії його родини, щоб вони нагадували йому про дім у далеких плаваннях. Для мене це була дуже особлива робота, бо розуміла, що ця річ буде подорожувати разом із ним морями”, — згадує майстриня.
Згодом її вироби почали роз’їжджатися по світу. Нещодавно дві декоративні скриньки з маками поїхали аж до Африки.
Людмила також часто передає свої вироби для благодійних акцій та зборів на підтримку українських військових. Каже, що для неї це можливість зробити свій внесок у спільну справу. Її скриньки, дощечки та кухонні набори не раз ставали лотами на благодійних аукціонах.
Водночас майстриня почала брати участь у творчих конкурсах і виставках. Справжнім проривом стала участь у міжнародному конкурсі «Україна єднає світ». Це масштабний проєкт, де майстри змагаються у різних категоріях.
«Один рік я отримала винагороду за перше місце у своїй віковій категорії (25+). А вже наступного року, це було минулоріч, я подала нову роботу і отримала Гран-прі! У мене і диплом є, і кубок — це справжня гордість», — ділиться Людмила.
“Життя дорожче за будь-яку хату, а творчість дарує людині крила”
До війни Людмила була знаною серед знайомих городницею. У її дворі був великий сад і теплиця з десятками сортів томатів, про які навіть писали журналісти у матеріалі з символічною назвою “Війна і помідори”.
Тепер будні майстрині наповнюють фарби, пензлі і дерев’яні заготовки, які перетворюються на декоративні вироби. І вона ні про що не шкодує, бо головне — безпека родини й можливість займатися тим, що любиш.
“Багато людей бояться залишати домівку і кажуть: “Як я покину хату?”. У мене був великий будинок, який батьки будували своїми руками, був сад, теплиця, усе було доглянуто. Але я все це залишила, бо життя дорожче. Ми починали тут майже з нуля, але не опускаємо руки. Я пам’ятаю, як у Дніпрі вперше зайшла в художній магазин. Ходила між полицями, дивилася на фарби, пензлики і просто плакала. Було дуже боляче через усе, що залишилося вдома. Але водночас я відчувала, що для мене відкривається нова сторінка. Знаєте, головне — робити свою справу з душею, бо злість нічого не вилікує, а творчість дає людині крила”, — підсумувала Людмила Тютюнник.
