Втрата близької людини — це досвід, який змінює відчуття реальності та змушує по-іншому проживати щоденні речі. У такі моменти важливо мати не лише внутрішні ресурси, а й розуміння того, що відбувається з психікою та емоціями.
Історія переселенки, яка під час війни втратила батька, стала для психологині Ірини Кривученко прикладом того, як людина проходить через складний досвід втрати. У ній — не лише біль, а й щоденні рішення, відповідальність і спроби втриматися в реальності, коли звичний світ руйнується.
Для Вчасних Новин психологиня ділиться своїми спостереженнями та пояснює, що може допомогти в такі моменти. Далі — її пряма мова.
Втрата близької людини — це досвід, який ділить життя на “до” та “після”. Як психолог, я часто стикаюся з тим, що в суспільстві заведено приховувати біль, “триматися” і бути сильними. Але за роки практики я зрозуміла: сила не в тому, щоб не відчувати, а в тому, щоб дозволити собі пройти крізь цей шторм і не потонути.
Сьогодні я хочу розповісти історію Анастасії. Це історія про неймовірну стійкість, любов і про те, як професійні знання психолога проходять найжорстокішу перевірку реальністю.
Історія Анастасії: випробування за випробуванням
У 2022 році життя Анастасії, як і мільйонів українців, перевернулося. Вона була змушена залишити рідний Сєвєродонецьк. Там залишилися її бізнес, обладнання, яке не вдалося вивезти через обстріли, і дім. До Чернівців вона приїхала великою родиною: чоловік, маленька дитина, свекруха, батьки, молодші сестри та бабуся.
Настя — людина дії. Вона швидко адаптувалася, склала резюме і, завдяки диплому психолога, знайшла роботу в благодійному фонді. Здавалося, життя почало входити в мирне русло: оренда квартири, робота, побут. Але на початку 2023 року “прогримів грім серед ясного неба” — у її батька діагностували рак четвертої стадії.
Для Насті це був нищівний удар. З дитинства у них були дуже теплі, близькі стосунки. “Настенька завжди за татом”, — казали в родині. Вона була його “хвостиком”: і в село до бабусі, і в гараж ремонтувати машину. І ось тепер цей сильний, 48-річний чоловік без шкідливих звичок танув на очах.
Коли надія змінюється прийняттям
Почалися виснажливі курси хіміотерапії. Настя прийняла рішення, яке допомогло їй не збожеволіти від чорних думок: вона пішла в автошколу. Отримання посвідчення водія стало способом контролювати хоча б щось — тепер вона могла самостійно возити тата на процедури.
Однак хвороба була нещадною. Після компресійного перелому хребта батько залишився нерухомим. Це був найважчий період.
“Я бачила, що він уже не підніметься, — ділиться Анастасія. — Моя професійна освіта не давала мені обманювати себе. А мама все вірила в диво”.
Це класична ситуація в психології втрати: різні члени сім’ї проходять стадії горювання з різною швидкістю. Мама перебувала на стадії заперечення, Настя — на стадії болісного усвідомлення. Водночас вона не могла дозволити собі “розклеїтися” — стала опорою для всіх: для мами, чий важкий психологічний стан вона бачила як фахівець; для дворічної доньки, що потребувала уваги; для молодших сестер, чий світ руйнувався разом із хворобою батька.
Уся родина працювала як єдиний механізм: удень Настя з мамою були на роботі, а біля ліжка батька чергували бабуся, чоловік і свекруха. Це була вахта любові та болю.
Темрява після відходу
Коли тата не стало, залишилася лише порожнеча. Настя описує цей стан як “темряву в свідомості”. Навіть будучи психологом, неможливо зцілити себе самостійно, коли рана настільки глибока.
Вона зробила найважливіший крок — визнала, що їй потрібна допомога. Настя звернулася до колеги, а мама та сестри пішли у безкоштовну психотерапію для переселенців. Професійна підтримка допомогла їм не просто “жити далі”, а прийняти факт втрати.
Сьогодні Анастасія продовжує свій шлях у Чернівцях. Вона виховує дитину та піклується про свекруху, тоді як її чоловік служить у лавах ЗСУ, захищаючи майбутнє їхньої родини та країни.
Як впоратися з втратою: поради психолога
Спираючись на історію Анастасії та свій професійний досвід, я хочу виділити кілька ключових правил, які допоможуть пережити горе:
- Дозвольте собі горювати. Найбільша помилка — придушувати емоції заради оточуючих. Плакати, кричати, сумувати — це нормально.
- Розподіляйте відповідальність. Як і в родині Насті, важливо ділити навантаження. Не намагайтеся винести все на своїх плечах.
- Стадії горя нелінійні. Ви можете відчувати гнів, провину або депресію. Це не означає, що вам стає гірше — це означає, що психіка опрацьовує втрату.
- Знайдіть “якір” у реальності. Нове заняття, як автошкола для Насті, дає мозку короткі перерви від страждання.
- Не бійтеся просити про допомогу. Психолог — це не ознака слабкості, а інструмент відновлення. Коли ми називаємо свої почуття, ми здобуваємо над ними більше контролю.
Досвід втрати не має універсального сценарію. Життя змінюється — іноді назавжди. Але поруч із болем з часом з’являється і щось інше: тиха пам’ять, нові опори, маленькі щоденні сенси. Важливо мати час, підтримку та можливість проходити цей досвід у власному ритмі.
Ірина Кривунченко