Батьки дітей, які пережили наслідки повномасштабної війни, часто схильні списувати затримки в розвитку чи проблеми з мовленням на стрес, сподіваючись, що з часом ситуація налагодиться самостійно. Проте зволікання зі зверненням до фахівців може призвести до втрати дорогоцінного часу, необхідного для ефективної корекції.
Психологиня Ірина Кривунченко у новому матеріалі для Вчасних Новини пояснює на прикладі однієї родини, чому не варто чекати, що все минеться само, і коли потрібно звертатися по допомогу.
історія Марини та її сина, яка може повторитися у будь-якій родині
У своїй роботі я часто зустрічаю батьків, які звертаються по допомогу надто пізно. Не тому, що вони байдужі до своєї дитини, навпаки — вони люблять її понад усе. Але страх почути непростий діагноз, надія, що «ще трохи — і все налагодиться», або переконання, що дитина просто розвивається у власному темпі, іноді забирають найдорожче — час.
Саме так сталося з Мариною (ім’я змінене на прохання героїні). Вона прийшла до мене із п’ятирічним сином Матвієм, який майже не розмовляв. Попереду була школа, і саме тоді жінка вперше по-справжньому злякалася, що часу майже не залишилося.
Їхня родина пережила чимало випробувань. Вони виїхали з Бучі після окупації, чоловік Марини — військовий, ветеран, який повернувся з війни після важкого поранення. Постійна тривога, адаптація до нового життя, пережитий стрес — усе це позначилося на кожному членові сім’ї. Як це часто буває, Марина намагалася захистити сина від усього, що могло його засмутити чи налякати. Водночас їй було дуже страшно визнати, що мовлення хлопчика розвивається не так, як мало б.
Під час нашої першої зустрічі вона майже одразу почала пояснювати, чому не звернулася раніше.
«Він усе розуміє, чесно. Показує пальчиком, що хоче, реагує, виконує прохання. Ну так, не говорить реченнями, але ж хлопчики часто починають говорити пізніше. Коли Матвію було три роки, ми були у невролога. Нам сказали трохи почекати, бо був переїзд, стрес. Я й чекала. Думала, любов, спокій і час усе виправлять. А зараз дивлюся на інших дітей і розумію, що ми дуже відстаємо…»
Потім вона поставила запитання, яке я доволі часто чую від батьків: «Скажіть мені чесно… Мій син зможе піти до звичайної школи? Він буде таким, як усі?»
За такими словами майже завжди стоїть не лише страх за майбутнє дитини, а й почуття провини. Батьки починають згадувати кожен пропущений сигнал, кожне рішення «ще трохи почекати» і картати себе за втрачений час. Але почуття провини не допомагає дитині. Допомагають дії.
Саме тому я завжди кажу: якщо вас щось турбує у розвитку сина чи доньки, не відкладайте консультацію. Набагато краще почути, що ваші переживання були зайвими, ніж втратити кілька років у сподіванні, що проблема зникне сама.
Чому чекати небезпечно
Після початку війни я дедалі частіше працюю з дітьми, які пережили окупацію, евакуацію, обстріли або тривале життя в постійній небезпеці. Такий досвід може впливати на розвиток дитини. У когось з’являється регрес — втрачаються навички, які вже були сформовані, хтось починає менше говорити, стає замкненим, тривожним або уникає спілкування.
Саме тому багато батьків пояснюють затримку мовлення пережитим стресом і сподіваються, що після переїзду чи стабілізації життя все налагодиться. Іноді так справді відбувається. Але якщо дитині вже п’ять років, а мовлення майже не розвивається, чекати більше не варто — треба з’ясувати причину. А вони можуть бути різними: наслідки психологічної травми, неврологічні особливості, порушення слуху або інші чинники.
Є ще один важливий момент. У ранньому віці мозок дитини активно розвивається, тому саме тоді корекція зазвичай є найбільш ефективною. Якщо ж допомогу відкладати, часу і зусиль для подолання труднощів може знадобитися значно більше.
Читайте також: “Тіло ніколи не бреше”: психологиня пояснила, як воєнна травма та невиплакані сльози руйнують фізичне здоров’я
Одного психолога у такій ситуації недостатньо
Я завжди чесно кажу батькам: психолог не може вирішити таку проблему самостійно. Якщо дитина тривалий час не говорить, потрібна командна робота різних фахівців.
Саме такий шлях ми обрали і для Матвія. Спочатку я рекомендувала звернутися до невролога, щоб оцінити стан нервової системи й виключити можливі порушення. Наступним кроком стала перевірка слуху, адже іноді причиною мовленнєвих труднощів можуть бути проблеми, про які батьки навіть не здогадуються. Паралельно хлопчик почав регулярно займатися з логопедом-дефектологом. Моєю ж роботою стала психологічна підтримка не лише самої дитини, а й мами.
Чесно кажучи, іноді працювати з батьками не менш важливо, ніж із дітьми. Коли дорослий постійно говорить замість дитини, вгадує кожне її бажання або боїться дати їй можливість самій попросити про допомогу, це теж впливає на розвиток мовлення. Не тому, що батьки роблять щось зі зла. Просто так проявляється їхнє бажання захистити дитину від будь-яких труднощів.
Марина поступово почала це усвідомлювати. Вона перестала поспішати відповідати за сина, стала давати йому більше часу висловити свої думки, навіть якщо це займало кілька хвилин. Для когось це може здатися дрібницею, але саме з таких змін часто й починається велика робота.
Минуло два місяці. Ми ще дуже далекі від фінального результату, але вже бачимо позитивну динаміку. Матвій почав говорити короткими усвідомленими фразами, став спокійніше реагувати на нові ситуації, охочіше вступає у контакт. Попереду ще багато роботи, і поки що зарано говорити, чи буде він готовий до школи наступного року. Остаточне рішення родина ухвалюватиме разом із фахівцями, коли буде зрозуміла повна картина розвитку.
Читайте також: Годування негативом: чому ми колекціонуємо погані новини замість пошуків точки опори
Що я хочу сказати всім батькам
За роки роботи я переконалася: найважче — зробити перший крок. Звернутися по допомогу, коли дуже хочеться почути, що проблема зникне сама, буває страшно, але саме цей крок часто стає найважливішим.
Якщо вам здається, що дитина розвивається не так, як її однолітки, не відкладайте консультацію. Навіть якщо виявиться, що ваші переживання були марними, ви будете спокійні. Якщо ж допомога справді потрібна, ви не втратите дорогоцінний час.
Особливо уважними варто бути сім’ям, які пережили війну, евакуацію або окупацію. Такі події залишають слід не лише в пам’яті дорослих, а й у психіці дітей. Іноді цей слід проявляється не словами, а саме мовчанням.
І ще одне. Не бійтеся звертатися до різних спеціалістів. Психолог, логопед, невролог, за потреби сурдолог чи інші лікарі — це не про «ярлики» чи «страшні діагнози». Це люди, які допомагають зрозуміти, що відбувається з дитиною, і разом знайти найкращий шлях допомоги.
Я завжди кажу батькам одну просту фразу: краще прийти на консультацію і почути, що все добре, ніж роками чекати, поки проблема вирішиться сама. Час — це той ресурс, який у розвитку дитини повернути неможливо. Саме тому звернутися по допомогу вчасно — означає дати своїй дитині більше можливостей у майбутньому.
Ірина Кривунченко