Валентина Олександрівна виїхала з Чугуєва Харківської області на початку повномасштабної війни. Відтоді вона встигла пожити у Словаччині, повернутися додому, знову евакуюватися, змінити кілька тимчасових помешкань на Полтавщині та Буковині. Через чотири роки війни жінка знову живе у прихистку і досі не знає, чи надовго залишиться тут.
Журналісти Вчасних Новин познайомилися з Валентиною Олександрівною у місці тимчасового проживання для ВПО в Лужанах на Буковині. Вона вже втретє повернулася до цього прихистку. Між цими поверненнями були орендований будинок і ще одне тимчасове житло, з якого теж довелося виїхати.
«Куди везли, туди й їхали»
З Чугуєва Валентина Олександрівна вперше виїхала у березні 2022 року разом із подругою. Жінок евакуювали волонтери. Чіткого плану, де вони житимуть далі, не було.
«Куди везли, туди й їхали. Ми доїхали до Ужгорода, а тоді потрапили у Словаччину. Там пробули два місяці. Подруга ніяк не могла адаптуватися, постійно плакала, казала, що хоче додому. Звісно, всі хочуть додому. Я теж хочу додому, але казала їй: там страшно», — згадує Валентина Олександрівна.
Зрештою жінки повернулися до Чугуєва, однак прожили вдома близько місяця. За словами Валентини, ситуація у місті знову різко погіршилася через обстріли, тож довелося виїжджати вдруге.
«Почалася вже дуже сильна артилерія. За річкою стояли росіяни, було дуже страшно. І ми виїхали другий раз», — розповідає вона.
Цього разу жінки вже найняли перевізника, який довіз їх до Полтави, а звідти вони дісталися Лубен Полтавської області, де вже жили знайомі з Чугуєва. Однак залишитися там не було можливості й довелося шукати інші варіанти.
Від колишнього ресторану до прихистку
Згодом через знайому з Харкова Валентина дізналася про можливість переїхати на Буковину. Спочатку переселенців поселили у колишньому ресторані «Княгиня Ольга», який на той час не працював за призначенням і використовувався для розміщення ВПО.
«Великий зал, стоять ліжка — от і все. У нас була кухарка, вона готувала. Ми платили їй за приготування їжі, платили за світло та інтернет», — згадує жінка.
Приблизно через місяць Валентину Олександрівну переселили до прихистку в селищі Лужани. Вона була серед його перших мешканців і жила у великій кімнаті разом із ще трьома переселенцями. Однак через пів року людям запропонували шукати інше житло, тож разом із подругою Валентина знайшла будинок неподалік. Там вони прожили трохи більше двох місяців, після чого жінка знову повернулася до прихистку «як новоприбула». Вже у 2024 році їй знову довелося переїжджати — цього разу до селища Шипинці.
Читайте також: “Будинки складалися як гармошки”: 80-річна переселенка з Сіверськодонецька розповіла про втрату дому та спокій на Буковині
«Мені не було чим платити за квартиру»
У Шипинцях Валентина жила в будинку, де також розміщували переселенців. Раніше приміщення належало церкві, а житло для ВПО було безкоштовним.
«Подруга залишилася там, і жила на квартирі. А мені не було чим платити. Напружувати дітей, які досі живуть на Харківщині, я не можу, тому що в них теж робота не завжди є», — говорить Валентина Олександрівна.
До 2022 року жінка продовжувала працювати, хоча вже була пенсіонеркою. Понад 30 років відпрацювала на заводі, а коли підприємство почало занепадати, пішла торгувати на ринок: «Мене запросили: “Хочеш?” Я кажу: “А що, у мене є вибір? Немає”. Так я ще 15 років на базарі пропрацювала”.
Саме цей багаторічний досвід адаптації до складних обставин допомагав Валентині Олександрівні тривалий час долати труднощі. Втім, зараз вона визнає: роки та стан здоров’я вже не дозволяють шукати роботу, як це було раніше. Тож залишається розраховувати лише на власну ощадливість та допомогу, бо самостійно утримувати себе вже немає змоги.
Коли ж у Шипинцях будинок, де жила жінка, вирішили переоформити та виставити на продаж, іншого виходу не лишилося. Валентина зателефонувала керівниці Центру життєстійкості Інні Дороган, і у квітні вона знову приїхала до прихистку в Лужанах.
Читайте також: Допомоги стає менше, а переселенці залишаються: як живуть ВПО у Лужанах
«Усе залежить від того, хто живе поруч»
Зараз Валентина Олександрівна ділить кімнату з іншою жінкою. У житловому блоці є дві кімнати, санвузол і душ. Після кількох років у різних місцях тимчасового проживання вона каже, що навчилася порівнювати не лише побутові умови.
«Я вже порівняла. Що хочу сказати: все залежить від того, хто з тобою живе і які сусіди. Це дуже важливий фактор, він нікуди не подінеться. А так загалом усе нормально», — говорить жінка.
Особливого спільного дозвілля між мешканцями, за її словами, немає. Люди спілкуються, але більшість проводить вільний час окремо, ніби зводячи навколо себе невидимі стіни, щоб хоч на мить відгородитися від спільних переживань.
«Зараз кожен у телефоні. Сів і дивиться, кому що подобається», — усміхається Валентина.
Читайтк також: “Дві тисячі маминих, три мої”: як дві переселенки з Сіверськодонецька живуть на Буковині та чому відкладають гроші на дорогу додому
«Всі хочуть додому»
Син Валентини Олександрівни залишився у Чугуєві разом із дружиною. Жінка зізнається, що переживає за нього, особливо після обстрілів міста. Одного разу сина врятувало те, що він трохи затримався на роботі: приліт стався там, куди він мав повернутися раніше.
Валентина каже, що не береться радити людям зі Слов’янська, Краматорська, Лозової, Харкова чи інших прифронтових міст, чи потрібно їм виїжджати. За роки війни вона побачила, наскільки по-різному люди сприймають небезпеку та як складно буває далеко від рідних стін.
«Ми різні люди, у всіх різне сприйняття всього цього. Моя подруга не хотіла сюди їхати, а потім і залишатися, бо дуже далеко від дому. Вона повернулася. Каже: “Страшно, але я не хочу нікуди їхати”. Син у мене теж там. На початку війни не захотів виїжджати. Думав: раз-два — і минеться. Казав: “У мене робота, куди я поїду, квартиру кину?” А тепер уже… Я переживаю», — розповідає Валентина Олександрівна.
Сама вона за чотири роки виїжджала з Чугуєва двічі та кілька разів змінювала житло вже після евакуації. Словаччина, Лубни, колишній ресторан на Буковині, прихисток у Лужанах, орендований будинок, житло для ВПО у Шипинцях — і знову Лужани.
Поки Валентина Олександрівна живе у прихистку. Про повернення додому вона говорить обережно. Але бажання, яке чула від подруги ще у Словаччині навесні 2022 року, їй добре знайоме.
«Звісно, всі хочуть додому. Я теж хочу додому», — говорить жінка.
Ірина Міщенко
Цей матеріал створений в рамках проєкту Інститут Масової Інформації (ІМІ) за фінансової підтримки Європейського Союзу. Відповідальність за зміст цієї публікації несуть виключно Вчасні Новини й за жодних обставин він не може розглядатися таким, що відображає позицію Європейського Союзу.