У 2022 році маленькі Лужани на Буковині приймали сотні людей, які тікали від війни. Переселенців селили у шкільних класах, шукали для них одяг, посуд і продукти. Згодом потік евакуйованих зменшився, але частина ВПО досі потребує житла та допомоги.
Журналісти Вчасних Новин побували у Центрі життєстійкості в Лужанах Чернівецької області, який працює в одній будівлі з місцем тимчасового проживання ВПО та ветеранським хабом. Ми поспілкувалися з працівниками Центру й мешканцями прихистку та дізналися, як за роки війни змінилися потреби переселенців і можливості тих, хто їм допомагає.
У 2022 році шкільні класи перетворювали на кімнати для переселенців
Лужани — невелике селище на Буковині з населенням близько чотирьох тисяч людей. Керівниця Центру життєстійкості Інна Дроган працює з переселенцями від перших місяців повномасштабної війни. За її словами, у 2022 році громада приймала сотні евакуйованих. Лише у місцевій школі тимчасово жили близько 700 людей. Згодом для переселенців створили окремий прихисток, який за час роботи прийняв майже 400 ВПО.
У 2022 році перший поверх школи повністю віддали переселенцям. Навчальні класи переобладнали під житлові кімнати, встановили ліжка, матраци та ширми, якими родини відгороджували собі невеликі особисті простори. Для людей облаштували душові, встановили сім пральних та кілька сушильних машин, а одяг, посуд і продукти збирали за допомогою благодійних організацій.
«Бувало таке, що люди приїжджали серед ночі, босі виходили з машин. Ми давали капці, навіть нижню білизну, одяг. Забезпечували посудом, продуктами — усім, що було потрібно», — згадує Інна Дроган.
Громада співпрацювала з 22 благодійними фондами, які привозили продукти, речі та техніку. Коли у школі відновили очне навчання, переселенців не залишили без житла — для них підготували інше приміщення.
В одному будинку — прихисток для ВПО і центр допомоги
Сьогодні у Лужанах працює місце тимчасового проживання для ВПО на базі «Шелтеру Святої Ольги» ГО «Елеос-Україна». Два поверхи триповерхової будівлі відведені для переселенців: тут облаштовані житлові блоки з кімнатами та санвузлами, кухні, пральні й дитячий простір. Нині у прихистку мешкають близько 30 ВПО, серед них — люди пенсійного віку та люди з інвалідністю.
У цій же будівлі працює Центр життєстійкості. Його керівниця Інна Дроган та соціальна працівниця Христина Федина розповідають, що у перші місяці війни більшість питань переселенців стосувалися житла, виплат, оформлення документів та влаштування дітей до школи. Зараз запити змінилися. Для людей склали дорожню карту організацій Мамаївської громади та Чернівецької області, куди можна звернутися з різними проблемами.
«Якщо ми не можемо допомогти самі, можемо дати контакти організацій, телефони людей, які відповідають за певний напрям, пояснити, куди звертатися», — розповідає Христина Федина.
Працівники Центру не лише консультують: за потреби вони телефонують до установ, допомагають знайти потрібного фахівця або супроводжують людину особисто. Окремо тут працюють із дітьми переселенців та військовослужбовців — організовують майстер-класи, поїздки до кінотеатру й екскурсії. Батьки можуть на кілька годин залишити дитину в Центрі, щоб вирішити власні справи або просто мати трохи часу для себе.
Допомоги стало менше, але переселенці залишилися
За чотири роки змінилися не лише потреби ВПО, а й можливості організацій, які їм допомагають. Значна частина благодійних фондів перенесла роботу ближче до прифронтових територій, тому на заході України підтримки стало менше.
«Ресурс закінчується. Усі фонди дружно пішли працювати на схід. І з кожним разом допомоги стає менше», — говорить Інна Дроган.
Водночас у Мамаївській громаді, за словами працівників Центру життєстійкості, досі живуть близько тисячі ВПО. Частина переселенців працевлаштувалася, дехто придбав або орендує житло і вирішив залишитися на Буковині. Але є люди, які через вік, стан здоров’я чи невеликі доходи не можуть самостійно винаймати квартиру. І тут вони отримують всебічну допомогу фахівців.
А ще — відпочивають та вирощують квіти, овочі та зелень.
«Ми думали, що приїдемо на два місяці»
Серед мешканців прихистку — Ніна Коломієць. Майже 60 років вона прожила у Слов’янську, де разом із чоловіком власноруч збудувала будинок. У 2014 році, коли почалася війна, подружжя залишилося у місті. Їхній будинок постраждав від вибухової хвилі, однак його вдалося відновити. У 2018 році Ніна з чоловіком продали дім і переїхали до Маріуполя — ближче до сина. Там знову облаштували житло, зробили ремонт, посадили сад і виноград.
«У нас 50 кущів винограду було, 28 фруктових дерев, малина, полуниця. Ми все зробили, ремонт зробили. Думали, будемо жити. А у 2022 році почалося — ні світла, ні газу, ні води, зв’язку не було. Ми в підвалі сиділи, тиждень — це точно. Бомбили з ранку до вечора», — згадує Ніна.
У березні родина змогла виїхати з Маріуполя. На Буковину Ніна з чоловіком їхали лише на кілька місяців, але дорогою чоловікові стало зле. Після евакуації у чоловіка майже одразу виявили онкологічне захворювання й почалися лікарні, операції та тривале лікування. Понад два роки подружжя жило у квартирі в селі, а коли її довелося звільнити, переїхало до прихистку в Лужанах.
«Тепер живемо тут. У мене пенсія 4200 гривень, у чоловіка — 5100, ще отримуємо виплати ВПО. Але на медикаменти дуже багато йде: то антибіотики треба купувати, то мазі, треба їхати в лікарню, на КТ. Тут тепло, є душ, туалет, кухня, за житло не платимо. Єдине, що дорого обходиться, то це саме лікування, бо не всі медикаменти є у програмі “Доступні ліки” й крім того є інші витрати, наприклад дорога до лікарні. Але в цілому нам тут добре», — розповідає жінка.
Поруч допомагають військовим та їхнім родинам
Ще один простір у будівлі займає ветеранський хаб. Сюди звертаються військові та їхні близькі, зокрема родини загиблих і зниклих безвісти. Їм допомагають із документами, оформленням пільг та зверненнями до установ, а за потреби супроводжують особисто.
«Люди бувають у такому стані, що не розуміють, куди їм іти. Тут щось сказали, там розвернули — і вони вже губляться. Ми супроводжуємо. Якщо можна вирішити телефоном — вирішуємо, якщо треба їхати разом — їдемо», — говорить фахівчиня, яка веде саме ветеранський напрямок.
Три простори, які працюють в одній будівлі, тісно пов’язані між собою. Тут регулярно проводять заходи для дітей і молоді, майстер-класи, зустрічі та поїздки, до яких долучаються місцеві жителі, родини переселенців і військових. Так будівля, яка спочатку стала прихистком для людей, що тікали від війни, перетворилася на місце підтримки для всієї громади.
Ірина Міщенко