Переселенка із Сіверськодонецька Людмила Лєдньова через повномасштабну війну втратила дім і опинилася в Чернівцях із однією сумкою. У ній були документи та кілька необхідних речей, а в рідному місті залишилися квартира, понад 150 вишитих картин і і результати багаторічної творчої праці. Попри втрату дому й невирішене питання громадянства, у Чернівцях жінка поступово відновлює своє життя — працює, займається улюбленою справою та будує плани на майбутнє.
У розмові з журналісткою Вчасних Новин Людмила згадала евакуацію із Сіверськодонецька, складний шлях до українського громадянства, втрату робіт, створених за десятиліття, та пояснила, чому після всього пережитого знову взяла до рук нитки.
“Я виїхала з тією сумкою, що брала з собою у підвал під час обстрілів”
Перші тижні великої війни Людмила залишалася у Сіверськодонецьку. Разом із сусідами вона спускалася до підвалу та перечікувала обстріли. Жінка була впевнена, що це не триватиме довго й тому не поспішала залишати місто, навіть коли вибухи ставали дедалі ближчими, а комунальні послуги почали зникати одна за одною. У місті зникло світло, газ, вода й майже не було мобільного зв’язку.
Лише коли невістці вдалося додзвонитися й повідомити, що місцевий пастор організовує евакуацію, Людмила погодилася їхати. До церкви, звідки вирушали автобуси, довелося йти пішки через усе міст. Повертатися додому за речами вже було небезпечно.
“Я вийшла з підвалу з тією сумкою, яка була в мене в руках, — розповідає жінка. — У ній були документи й кілька необхідних речей. Додому я вже не повернулася. Було страшно навіть підійти до будинку, бо навколо постійно прилітало. Тоді я ще не знала, що бачу свою квартиру востаннє”.
Чернівці стали місцем нового початку
Після евакуації Людмила спочатку опинилася на Львівщині, й прожила там близько 2 місяців. Коли сваха Людмили знайшла роботу в Чернівцях, для всієї родини почали шукати житло неподалік. Так вони переїхали до села Коровія, де місцевий житель безкоштовно надав їм будинок — сім’я сплачувала лише комунальні послуги.
Там прожили майже рік, але через сирість і плісняву, від яких дорослі почали кашляти, а дитина часто хворіла, довелося знову збирати речі й шукати інше помешкання.
Відтоді Людмила ще кілька разів переїжджала вже у самих Чернівцях. Одну квартиру господарі попросили звільнити через ремонт, потім була ще одна, а зараз родина мешкає в мікрорайоні Гравітон. Жінка каже, лише тепер з’явилося відчуття, що саме тут відчула, як місто поступово стало своїм.
“Я вже звикла тут, мені подобається. І житло тепер подобається — якось більше на наше місто схоже, ніби є щось рідне, — посміхається вона. — Звісно, є якісь побутові нюанси, але я вже прижилася.”
Втім, порівнювати Чернівці із рідним Сіверськодонецьком Людмила не перестає й досі. Найбільше жінці бракує лісу, що колись починався просто через дорогу від її будинку.
“У нас сосновий ліс був через дорогу. Ми могли просто перейти вулицю й піти по маслюки. Зараз дивимося фотографії — того лісу вже немає, усе вигоріло. Тут теж дуже гарна природа, є гриби, але за ними вже треба їхати, знати місця, мати машину. Це зовсім інше”, — додає вона.
Українка без українського паспорта
У біографії Людмили є ще одна історія, яка здається майже неймовірною. У 80-х роках, після закінчення інституту, Людмила за розподілом поїхала працювати до Узбекистану. Там шість років брала участь у запуску нового хімічного підприємства, вийшла заміж і народила сина. Коли радянський союз почав розпадатися, родина вирішила повернутися до рідного Сіверськодонецька. Та вже після переїзду з’ясувалося, що вона не набула українського громадянства.
“Я працювала за розподілом, тому прописка була за місцем роботи. Організація була російська, відповідно, і прописка в мене була російська. Так я автоматично стала громадянкою росії. У 92 році ніхто ж не знав ні законів, ні що робити, геть нічого. Я тоді звернулася до паспортного столу, аби оформити український паспорт, але мені сказали: “Ми ще не знаємо, що з такими людьми робити. Законів ще немає. Чекайте”. Я чекала. Потім закони прийняли, але виявилося, що я вже не потрапляю під них — буквально кілька місяців був “коридор можливостей”, а потім — все”, — згадує Людмила.
Усі наступні роки вона оформлювала посвідку на постійне проживання, працювала на заводі “Азот”, сплачувала податки й не втрачала надії колись остаточно владнати питання з документами. Лише на початку 2022 року вирішила пройти всю складну процедуру відмови від російського громадянства, щоб отримати українське.
“Я подала документи, а буквально через три дні почалася повномасштабна війна. Посольства припинили працювати, усе зупинилося. Стільки років відкладала це питання, а коли нарешті наважилася, життя знову все змінило”, — каже жінка.
“Якщо руки пам’ятають, значить треба творити”
Попри втрату дому, невизначеність із документами та нові переїзди, Людмила не відмовилася від справи, яка супроводжувала її майже все життя. Ще з дитинства вона любила рукоділля — вишивала картини, шила, в’язала, захоплювалася печворком.
За багато років у її домі зібралася ціла колекція власних робіт — понад 150 вишитих картин, декоративні подушки, ковдри, серветки. Друзі й знайомі знали: якщо потрібно щось підшити, полагодити чи порадитися, можна звернутися саме до неї.
Усе це залишилося у Сіверськодонецьку. Разом із будинком зникли не лише готові роботи, а й тканини, нитки, інструменти, які вона збирала десятиліттями.
“Звичайно, шкода. Але найбільше шкода навіть не самих робіт, а часу, який у них вкладений. Одна картина — це місяці праці. Ковдра — десятки годин. Проте якщо постійно думати тільки про втрати, то не вистачить сил жити далі”, — каже Людмила.
Після переїзду до Чернівців вона поступово почала збирати нові матеріали. Купувала нитки, цікавилася сучасними техніками, дивилася роботи інших майстринь. Саме тоді згадала про макраме, яким займалася багато років тому. Виявилося, що сьогодні ця техніка знову стала популярною, а руки за стільки років нічого не забули.
Крім того, після переїзду Людмила довго хвилювалася, чи зможе знайти роботу. Хотілося не просто заробляти гроші, а займатися тим, що справді подобається. Допомогла сваха, яка розповіла про вакансію у весільному салоні. Там шукали майстриню, яка могла б вручну оздоблювати сукні бісером, перлинами та паєтками, й ця робота швидко стала улюбленою.
Жінка каже, що тепер із задоволенням приходить до майстерні й нерідко сама пропонує, як можна зробити ту чи іншу сукню ще красивішою. Власний багаторічний досвід рукоділля дозволяє бачити деталі, які інші можуть не помітити.
“Мені дуже подобається ця робота. Я вже дивлюся на сукню й думаю, де можна додати візерунок, де краще покласти бісер, щоб вона виглядала ще цікавіше. Це теж творчість, і вона приносить мені велике задоволення. Тоді я остаточно переконалася: якщо руки пам’ятають, значить треба творити, — каже Людмила. — Повертатися нам уже нікуди — наш будинок згорів, тож треба жити тут, планувати майбутнє. Поки можу щось робити своїми руками, буду працювати. Не можна дозволити, щоб війна забрала ще й те, що ти любиш найбільше”.