На кінець серпня на підконтрольній Україні території Донеччини залишалися майже 93 тисячі людей. Евакуація має вивезти їх із небезпеки, але після виїзду виникають інші питання: де жити, за що, де працювати, куди влаштувати дітей і що робити після завершення тимчасового розміщення.
Журналістка Вчасних Новин розбиралася, що відбувається з евакуйованими після виїзду з Донеччини, які можливості підтримки вони мають і де саме система дає збій.
На Донеччині залишаються десятки тисяч людей
Станом на кінець серпня на підконтрольній Україні території Донецької області, за даними Донецької ОВА, залишалися майже 93 тисячі людей, серед них 4804 дитини. У п’яти населених пунктах трьох громад, де триває примусова евакуація сімей із дітьми, залишаються 299 родин — загалом 350 дітей. За останній тиждень із цих територій вивезли 81 дитину, а протягом серпня — 352.
Водночас евакуація вже давно не закінчується на виїзді з Донеччини. Людей приймають транзитні центри, після чого їх направляють до громад, які можуть розмістити евакуйованих. У серпні, за даними області, 445 евакуйованих жителів Донеччини безкоштовно розселили в інших регіонах, і до цього процесу долучилися 15 областей.
Тобто на рівні організації самого виїзду система продовжує працювати, значно складніше оцінити, що відбувається після першого розміщення. Евакуаційна статистика показує кількість людей, яких вдалося вивезти, але не відповідає на питання, де вони опинилися через кілька місяців, чи залишилися в громаді, чи знайшли постійніше житло, чи працевлаштувалися або чи довелося їм переїжджати повторно.
Для державної політики це різні показники. Людина може бути евакуйована, оформити статус ВПО, переїхати в іншу громаду або за кордон, змінити житло, повернутися або переміститися ще раз. Якщо ці етапи не розглядаються як один маршрут, статистика окремих програм не дає повної картини.
Держава вже створює систему, але вона складається з різних інструментів
У червні 2026 року уряд затвердив Стратегію державної політики щодо внутрішнього переміщення до 2030 року та операційний план її реалізації на 2026–2028 роки. Документ передбачає комплексну підтримку людей на різних етапах переміщення, розвиток житлових рішень, підтримку приймаючих громад, сприяння працевлаштуванню та економічній самостійності, а також умови для безпечного добровільного повернення. Мінсоцполітики описує цю модель як безперервний маршрут: евакуація та оцінка потреб, подальше житло й соціальні послуги, освіта та медицина, працевлаштування, економічна самостійність і далі — інтеграція або добровільне повернення.
На практиці кожна з цих ланок має власний механізм і саме тут виникає питання узгодженості. Можна організувати евакуацію швидше, ніж знайти людині житло. Можна забезпечити житло, але не мати поруч роботи. Можна запропонувати роботу, але вона може бути недоступною для людини з інвалідністю або батька чи матері маленьких дітей. І головна проблема в тому, що ці потреби не існують окремо одна від одної. Людині потрібне не просто дах і стіни, а житло в місці, де вона зможе отримувати необхідні послуги, пересуватися, працювати або утримувати сім’ю. Якщо одна з ланок не працює або не підходить конкретній людині, наступна не завжди може її компенсувати.
Саме тут і виникає розрив між формально доступною допомогою та можливістю скористатися нею. Наявність програми, вільного місця чи вакансії ще не означає, що вони складаються в реальний варіант для конкретної людини. Для держави це набір окремих напрямків підтримки, а для евакуйованого — один маршрут, який він має пройти від небезпечної території до нового місця життя.
Житло залишається центральною проблемою
Держава вже фінансує створення додаткового житлового фонду для ВПО. Зокрема ще у березні 2026 році уряд передбачив 1,5 млрд гривень субвенції громадам: 1 млрд гривень мав бути спрямовано на ремонт, переоблаштування та переобладнання місць тимчасового проживання, ще 500 млн — на придбання житла в сільській місцевості.
Наприкінці серпня Мінсоцполітики повідомило про запуск експериментального проєкту з придбання будинків у сільській місцевості. Цю нерухомість передаватимуть у комунальну власність громад і використовуватимуть для тимчасового безоплатного проживання ВПО. При цьому серед пріоритетних категорій вказані люди старшого віку, маломобільні люди, люди з інвалідністю та багатодітні родини.
Водночас саме для цих людей переїзд у сільську місцевість може бути складнішим. Будинок може потребувати ремонту або додаткового облаштування, а людина з обмеженою мобільністю не завжди зможе самостійно виконати такі роботи чи постійно доглядати за житлом. Не менш важливими є доступ до лікарні, аптеки, транспорту та соціальних послуг. Якщо вони знаходяться далеко, саме житло не робить переїзд комфортним чи безпечним.
Те саме стосується й інших категорій ВПО. Проблема полягає не лише в наявності квадратних метрів. Місце в МТП, будинок у селі чи оренда — це різні умови. Для евакуйованої людини, зокрема працездатної, важливо не просто мати дах над головою, а жити там, де є робота, транспорт, медицина, школа для дітей та необхідні соціальні послуги.
Допомога на проживання не замінює доходу, але й вона потрібна
Фінансова підтримка ВПО також залишається частиною системи. У 2026 році уряд продовжив і розширив окремі виплати: для дітей ВПО виплату було відновлено незалежно від доходу родини за визначених умов, для непрацездатних ВПО розширили можливість перегляду права на допомогу, а максимальну кількість шестимісячних періодів виплат для найбільш вразливих категорій збільшили з чотирьох до п’яти.
Водночас правила виплат залишають питання, на які звертають увагу як правозахисники, так і Омбудсман. Зокрема, дитина-ВПО може втратити допомогу, якщо навчається онлайн або продовжує навчання у школі, яку релокували з ТОТ чи зони бойових дій. У такій ситуації родина фактично опиняється перед вибором між збереженням звичного для дитини освітнього середовища та державною виплатою.
Читайте також: Виплати на дітей-ВПО з 2014 року: чому ПФУ відмовляє у допомозі та як її повернути
При цьому базові розміри допомоги на проживання становлять 2000 гривень та 3000 гривень для дітей і людей з інвалідністю. І розмір цих виплат не переглядався з 2022 року, попри зростання вартості житла, продуктів, ліків та інших базових потреб.
Та навіть невелика виплата може бути важливою для людини в перші тижні після евакуації. Проблема починається далі, коли одночасно потрібно вирішити питання житла та доходу. У громадах, де є можливість розмістити ВПО, не обов’язково є достатньо робочих місць. У великих містах вакансій більше, але дорожча оренда. Для працездатної людини вибір місця проживання таким чином безпосередньо пов’язаний із можливістю заробляти.
У результаті людині доводиться самостійно поєднувати різні види допомоги — шукати житло, роботу, оформлювати виплати та одночасно з’ясовувати, на які соціальні послуги вона може розраховувати. Формально всі ці можливості існують, але вони не завжди складаються в доступний для конкретної людини варіант життя після евакуаці.
Що відбувається, коли людина не бачить наступного кроку
Рішення залишитися у небезпечному населеному пункті не завжди означає, що людина не розуміє ризику. Часто вона знає, що ситуація небезпечна, але не має прийнятного для себе сценарію після виїзду.
Власний будинок, навіть пошкоджений, — це вже наявне житло. У ньому є речі, документи, побут, знайомі маршрути, сусіди, люди, які можуть допомогти. Після евакуації все це потрібно організовувати заново.
Транзитний центр і МТП дають місце для перебування на певний час, але не вирішують питання подальшого життя. Після завершення цього періоду потрібно шукати житло, оплачувати його, знаходити роботу або розраховувати на соціальну підтримку. Для людини без заощаджень, роботи чи з обмеженою мобільністю ці питання пов’язані між собою: щоб оплачувати житло, потрібен дохід, а щоб працювати — відповідні умови проживання і транспорт.
Ще складнішим стає повторний переїзд. Людина, яка вже змінила місце проживання, може не хотіти знову шукати житло, переводити дитину до іншої школи, залишати роботу чи починати все спочатку. Тому рішення залишатися вдома може бути не відмовою від безпеки, а вибором між відомими ризиками та невизначеністю після евакуації.
Що можна змінити в підходах до евакуації
Якщо евакуація має бути не одноразовим виїздом, а маршрутом до нового місця проживання, то змінювати потрібно не лише організацію самого виїзду. Людина ще до евакуації має розуміти, куди вона їде і які можливості матиме після прибуття.
Один із варіантів — створити єдину державну платформу, де для евакуйованих можна було б заздалегідь підбирати й резервувати житло. Тоді родина ще до виїзду знала б, де зможе оселитися, на яких умовах і на який термін.
Паралельно потрібне збільшення фонду доступного орендного житла, зокрема з можливістю подальшого викупу. Для частини людей це могло б стати проміжним рішенням між тимчасовим розміщенням і власним житлом.
Варто також пов’язувати евакуацію не лише з наявністю вільних місць, а й із можливостями громади. Якщо в конкретному населеному пункті є житло, але немає роботи, транспорту чи необхідних послуг, таке розселення не обов’язково буде довгостроковим рішенням. Натомість громади, де є вакансії та потреба в працівниках, могли б заздалегідь долучатися до формування маршрутів для евакуйованих.
Для тих, хто не може одразу забезпечити себе самостійно, потрібна довша фінансова підтримка — зокрема компенсація оренди в перехідний період. А для людей працездатного віку важливими залишаються перекваліфікація, допомога з пошуком роботи та підтримка тих, хто хоче відкрити власну справу.
Окремо варто працювати з приймаючими громадами. Евакуйованій людині недостатньо просто надати житло: їй потрібно мати доступ до медицини, освіти, соціальних послуг, транспорту та можливість включитися в життя громади.
У такій моделі головним показником евакуації стає не лише кількість людей, яких вдалося вивезти. Важливо, скільки з них через кілька місяців мають стабільне житло, дохід і доступ до необхідних послуг. Саме це дозволяє побачити, чи справді евакуація завершилася, а не просто змінила людині адресу.
Ірина Міщенко