«Коли інтерв’ю вже було записане, а згодом я прочитала готовий текст, у мене раптом виникла думка: а навіщо я взагалі розповідала все це? Кому потрібно читати про моє життя? Що в ньому такого особливого?» — так відреагувала на власну розповідь журналістці Вчасних Новин колишня співробітниця Святогірського заповідника Анна Соляник. Рятуючись від війни, вона виїхала до Нідерландів разом із 80-річною мамою, 13-річною донькою та чотирма тваринами. Подолавши неймовірні випробування, три покоління родини знайшли безпеку та затишок, а сама українка у 50 років пройшла шлях від прибиральниці до працівниці будинку турботи, довівши, що почати життя з нуля можливо.
«Ми повністю перейшли на українську»: як жив Святогірський заповідник до та після 2014 року
«До війни моє життя належало історії рідного краю: дослідження, екскурсії та наукова робота приносили мені величезне задоволення. Ми робили культурно-історичні заходи, створювали цікаві виставки та активно співпрацювали з іншими музеями України. Серйозно займалися наукою у Державному історико-архітектурному заповіднику м. Святогірськ, проводили конференції, писали статті та видавали їх у нашій збірці — «Святогірський альманах». Чи змінилося щось після початку війни? — перепитує Анна журналістку. — Так, після 2014 року ми стали набагато прискіпливіше ставитися до мови, якою пишемо статті та спілкуємося з відвідувачами. Для нас стало принциповим, про що саме ми розповідаємо і як пояснюємо історію людям. Ми повністю перейшли на українську».
У ті часи працівникам заповідника довелося працювати в умовах війни та окупації частини Донеччини. Поруч існувала Святогірська лавра, яка через тогочасні події викликала дуже різні емоції в суспільстві. Попри це, співробітники продовжували свою роботу, приймали відвідувачів та проводили екскурсії, зокрема для українських військових.
«Звісно, у поглядах із керівництвом храму ми мали свої розбіжності й стосунки складалися непросто. Проте ми завжди знаходили спільну мову, адже мали єдину мету — залишатися на місці та берегти наші пам’ятки, — каже Анна. — Ба більше, ми навіть провели з Лаврою декілька спільних наукових конференцій, і це було дійсно цікаве співробітництво. Ми використовували всі свої можливості, щоб заповідник жив, і в ньому завжди звучала українська мова».
Між порятунком дитини та турботою про маму: хроніка найтяжчих днів у Святогірську
Повномасштабна війна вмить зруйнувала звичне життя. Приблизно за тиждень після її початку Анна зрозуміла, що більше не може наражати на небезпеку свою 13-річну доньку. Вибухи лунали все ближче, і залишати дитину в місті було неможливо.
«Я бачила, як їй важко, і понад усе хотіла, щоб донька була в безпеці, — згадує вона. — Я написала розписку, довіривши дитину знайомим працівникам виконкому, які якраз евакуйовували своїх дітей. Вони довезли мою дівчинку до кордону. Як зараз пам’ятаю той день: вила сирена, десь далеко чулися розриви. У момент, коли ми прощалися на пероні, мені здавалося, що я відпускаю її назавжди».
Сама Анна виїхати не могла — у Святогірську залишалася її 80-річна мама, яка навідріз відмовлялася покидати рідну домівку.
«Мама говорила: «Це мій дім, моя батьківщина, тут могила мого коханого чоловіка. Кому я там потрібна? У мене тут дві собаки, дві кішки. Я стара і нікуди не поїду», — переказує жінка слова матері. — Я розуміла, що ні за що не залишу її саму. Мені й самій, попри страх, не хотілося їхати — до останнього жила віра, що цей жах мине і все обійдеться. Тому навіть не шукала жодних варіантів для евакуації, аби зайвий раз себе не ятрити».
Проте фронт невблаганно наближався. Анна потроху продовжувала говорити з мамою, м’яко пояснюючи, що рятуватися все ж доведеться. Коли ситуація стала критичною і знайомі почали наполегливо переконувати, що треба виїжджати заради порятунку життя, вона прийняла рішення. Але для себе чітко визначила: якщо й рушати в невідомість, то лише в одне конкретне місце.
«Я внутрішньо відчувала, що схиляюся лише до однієї країни. Тоді сказала собі й рідним, що моє серце лежить до Нідерландів, і інші варіанти мені просто важко розцінювати», — ділиться жінка.
«Ноїв ковчег» на колесах та довгий шлях до Нідерландів
Межу маминого терпіння перекреслив один із нічних обстрілів. Перелякана вибухами, вона нарешті тихо погодилася: «Їдемо». Це було 12 березня, а вже наступного ранку невелика колона автівок вирушила зі Святогірська в повну невідомість.
Машина Анни нагадувала маленький Ноїв ковчег: на сидіннях тулилися старенька мама, дві собаки та дві кішки. Увесь багажник доверху забили кормом для чотирилапих, туди ж кинули мамині ліки та єдину валізу, яку Анна збирала в стані повного шоку й поспіху.
«Уже в Нідерландах, розпакувавши речі, я довго дивувалася своєму вибору, — згадує Анна із сумною посмішкою. — Надворі лютував березневий мороз, було дуже холодно. А я відкриваю чемодан — і бачу там літній одяг, документи й купу порожнього місця. Більше нічого. У такі моменти розум просто відмовляється працювати раціонально».
Дорога здавалася нескінченною. Колона автівок танула на очах — люди зупинялися й залишалися там, де знаходили бодай якийсь прихисток. Перша ночівля принесла болісне прощання: саме там Анна назавжди розлучилася зі своїми найближчими подругами, навіть не здогадуючись, що це їхня остання зустріч.
Далі вони пробивалися самі. Анна без перерви тримала кермо, долаючи кілометр за кілометром, аж поки під час другої ночівлі втома не стала критичною. Навколо панувала глибока ніч, діяла комендантська година, а попереду простягалася незнайома траса. Розуміючи, що сили вичерпані й далі їхати просто небезпечно, Анна помітила у темряві світло фар. Зневірившись, вона зупинила чужу машину, щоб просто запитати дорогу до найближчого нічлігу. Те, що сталося далі, повернуло віру в людей: незнайомий водій без зайвих вагань запросив усю велику родину до себе додому. Їх нагодували й зігріли, дали затишні ліжка, а в теплому гаражі облаштували безпечне місце для втомлених тварин.
Попереду на них чекали ще довгі дні шляху, зупинки в центрах для біженців і транзитних таборах. Але Анна наполегливо везла свою родину далі, допоки автомобіль, у якому вона весь цей час незмінно сиділа за кермом, нарешті не перетнув кордон Нідерландів.
Перші кроки на новій землі
Першим справжнім прихистком для родини стала надзвичайно гостинна нідерландська сім’я. Вони залюбки відкрили двері свого дому не лише для людей, а й для чотирилапих біженців — адже на ферму Анна з мамою та донькою потрапили разом із усіма своїми котами та собаками. Цілий рік вони прожили в цьому дивовижному місці, оточені щирою підтримкою. Життя серед природи дало всій родині — і людям, і наляканим тваринам — омріяну можливість нарешті заспокоїтися, прийти до тями після пережитого жаху та почати опановувати нову реальність.
Лише згодом, після цього теплого старту, вони переїхали до українського центру, де оселилися в житловому контейнері. Проте після таборів і великих гуртожитків спільного користування це житло здалося їм справжнім порятунком.
«Контейнер був схожий на затишну однокімнатну квартиру, — згадує Анна з теплою посмішкою. — Велика кухня, душ, туалет і житлова кімната, де помістилися три наші ліжка. Головне — це був наш власний, окремий простір для всієї родини».
«Безмежно пишаюся своєю донькою»
Опинившись у безпеці, Анна одразу зрозуміла: без знання мови життя в новій країні побудувати неможливо. Уже на другий місяць вона найняла репетитора для себе та доньки, згодом пішли мовні курси та постійна практика з волонтерами: «Без мови ти залишаєшся ізольованим від світу».
Найшвидше нове середовище підкорила донька. Переїзд припав на її вразливі 13 років, а сьогодні дівчині вже 18. За ці роки родина через постійні переїзди змінила п’ять домівок, а дитині довелося пройти через чотири різні школи.
«Я безмежно пишаюся своєю донькою, — з усього серця каже Анна. — Опинитися в підлітковому віці в чужій країні, постійно міняти школи й не зламатися — для цього потрібна неабияка внутрішня сила. Вона достойно пройшла ці випробування. Сьогодні вона вже має диплом, продовжує навчання в коледжі, має здорові амбіції вчитися далі, а після занять підпрацьовує, спілкується з однолітками та здобуває перший життєвий досвід».
Від першої роботи до європейського диплома у 50: новий шлях української біженки
Для самої же Анни у 50 років почалася абсолютно нова професійна історія. Розуміючи, що її багаторічний досвід в українській музейній науці без знання мови тут не відкриє жодних дверей, вона свідомо відмовилася від марних ілюзій та тужливої ностальгії. Жінка влаштувалася прибиральницею в будинок для літніх людей.
«Я тверезо дивилася на речі. Не володіла ні англійською, ні нідерландською, тому не стала плекати фантазій, — зізнається Анна. — Не можу працювати в музеї? Значить, не можу. Робота прибиральниці мене не лякала, я виконувала її легко і сумлінно».
Її працьовитість, щирість та наполегливе вивчення мови не залишилися непоміченими. Керівництво організації Tangenborgh розгледіло в українці величезний потенціал і прагнення розвиватися. Невдовзі Анні запропонували пройти навчання, щоб перейти безпосередньо до сфери догляду за літніми людьми.
«Мені неймовірно пощастило з компанією, але й я, без перебільшення, віддавала роботі всю душу. Я щиро полюбила своїх колег та стареньких, якими опікувалася, — розповідає жінка. — Коли керівники побачили, як сильно виросла моя нідерландська і як чесно я працюю, вони запропонували мені вчитися далі й перейти у відділ турботи. Це був новий рівень довіри та визнання».
Сьогодні Анна впевнено крокує обраним шляхом. Вона навчається в коледжі ROC van Amsterdam (локація West) та працює у сфері догляду за літніми людьми в розкішному будинку турботи Domus Valuas (локація De Vermeer). Графік насичений: три дні на тиждень вона віддає практиці, а один — інтенсивному навчанню. Попереду — отримання диплома, який відкриє нові професійні горизонти.
«Це місце для мене особливе, майже магічне, — ділиться Анна, — Наш будинок турботи розташований в історичній будівлі, в самому серці культури, посеред трьох найвідоміших світових музеїв. Після років наукової роботи в заповіднику на Донеччині, опинитися знову в оточенні історії та мистецтва — це неймовірне відчуття. До того ж я працюю в неймовірно дружній команді справжніх професіоналів та ентузіастів. Зараз я отримую одну суму, але з дипломом це буде зовсім інша зарплата. Звісно, додасться відповідальності, але мене це не лякає. Я щиро люблю те, чим займаюся. Тут кожна професія потрібна й шанована, і це відчуття власної гідності дуже відрізняється від того, як ми звикли в Україні».
За ці роки Анна повністю синхронізувалася з ритмом Нідерландів. Вона переконана: успіх адаптації залежить від внутрішнього налаштування самої людини — від її готовності працювати, вчити мову й переступати через страх.
«Тут немає жодного упередженого ставлення, все вирішують твої людські якості, — наголошує жінка. — Якщо ти, вибачте на слові, людина недобросовісна або з гнильцою — тобі про це скажуть максимально ввічливо, але будь-яку співпрацю припинять. Але якщо вони бачать, що ти працюєш чесно, з відкритою душею й прагнеш інтегруватися — для тебе зроблять усе можливе. Нідерландці неймовірно чуйні: вони допоможуть не просто сухою порадою чи номером телефону, вони буквально візьмуть за руку й проведуть крізь усі труднощі».
«Святогірськ — це вічний магніт»: чому серце українки назавжди залишилося вдома
Попри те, що Анна успішно побудувала життя з нуля на новій землі, її душа назавжди пов’язана з рідним домом, спогади про який гріють навіть у найважчі хвилини.
«Для мене Україна — це мій Святогірськ, — з глибокою ніжністю каже Анна. — Там було абсолютно все, що мені необхідно для щастя: кохана робота, близьке коло спілкування, дивовижна природа. Це моя найбільша любов, моє істинне місце сили та вічний магніт. Я в жодному разі не хочу применшувати красу інших куточків світу чи самих Нідерландів, але Святогірськ — це зовсім інше. Це наша рідна, неповторна донбаська перлина».
Анна дивиться у майбутнє з надією та щирою теплотою в серці до людей, які стали для її родини надійним тилом у часи найбільших випробувань.
«Я безмежно вдячна всім нідерландцям, які протягнули мені руку допомоги, — наголошує вона. — Усім, хто прихистив нас на фермі, хто підтримував і продовжує підтримувати мене, мою маму та доньку в ці нелегкі роки. Їхня доброта допомогла нам вистояти».
Далі пряма мова Анни…
«Ми тримаємося одне за одного» — про силу 80-річної мами та мільйонів українців в евакуації
«І серце тут завмре на мить,
Щоб знову вчитися, як жить.»
— з пісні
Коли інтерв’ю вже було записане, а згодом я прочитала готовий текст, у мене раптом виникла думка: а навіщо я взагалі розповідала все це? Кому потрібно читати про моє життя? Що в ньому такого особливого?
А потім подумала: можливо, для когось моя історія стане підтримкою. Можливо, хтось упізнає в ній себе — свої страхи, свої втрати, свій вимушений переїзд і необхідність починати все спочатку.
Адже я приїхала до Нідерландів із, як я іноді жартую, «джентльменським набором» для нового життя. Я — одинока мати з підліткою, поруч зі мною 80-річна мама, а замість повних валіз — цілий маленький зоопарк: дві кішки та дві собаки. За плечима — життя, робота, дім, друзі, рідне місто і все те, що неможливо просто покласти у валізу.
У цій історії я вже багато розповіла про свій шлях і трохи — про шлях доньки. Але мені хочеться сказати ще про одну людину, якою я дуже пишаюся, — про мою маму.
У 80 років вона почала нове життя в чужій країні. Вона залишила свій дім, своє майно, звичне життя, людей, яких любила, і навіть могили тих, хто залишився назавжди в рідній землі. З усього минулого з нею можна було взяти тільки пам’ять.
Моя мама досі живе з великою надією колись побачити наш рідний Святогірськ — наше місто сили. Попри всі труднощі, вона залишається самостійною: сама ходить до магазину, займається своїми справами, має чудове почуття гумору. І я хочу сказати це вголос: мамо, я пишаюся тобою.
Вона не просто дозволила мені вивезти її з України. У найважчі роки вона була поруч зі мною і по-своєму підтримувала мене, давала сили й допомагала триматися. І за це я їй безмежно вдячна.
Тому я погодилася на це інтерв’ю не для того, щоб показати себе якоюсь «успішною успішницею», яка приїхала в чужу країну й легко побудувала нове життя. Насправді за кожним таким результатом стоять страх, втома, помилки, розпач, багато важкої роботи й моменти, коли ти зовсім не впевнений, що все вийде.
Мені хотілося розповісти цю історію з іншої причини. Можливо, хтось прочитає її й подумає: «Якщо вони змогли почати спочатку, то, можливо, і в мене ще не все втрачено».
Бо іноді ми починаємо нове життя не тому, що готові до нього, а тому, що іншого вибору просто немає. І тоді поступово вчимося жити далі — крок за кроком, день за днем.
Ми сильні. Ми українці. І навіть коли здається, що в тебе залишилися лише порожні валізи та пам’ять про минуле, життя все одно може початися знову.
Ірина Міщенко