Віта Маслій (Підмогильна) вперше побачила Слов’янськ у 18 років. Приїхала сюди у 2000 році на 45 днів за санаторною путівкою й одразу вирішила: колись житиме саме тут. Через понад десять років вона здійснила свою мрію — продала будинок на Харківщині та разом із чоловіком переїхала до Слов’янська. За цей час їй довелося тричі евакуюватися зі Слов’янська через війну. Сьогодні жінка виготовляє свічки з натурального українського бджолиного воску, додає трави, створює етнічні орнаменти та незвичайні форми. Працювати продовжує з села Рідне на Харківщині, де зараз живе у мами. Свою справу жінка назвала “Шалена бджілка”.
Журналістка Вчасних Новин поспілкувалася з Вітою про її переїзд до Слов’янська, евакуації та те, як захоплення свічками переросло у власну справу.
“Слов’янськ — місто, де хочу жити”
Віта народилася в селі Рідне Ізюмського району Харківської області. Від народження вона має інвалідність та користується кріслом колісним, й саме тому 18 років вперше приїхала до Слов’янська — на санаторне лікування. Місто запам’яталося настільки, що за час перебування тут Віта встигла вирішити: хоче повернутися сюди вже не як гостя.
“Я побула в тому санаторії, познайомилася з містом і зрозуміла, що Слов’янськ — це моє місто, я хочу тут жити. І з 18 років пішла ця мрія. Тоді навіть не знала й не розуміла, як саме вона здійсниться, просто знала, що хочу саме сюди”, — згадує Віта.
Переїхала до Слов’янська вона вже маючи дворічного сина та чоловіка, який також не з Донеччини. Він родом із Краснокутська Харківської області, а познайомилися вони через помилку в SMS на одному з перших мобільних телефонів. За словами Віти, чоловік випадково помилився в цифрі та набрав її номер. І це телефонне знайомство зрештою переросло у стосунки, які тривають уже 21 рік.
У 2011 році подружжя вирішило продати будинок чоловіка й нарешті здійснити мрію жінки — вони переїхали до Слов’янська. Увесь час жінка присвячувала себе родині та синові Богдану.
“Я така мама, що повністю розчиняюся в дитині, допоки в цьому була потреба. Це ж і ігри, і садок, і гуртки, і школа… Я скрізь була з ним. Аж поки трохи не виріс, поки не зрозуміла, що він більш-менш став самостійним, про себе взагалі забула. Віти не було. От взагалі. Я жила дитиною”, — розповідає вона.
“Коли повернулася додому — цілувала стіни”
У 2014 році війна вперше змусила Віту залишити Слов’янськ. Богданові тоді було чотири роки, і він дуже боявся вибухів. Родина поїхала до батьків у Рідне, де вже зібралися кілька сімей — разом із дітьми в будинку було близько десяти людей. Місця не вистачало, тому влітку частині родини довелося спати в наметах у дворі.
Щойно місто звільнили й почали відновлювати воду та електроенергію, родина повернулася до Слов’янська.
“Я коли вперше приїхала додому після того, як тікала в 14-му, то цілувала свої стіни, — каже Віта. — У буквальному сенсі, просто цілувала. Я настільки скучила за своєю хатою, що впала на підлогу і ридала. Я повернулася. Це мій дім”.
Як любов до творчості та натурального воску перетворилася на власну справу
Після повернення вона поступово почала шукати заняття для себе. Спочатку робила магнітики з кави — сама дуже любить цей напій. А потім випадково побачила листову вощину. Її зацікавили запах натурального бджолиного воску та сам процес виготовлення свічки. Так захоплення поступово перетворилося на справу.
Спочатку Віта робила листові свічки — скручувала вощину, експериментувала з кольорами та формами. Згодом у її роботі з’явилися сердечка, ялинки, квадрати, трикутники та інші фігури. Продавала вироби через інтернет, а брала участь у місцевих ярмарках та виставках.
Приблизно у 2020–2021 роках вона почала працювати з формовими свічками. Першою стала хатинка. Вибір форми був невипадковим, бо дуже любила свій дім. А після переїздів і досвіду вже повномасштабної війни власний дім для Віти набув особливого значення. Цікаво те, що покупці по-різному сприймають цю свічку. Для когось хатинка — це про тепло, затишок і бажання мати свій дім. А хтось не може її запалити, бо сама форма нагадує про будинок, який довелося залишити.
“Одні палять мою свічку-хатинку, бо це тепло дому, а другі не можуть спалити, бо думають: наче я палю свою хату, розумієте? І тут кожен вкладає щось своє. Кожен по-різному це сприймає”, — каже Віта.
За роки роботи вона навчилася не лише робити красиві форми, а й розраховувати, як саме свічка горітиме. Для кожної товщини потрібно підібрати відповідний ґніт. Якщо він буде завеликим, полум’я горітиме надто сильно. Якщо замалим — ґніт може провалитися у віск.
“Дехто думає, що достатньо залити свічку, поставити гніт — і все. Ні. Ти повинна знати, на яку товщину свічки ставити який ґніт, бо від цього залежить, як вона буде горіти або він може провалитися і віск його заллє, — пояснює Віта. — Треба знайти цей баланс, от ті всі вимірювання, проби — це важко. Але коли любиш цю справу, то будеш шукати, будеш пробувати, поки не знайдеш”.
Поступово свічки стали не лише захопленням, а й способом заробляти. Для жінки, яка не може через фізичні особливості влаштуватися на роботу, це було особливо важливо.
Живий запах меду та полину замість штучних восків
Сьогодні основа роботи Віти — натуральний український бджолиний віск. Вона купує його у пасічників через інтернет і свідомо не переходить на кокосовий, пальмовий чи соєвий віск. Каже, що для неї важливі природний колір та аромат — запах меду, воску й трав.
“Я не сприймаю кокосовий, пальмовий, соєвий. Для мене — тільки наше українське, сільське, наше рідне коріння. Я купую віск саме у пасічників, щоб зберігався цей восковий аромат — мед, трави. Його дуже важко перебити якимось ароматизатором. Та й навіщо? У нього свій неймовірний запах”, — говорить майстриня.
До листових свічок вона додає ромашку, мелісу та полин. Останній для неї особливо пов’язаний із Донеччиною: “Оце наше донецьке, донецький запах — полин”. А після початку повномасштабної війни вона вирішила більше працювати з українськими мотивами. Так з’явилися етносвічки — з травами, орнаментами та кольоровими елементами. Листові свічки з травами горять близько пів години, а час горіння формових залежить від їхнього розміру: деякі можуть горіти годину чи дві, а великі — до п’яти годин.
Назву для своєї справи Віта обрала “Шалена бджілка”. Каже, що перша частина добре описує її характер, а бджілка нагадує про головний матеріал, з яким вона працює.
“Я сама по собі шалена, бо не можу сидіти й мені постійно щось треба робити. А бджілка — тому що в мене тільки натуральний бджолиний віск, — усміхається вона. — Бджілка для мене — це праця, рух і постійне створення чогось нового. А “шалена” — це трохи про мене, тому що я постійно щось вигадую, пробую і не можу зупинитися”.
“Пам’ять про брата”: як народилася свічка-стела, що береже біль Донеччини
Є у Віти й особлива свічка — у формі стели “Донецька область”, історія якої пов’язана із загибеллю на фронті брата Олексія Підмогильного у 2023 році. Поховали його на Різдво — у найулюбленіше в родині свято. Вона якраз готувалася приймати рідних: зробила дідуха, солом’яного павука, придбала спеціальну скатертину та посуд в українському стилі. Замість святкування сім’я того дня прощалася з братом.
“Коли він в’їхав у нашу область, то поставив підпис на цій стелі. Живим із Донеччини так і не виїхав. А потім якісь “волонтери” чи навіть не знаю, як їх назвати, пофарбували стелу й знищили всі написи. Тоді був сильний скандал. Зараз, звісно, з’являються нові написи, але багатьох вже не буде ніколи, — каже жінка. — Тож я вирішила: в пам’ять про нього, в пам’ять про всіх хлопців, які загинули на нашому напрямку, зробити цю свічку.
Для цього вона замовила індивідуальну форму і першу таку свічку відвезла на могилу брата. Згодом такі роботи почали замовляти інші люди — зокрема ті, хто втратив близьких на війні або виїхав із Донеччини.
“Вірю, що Слов’янськ вистоїть, і я обов’язково повернуся додому”
Вже кілька місяців Віта живе у мами в Рідному, у тому ж селі, куди їхала у 2014 році, коли залишала Слов’янськ із маленьким сином. Вона переконана, що місто обов’язково вистоїть перед усіма випробуваннями війни, і додає: “Я знаю, що все обов’язково буде Україна, наш Слов’янськ вистоїть, і ми всі повернемося додому”.
Наразі жінка продовжує робити свічки та приймати замовлення через інтернет. Її вироби також продаються в магазинах і кав’ярнях,зокрема у coffe_time_slavyansk, а серед покупців є люди, які, як і вона, виїхали з Донеччини.
Ірина Міщенко