Оксана Гончарова народилася і виросла в русифікованому Нікополі. Її шкільні та студентські роки тривали в перехідні 90-ті, коли Україна вже стала незалежною і навчання в школах вже провадилося українською. Але успадкована з дитинства російська мова вʼїлася аж так глибоко, що в дорослому житті ані україномовне середовище, ані приязні стосунки з носіями української, навіть, власне, добре володіння мовою не спонукали жінку перейти на українську. Та настав ключовий момент, коли без дискусій і мовних баталій Оксана почала розмовляти виключно українською і перевчила з російської на українську своїх дітей.
З пані Оксаною, психологинею, гештальт консультанткою, коучем, Вчасні Новини дослідили її шлях до усвідомленого переходу на українську майже під мікроскопом, і визначили 5 складових, які сприяли цьому переходу. Може якісь із цих пʼяти пунктів будуть суголосні і вам?
1.Дитяче усвідомлення того, що різниця є.
На противагу поширеному вислову «Какая разница», Оксана Гончарова вже в ранньому віці збагнула, що різниця в тому, якою мовою ти розмовляєш, все-таки є.
«Літні канікули, зазвичай, я проводила в селі на Сумщині або Чернігівщині у своїх дідусів і бабусь, — згадує жінка. — Тут розмовляли українським суржиком, а моя нікопольська російська сприймалося як маркер чужорідності. Тому, щоб гратися з дітьми та почуватися на рівних, я переходила на українську. А в рідному Нікополі, якщо ти розмовляв українською, тебе могли назвати «калхозніком», надаючи цьому слову зневажливого підтексту. Звісно, в дитинстві я не замислювалася глибоко над цими речами. Але розуміння того, що мова визначає тебе на рівні “свій/чужий” прийшло до мене вже тоді».
Це було першим усвідомленням Оксани про значення мови, але до прийняття доленосного рішення шлях був ще дуже довгим.
2. Відчуття причетності
Навіть після здобуття Україною незалежності і переходу галузі освіти на українську мову, Оксана продовжила навчатися в російській школі. Але ставши студенткою Нікопольського педагогічного училища, дівчина не лише почерпнула глибокі знання з української мови, літератури, історії, але, завдяки педагогам, прониклася важливістю історичного моменту.
«Наше педучилище було справжнім форпостом всього українського в Нікополі. У мене були прекрасні педагоги, — ділиться пані Оксана. — Так дивовижно склалося, що моя перша вчителька Пеліван Антоніна Демʼянівна, теж пройшовши свій професійний шлях, навчала мене і в педучилищі вже як викладач. А українську мову викладала кураторка групи Харченко Любов Миколаївна. Вони заклали в мою душу особливе відчуття причетності до історичного моменту, повторюючи студентам: “Ви — вчителі. Саме на вашу долю випала особлива місія — формувати нове покоління українських дітей — майбутнє України”. Ці слова жили в мені багато років. Згодом, коли я заснувала свою дитячу студію раннього розвитку, усвідомлюючи відповідальність, на заняттях я розмовляла виключно українською».
Однак, закінчивши педучилище, Оксана Гончарова не стала вчителькою. Вона змінила фах, вступила до вишу на спеціальність «Менеджмент», і її професійна доля пішла по іншому руслу. Українською мовою вона добре володіла, але розмовляти нею у повсякденні так і не розпочала.
3. Україномовне середовище
У 27 років пані Оксана переїхала до Києва. Тут знайшла роботу до душі та здійснила свою давню мрію жити в столиці. Склалося навіть так, що колектив мережі магазинів Watsons, в якому жінка зробила успішну карʼєру, теж, здебільшого, розмовляв українською. Але і це не спонукало Оксану відмовитися від російської мови.
«Я добре вела робоче листування українською. Тоді ще не було вимоги на робочому місці розмовляти лише державною мовою, тож я говорила, як звикла. Я часто бувала у робочих відрядженнях у різних містах України. В україномовних містах почувала себе дуже комфортно, навіть зʼявлялося особливе відчуття безпеки, але навіть там я продовжувала за звичкою розмовляти російською. Аналізуючи свій мовний шлях, я розумію, що і знання мови, і мовного середовища замало, щоб зробити вибір», — розмірковує психологиня.
4. Війна, як каталізатор
Невідомо, скільки б ще знадобилося часу, щоб перейти на українську, і чи взагалі настав би такий день в житті Оксани, але всі вище перераховані фактори раптом зійшлися в одній точці в один момент, і вона наче прокинулася.
«Наш дім в Україні знаходиться у передмісті Василькова. Страшна реальність “Київ — за три дні” насувалася. Ми всі були дуже стривожені й розгублені. Мій трьохлітній син вибіг на подвірʼя і раптом поставив таке запитання, від якого мені перехопило подих: “Мамочка, а мне обязательно умирать?”..»
Пані Оксана аналізує всю ситуацію, як психологиня і робить висновок, що бажання захистити своїх дітей, викликало таку сильну злість до ворога, що під її дією хотілося позбутися всього, що повʼязує з окупантом:
«Злість — це енергія, яка прагне захищати. Вона просто випалила в мені все, що не моє, чужорідне. І почало приходити усвідомлення, що не говорити українською, це, наче відмовлятися від себе. І в якийсь момент я вирішила, що хочу обрати себе, що мова — це про ідентичність і треба визначатися. І вже дорогою, евакуюючись із дітьми, я почала розмовляти українською».
5. Останній цвях у домовину російської мови
Оксана з двома дітьми 3 і 5 років евакуювалася до знайомих в Німеччину. З особливим трепетом жінка згадує, з якою щирістю німці у перші дні війни приймали наших українців. Як вони відчинили зовсім незнайомим людям свої будинки і свої серця. Як допомагали з продуктами, з одягом, коштами, житлом і всім, чим тільки могли. На фоні цієї людської щирості та підтримки саме завдяки запитанням однієї німкені Оксана Гончарова утвердилася у своєму виборі мовної ідентичності.
«Це були перші волонтерські курси німецької мови. Наша викладачка ставилася до нас з великою приязню і навіть з ніжністю. Десь через тиждень-два вона звернулася до нас із запитанням: “Якою мовою ви розмовляєте між собою?” Більшість дівчат у нашій групі спілкувалися російською. Вираз обличчя нашої німкені змінився, як тільки вона утвердилася у своїх здогадках. І тоді вона поставила нам кілька питань: “Чи правильно я вас розумію: у вашій країні війна, на вас напала росія, гинуть люди, ви приїхали сюди, щоб не померти, ми прийняли вас, щоб врятувати життя, і при цьому всьому ви розмовляєте мовою окупанта?” Це було останнім цвяхом у труні моєї російської, — згадує Оксана Гончарова. — більше до цієї мови я не поверталася».
«На даний момент я відчуваю свою українську ідентичність більше, ніж будь-коли в житті»
Проживаючи пʼятий рік в Німеччині, пані Оксана активно працює над тим, щоб створювати новий образ України в свідомості німців. Почавши із груп самодопомоги, їй вдалося сформувати чимале коло однодумців у Дюссельдорфі та вирости до створення української громадської організації «Spilnotaua e.V. Düsseldorf».
Підтримка українських жінок в еміграції, міжкультурна дипломатія, підтримка військових та їх родин, профілактика вигорання волонтерів, — багато всього з перерахованого вже здійснено, а ще більше заплановано.
«На даний момент я відчуваю свою українську ідентичність більше, ніж будь-коли в житті, — ділиться Оксана Гончарова. — Більше того, ця ідентичність стала моєю надійною опорою в часи війни. І українська мова — це те, що нематеріальне, і його неможливо забрати. Вона стала моєю суперсилою!».
А зовсім недавно доля подарувала справжній сюрприз: до пані Оксани як до керівниці організації звернулася група із 8 німців, які хочуть вивчати українську мову.
Шлях нікопольчанки Оксани Гончарової до української мови був тривалим і болісним. Але її досвід вже надихнув багатьох на роздуми про власну ідентичність. У такий спосіб кожен небайдужий на своєму місці творить сьогодні нове обличчя України.