Після виїзду з Дружківки родина з двома дітьми майже рік прожила у Краматорську, сподіваючись знайти там прихисток від війни. Два дні тому Світлана Петрова разом із доньками виїхала до Харкова. На той момент у їхньому районі вже тиждень не було світла, місяць — води, а ночі доводилося проводити у підвалі. Жінка зізнається, що чекати на евакуацію більше не могла.
Про те, як сім’я двічі шукала нове місце для життя, чому не могла дочекатися обіцяної евакуації, що вдалося забрати із собою та як молодша донька реагує на звуки вибухів навіть після переїзду, жінка розповіла журналістці Вчасних Новин.
З Дружківки до Краматорська: рік життя в орендованому житлі
4 листопада 2025 року Світлана виїхала з Дружківки разом із чоловіком і двома доньками — на той час старшій було 14 років, а молодшій близько чотирьох. Родина самостійно знайшла автомобіль і змогла вивезти більшу частину речей та побутової техніки. Вдалося забрати навіть холодильник і пральну машину, бо був час на збори та виїзд.
До Краматорська родина переїхала в надії, що зможе там перечекати небезпеку. Спочатку з житлом допомогли знайомі чоловіка, але згодом довелося шукати інше помешкання. Вихід знайшовся завдяки знайомству зі старостою: вона запропонувала родині будинок у районі Старого міста, поблизу П’ятої гори. Там родина прожила майже рік, сплачуючи лише за комунальні послуги, поки небезпека не дісталася й цього району.
Без світла й води: евакуацію довелося шукати самотужки
Світлана розуміла, що ситуація погіршується, але довго не могла знайти житло в іншому місті. Спочатку шукала варіанти у Кривому Розі, потім зупинилася на Харкові. Квартиру вдалося знайти завдяки жінці з Краматорська, з якою жінка познайомилася через спільноту в соцмережах. Вони домовилися телефоном, узгодили умови за фотографіями та уклали договір оренди. Однак знайти житло було лише половиною справи.
“Ще 30 вересня я звернулася до знайомого волонтера, який сказав, що зможе вивезти нас із речами 1 листопада. Я погодилася, бо тоді ще не було все аж так…, — каже жінка. — Але коли наприкінці жовтня подзвонила, то замість обіцяної дати мені запропонували чекати ще до 8–9 листопада. До цього я була просто не готова. Тиждень без світла, місяць не було води. До того ж ми мало не щодня сиділи в підвалі… Телефонувала на гарячу лінію Краматорської міської влади, а там запропонували дістатися до Шабельківки, звідки можна було виїхати. Я навіть не знаю де це. Та й їхати туди з дітьми та сумками, ще й під дронами, не хотіла”.
Зрештою вона продовжила шукати допомогу серед волонтерів. Про БФ “Крила Донбасу” знала з соціальних мереж, бо стежила публікаціями, дивилася історії евакуацій і вирішила звернутися безпосередньо до Олексія Бахтіна.
“Я спочатку написала, потім зателефонувала. Він одразу погодився допомогти й вже за два дні вивіз нас. Не казав чекати тиждень чи два, не відкладав. Просто сказав: “Збирайтеся, я вас вивезу”, — згадує Світлана.
Волонтер доправив родину безпосередньо до Харкова, за адресою нового житла. Окрім Світлани з доньками, у машині була ще одна жінка із сином. Загалом їхали шестеро людей.
“Довго їхали, бо було небезпечно, треба було дивитися, щоб ніде нічого не летіло. Але все добре, доїхали”, — каже вона.
Цього разу Світлана майже нічого не змогла взяти із собою. Автомобіль був заповнений, а місця для всіх речей не вистачало. Жінка сподівається, що її чоловік, який поки не виїхав, зможе згодом привезти їхніх двох собачок та хоча б частину майна. Він працює на встановленні антидронових сіток у місті та планує евакуюватися пізніше.
Світло, люди й тролейбуси: що побачили діти після виїзду з Краматорська
Після переїзду до Харкова минуло лише два дні, тож родина ще не встигла оговтатися від пережитого. Особливо тривожиться молодша донька. Дівчинка добре знає звуки та назви російської зброї й постійно прислухається до того, що відбувається навколо.
У першу ж ніч у новому помешканні гучний звук розбудив Світлану. На мить жінка навіть подумала, що знову перебуває у Краматорську: “Вночі щось вибухнуло, я відкрила очі й думаю: “Господи, невже я ще в Краматорську?”. А потім зрозуміла, що я вже в Харкові”.
Молодшу доньку вражає зовсім інше життя в Харкові: багато людей і транспорту, освітлені вулиці. Коли вперше їхали тролейбусом, дівчинка міцно трималася за маму, бо боялася.
“Вона в мене все знає й досі реагує на гучні звуки: “мама, дрон летить”, “мама, КАБ летить”, “Шахед”. Треба тепер якось відходити від усього цього. Я хотіла б, щоб вона почала гуляти з дітьми, трохи відволіклася. Можливо, звернемося до груп психологічної підтримки”, — каже жінка.
Старшій доньці 15 років. У Краматорську вона встигла знайти друзів, частина яких також переїхала до Харкова. Це допомагає дівчині адаптуватися до нового міста, адже вона вже наступного дня почала спілкуватися й гуляти з друзями.
“Багато хто не виїжджає, бо не має грошей на оренду, але там дуже небезпечно”
Світлана переконана: багато родин із дітьми залишаються у прифронтових містах не тому, що не розуміють небезпеки. Найчастіше люди просто не мають грошей на переїзд і облаштування в іншому місці. Сама ж жінка зізнається, що в останні дні вже була готова погодитися навіть на проживання в шелтері або гуртожитку для переселенців. Головне було якнайшвидше вивезти дітей.
“Я вже готова була жити в гуртожитку, шелтері, де завгодно, аби тільки швидше виїхати. Думала, якщо за мною ніхто не приїде, то буду шукати гроші, позичати, наймати таксі, аби хоча б до Лозової доїхати й там десь переночувати. Я вже розуміла, що наступну ніч у Краматорську не витримаю”, — розповідає Світлана.
Майже одразу після її від’їзду чоловік повідомив, що над їхніми будинками літало багато “Шахедів”. Жінка каже, що тепер ще більше розуміє, наскільки важливим було не відкладати евакуацію. Наразі вона планує звернутися до ЦНАПу, аби переоформити довідки ВПО собі та дітям та дочекатися, коли її чоловік зможе виїхати з Краматорська разом із собаками, щоб родина нарешті знову була разом.