У суспільстві прийнято вважати, що повноліття — це початок дорослого життя. У 18 років людина отримує більше прав, можливостей, починає будувати власні плани, мріє про окреме житло, роботу, стосунки, самостійність. Але є одна категорія людей, для яких цей перехід у доросле життя зовсім не такий простий. Це люди з інвалідністю.
Коли дитина з інвалідністю виростає, раптом постає питання: а що далі? Де їй жити? Як будувати своє життя? Чи зможе вона колись відокремитися від батьків і стати самостійною?
На жаль, у нашій країні дуже часто відповідь одна — продовжувати жити з батьками. Не завжди тому, що так хочеться, а тому, що інших реальних можливостей майже немає. І справа зовсім не в небажанні бути самостійним.
Спробуймо подивитися на ситуацію очима дорослої людини з інвалідністю.
Перша проблема — житло
Купити власну квартиру для багатьох людей із інвалідністю практично нереально. Пенсія або соціальна допомога настільки маленькі, що про накопичення на власне житло годі й говорити.
Можна спробувати орендувати квартиру, але тут починається наступний квест. Не кожен власник погоджується здавати житло людині з інвалідністю. Хтось боїться, хтось має упередження, хтось просто не хоче зайвих клопотів.
А навіть якщо власник погоджується, виникає інша проблема: чи доступне це житло?
Сходи без пандуса, вузькі двері, маленька ванна кімната, відсутність ліфта, високі пороги. Квартира може бути чудовою, але для людини на кріслі колісному вона залишається недосяжною.
Читайте також: Віта хоче пересуватися сама. І це не забагато
Друга проблема — фінансова незалежність
Як можна планувати окреме життя, коли більша частина щомісячного доходу може піти лише на оренду житла та комунальні послуги?
Людина хоче мати власний простір, самостійно вирішувати побутові питання, запрошувати друзів, облаштовувати свій дім. Хоче жити не за розкладом батьків, а за власними бажаннями.
Хіба це якісь надзвичайні вимоги?
Третя проблема — непристосоване середовище
Навіть якщо людина має можливість жити окремо, чи готове до цього місто? Чи зможе вона самостійно вийти з під’їзду, дістатися магазину, аптеки, роботи? Чи є доступний транспорт, пандуси, ліфти?
Самостійність — це не лише ключі від власної квартири. Це можливість вийти з дому й не залежати щоразу від чиєїсь допомоги.
Читайте також: “Доступність — це право”: переселенка на кріслі колісному розповіла про приниження в автобусі
Батьки не вічні: що буде далі?
І тут я хочу поставити дуже просте, але важливе запитання:
Чому людина з інвалідністю, досягнувши 18, 21 чи навіть 40 років, так часто залишається залежною від батьків не через власне бажання, а через відсутність умов для самостійного життя?
Батьки не вічні. І це, мабуть, одна з найболючіших думок для багатьох родин. Що буде з дорослою дитиною, коли батьків поруч уже не буде? Хто допоможе? Де вона житиме? Чи матиме можливість залишатися господарем власного життя?
Я не хочу, щоб самостійність людини з інвалідністю сприймалася як щось надзвичайне або як привілей, який потрібно заслужити.
Ми теж дорослішаємо. Ми теж хочемо мати особистий простір, будувати стосунки, працювати, заробляти, запрошувати гостей, пити ранкову каву у власній кухні й самостійно вирішувати, як прожити свій день.
Нам не потрібно особливого життя. Нам потрібні умови для звичайного життя.
І, можливо, настав час перестати запитувати людей з інвалідністю, чому вони досі живуть із батьками. Натомість варто запитати державу й суспільство: а що ви зробили для того, щоб ці люди могли жити самостійно? Бо дорослішання не повинно закінчуватися біля батьківського порога.
Мені хочеться завершити цю колонку запитанням до читачів: Як ви вважаєте, чи має доросла людина з інвалідністю реальну можливість жити самостійно в Україні? І що насамперед потрібно змінити, щоб це стало не мрією, а звичайною можливістю?
Віта Маслій (Підмогильна), письменниця, волонтерка, громадська діячка
Важливо: думка редакції може відрізнятися від авторської. Редакція сайту не відповідає за зміст блогів, але прагне публікувати різні погляди. Детальніше про редакційну політику: https://vchasno.news/redakczijna-polityka

