Три жінки, 15-річний підліток та кішка Сіма — у такому складі родина Волкових із Краматорська кілька днів тому знайшла свій перший спокійний прихисток у селі Шипинці на Буковині. Раніше вони щоночі здригалися від прильотів, а тепер насолоджуються тишею, сплять вночі й вже посіяли кріп та кабачки на маленькій ділянці землі.
До евакуації їх підштовхнули публікації про життя переселенців у Чернівцях. Вагалися довго, але наприкінці травня написали редакції Вчасних Новин у фейсбуці, бо вже не мали сил терпіти обстріли й не знали, де шукати контакти для виїзду. Журналісти допомогли родині знайти модульний будиночок, а в п’ятницю, 5 червня, навідалися до них, щоб почути їхню розповідь про пережите та побачити, як вони облаштувалися на новому місці.
Життя під прицілом та шафа замість бомбосховища
Останні місяці у Краматорську перетворилися для родини на суцільний жах через постійні обстріли. Мешкаючи в самому центрі міста, вони сподівалися, що ситуація якось затихне, проте прильоти ставали дедалі ближчими й страшнішими.
“Дуже багато прильотів. Страшно, вбивають людей. Ми, як і багато хто з містян, сподівалися, що раптом це зупиниться чи менше буде. А коли прилетіло майже до нас… Ми в центрі живемо, і сюди вдарили ФАБом прямо біля молодіжного бару. Потім дивлюся — у стіні на кухні стирчить маленький уламок. Коли це побачила, думаю: ну все, вже летить у саму хату. Сам Бог велів їхати”, — згадує переселенка Ірина.
Власного підвалу чи надійного сховища родина не мала — колишнє укриття в ДГМА закрили на ремонт, а мобільні споруди на зупинках через дорогу могли врятувати лише у разі, якщо до них встигнеш добігти під час раптового удару. Тому краматорці знайшли свій спосіб виживання: звільнили від речей вбудовану шафу в прихожій між двома стінами й облаштували там тимчасовий лежак, де ховалися під час нічних повітряних атак. Забивати понівечені вікна доводилося самостійно, адже Краматорська МВА надавала будівельні матеріали переважно лише для ліквідації наслідків безпосередніх прямих влучань.
“І вікна вилітали, і на балконі боковина випала — від кожного прильоту щось руйнувалося. Сподіваєшся, що воно затихне. Шахеди, дрони — це вже сприймалося якось більш звично. Щось бахкає, потім затихне на два-три дні. А вже коли КAби чи ФАБи — тоді ми вночі взагалі не спимо, бо тут немає жодних попереджень, все раптово. Буває, годину-дві поспиш і все”, — розповідає жінка.
Речі зібрали за один день
Покинути небезпечне місто родина хотіла давно, але їх зупиняли ціни на оренду в безпечніших регіонах та повна невідомість щодо того, де саме і як їх приймуть на новому місці.
“Ми давно шукали, куди їхати, де можна орендувати житло. Але ціни захмарні, оренду не потягнемо. До того ж не було розуміння куди саме їхати, де приймуть, як все це буде. А я підписана на вашу сторінку в фейсбуці й останнім часом читаю про наших зі сходу в Чернівцях. От і подумала, що, можливо, саме в Чернівці й поїдемо”, — ділиться Людмила Яцура, сестра Ірини.
Так родина знайшла вихід із ситуації. Журналісти знайшли модульний будиночок та запропонували родині приїхати на Буковину. Зібрали за один день, взяли кішку та вирушили у безпеку з прифронтового міста.
“Господи, допоможи нам”: шлях через усю країну до першої тихої ночі
Для евакуації обрали автобус гуманітарної місії “Проліска”, яка безкоштовно вивезла їх автобусом до Лозової, й ця дорога до першої безпечної зупинки була сповнена молитов.
“Я всю дорогу їхала і подумки казала: “Господи, допоможи нам” й видихнула лише коли виїхали у більш безпечний район. Нас гарно прийняли у Лозовій, де уся робота людей злагоджена “від і до”. Приїздиш, тобі одразу оформлюють виплати й просять зачекати пару тижнів до нарахування на картки. Видають мийні засоби, гуманітарку. Якщо наразі немає куди їхати, то селять на другий поверх. Там стоять ліжка, дають постільне — все, що потрібно. Є їдальня, де годують тричі на день, і досить добре, смачно”, — згадує Ірина Волкова.
У Лозовій родина пробула три дні, після чого волонтери допомогли їм завантажити речі та посадили на потяг до Львова, де їх зустріла місцева волонтерська команда на чолі з дівчиною Уляною. Переселенці зізнаються, що раніше читали розповіді та пости в соціальних мережах про упереджене ставлення на заході України, проте на власному досвіді переконалися в протилежному.
“У Львові нас зустріли волонтери. Погодували, провели екскурсію містом, показали все і відвезли на автовокзал. Не було проблем ні з мовою, ні з чим абсолютно. Знаєте, бачиш в інтернеті, що хтось там погано ставиться до людей зі сходу. Не знаю, що сказати, бо ми спілкувалися і російською, і українською, ніхто нічого не сказав. Раніше Львів трохи налякав, а тут подумала — це капець у голові. Нас чудово зустріли, показали дуже гарне місто й були з нами до самої відправки автобуса на Чернівці”, — каже карматорчанка.
Нова сторінка: модульне містечко та плани на майбутнє
На Буковині родину зустрів на вокзалі диякон місцевої церкви, яка займалася встановленням мобільних будиночків та яку очолює пастир із Донеччини. Вже на місці ключі від будиночку передав Віктор, котрий сам із дружиною два роки тому евакуювався з Покровського району.
Нове житло приємно вразило переселенців своїм затишком та автономністю.
“Все нормально. Чесно кажучи, навіть не думали, що буде все саме так. А тут і кондиціонер, і холодильник, і душ, і туалет у будинку. І ми всі разом, у тиші. Красиво навколо все. Зараз виспалися, слава Богу. Не те що там, коли прокидаєшся від вибуху і звикаєш схоплюватися. А тут просто вечір приходить, так спокійно лягаєш і все”, — каже Ірина.
Для оформлення документів родина одразу поїхала до сусіднього міста Кіцмань, де отримала довідки внутрішньо переміщених осіб і передала їх до сільської ради для нарахування державних виплат. Окрім цього, благодійна організація “Право на захист” пообіцяла їм фінансову допомогу, а релігійна громада обіцяє підтримувати продуктами харчування, за можливості.
У Краматорську мати підлітка Ірина Волкова працювала в школі, але перебувала на простої без отримання заробітної плати. Оскільки через звільнення їй відмовили в оформленні допомоги для одиноких матерів, після короткої адаптації вона збирається шукати роботу через центр зайнятості або працевлаштуватися на великому заводі в Лужанах. Її сестра Людмила вже звернулася щодо роботи до місцевого підприємства та чекає на зворотній зв’язок.
15-річний хлопець із сивиною, свідоцтвом з відзнакою та спокійна кішка Сіма
Окремою і найбільш щемливою сторінкою цієї історії є 15-річний Дмитро, який у свої підліткові роки став найбільшою опорою. Хлопець у Краматорську поводився як справжній дорослий чоловік — ніколи не показував свого хвилювання і постійно заспокоював дорослих, хоча війна залишила свій німий слід на його зовнішності.
“Коли виїжджали, глянула на нього, як він розчісувався, а у нього волосся місцями сиве. І при цьому він мене там заспокоював: “Ма, заспокойся, це ти хвилюєшся, нічого страшного, це все минає”. Він ніколи не показував свого хвилювання. Спокійний такий: “Чого ви боїтесь? Ну летить, то й що?” Вважав, що я просто накручую себе. Не показував нічого. Чоловік”, — з гордістю та болем розповідає мати.
Попри важкі умови онлайн-навчання під вибухами, Дмитро закінчив дев’ятий клас із відзнакою: “У нього тільки дві десятки, решта всі 11-12 балів, і це при тому, що у нас відбувалося. Навчатися онлайн — це дуже важко. Учитель виклав матеріал і пішов, а ти сам розбирайся”. Наразі хлопець обирає між продовженням навчання у десятому класі медичного профілю онлайн та вступом до коледжу, оскільки мріє пов’язати життя з медициною.
Разом із родиною до тиші звикає і шестирічна кішка Сіма. У Краматорську від вибухів вона зі страху ховалася і переставала реагувати на своє ім’я через чутливість до вибухових хвиль, а всю дорогу до Чернівців слухняно спала на руках у господарів.
“Тільки в дорогу — вона все, лягла. А вдома під час обстрілів тікала від нас, і за диван ховалася, і під диван. Була така перелякана, вуха стирчать, хвіст підтисне. А тут у неї тепер такий розслабон. Спить, муркотить, все у неї добре”, — усміхається жінка.
“Виїжджати треба обов’язково”
Сьогодні родина облаштовує побут на новому місці й намагається не думати про те, коли закінчиться війна, а просто жити в безпеці. Землякам, які досі залишаються у Слов’янську та Краматорську, вони радять долати страх перед невідомістю та евакуюватися.
“Треба виїжджати. Ми теж чекали, чекали, але це дуже небезпечно. Не знаєш, як летить, куди, може вже й на тебе… Виїжджати треба звідти. В гуртожитки, в села, якщо немає можливості жити в місті. Люди бояться їхати в село, вважають, що роботу не знайдеш, що там усе занедбано. Звичайно, я розумію, можна боятися якогось села, де немає інфраструктури. Але якщо воно сучасне, то чого боятися? Боятися нічого, безпека головніша за все. Нехай десь немає якихось комфортів, але все-таки живі, не поранені. Спокійна нервова система, мені вже є з чим порівнювати. Знаєте, я тут нарешті виспалася”, — підсумувала переселенка.
