“Було вже страшно. Я просто не могла вже терпіти, тому що прильоти за прильотами. Два рази потрапила під мінометний вогонь. У мене, бачите, вухо постраждало. Зараз оці таблетки п’ю заспокійливі, а то ще й око смикалося взагалі безперестанку“, — тихо каже Ірина Олександрівна, помітно хвилюючись. Усе її минуле життя — з власним будинком, великим городом, теплицями та улюбленою роботою — залишилося в Миколаївці на Донеччині, де зараз усе випалено й розбито.
Журналісти Вчасних Новин приїхали до одного з чернівецьких гуртожитків, щоб на власні очі побачити, як облаштувалися евакуйовані люди. Проте всередину будівлі нас не пустили через суворі правила закладу. Ірина Олександрівна сама вийшла до нас на ганок — невисока, втомлена жінка, яка всього три тижні тому вирвалася з рідного міста.
По 15 прильотів на день і евакуація пішки
Її рідна Миколаївка зовсім невелика, її по колу можна обійти за кілька годин. Останній місяць життя там перетворився на суцільне пекло.
“Раніше нас хоч не так били. Ну, на місяць десь два-три прильоти, і це ми вважали, що це більш-менш, жити якось можна. А коли вже по 14-15 прильотів на день, ви мені вибачте, нашої Миколаївки… там її майже немає”, — згадує жінка.
Ірина Олександрівна показує у телефоні чат обговорення Миколаївки, де земляки діляться страшними кадрами руйнувань: у місті зруйновані садочки, школи та житлові будинки. Останні дні перед її виїздом були жахливими — снаряди поцілили в турбінний цех, загинули люди, а житлова дев’ятиповерхівка неподалік просто склалася з заднього боку. Дерев’яні двоповерхові будинки, якщо займалися, то палахкотіли, як факели, по два дні.
На момент її виїзду там залишалося багато цивільних, серед яких були й діти. Жінка каже, що зараз евакуаційні машини туди вже не їздять, і вибратися з міста можна хіба що пішки. Сама вона виїжджала самотужки через волонтерів Червоного Хреста, контакти яких постійно скидала місцева влада. Збирали людей біля школи, де на той час уже не було жодного цілого вікна.
“Ви хочете, щоб я 5 днів під дощем спала?”
Шлях до Чернівців виявився виснажливим: спочатку Слов’янськ, потім два дні очікування в Лозовій, згодом автобус до Дніпра і довга дорога потягом. Харчуватися в дорозі доводилося власними силами: “Що мали з собою, те й їли, хоча й була можливість щось купити в дорозі, якщо гроші є”.
У Чернівцях на вокзалі людей зустріли добре. Всіх розвезли по різних гуртожитках. Проте одразу після поселення виникли бюрократичні перепони через відсутність документів, бо потрібно було одразу оформити довідку внутрішньо переміщеної особи. У ЦНАПі, до якгого звернулася жінка, сказали чекати п’ять днів.
“Нам оформили все, потім кажуть: “Приходьте через 5 днів за довідкою”. Я кажу: “Ви що, щоб я 5 днів під дощем спала? Мене так не влаштовує”. Тоді нам підказали вже звернутися у Департамент соціальної політики Чернівецької міської ради і там одразу зробили всі документи”, — розповідає Ірина Олександрівна.
А от перші грошові виплати від держави, які раніше приходили за три дні, цього разу довелося чекати три тижні.
Три тисячі гривень пенсії та вимушена бездіяльність
Зараз жінка ділить кімнату ще з двома сусідками. Каже, що умови в гуртожитку “досить непогані”, але після власної хати притиратися до чужих характерів важко. Посуд — ложку, тарілку та каструлю — їй дали, постіль має. Є можливість приготувати їжу, виспатися, прогулятися містом та подивитися краєвиди.
Найбільше Ірину Олександрівну гнітить вимушена бездіяльність та фінансова скрута. Каже, що саме через це багато хто не наважується евакуюватися.
“А тому що люди вже виїжджали, і в підсумку поверталися назад, бо грошей немає. Ось у мене 3 000 пенсія. Я можу якось прожити на 3 000 в цьому місті? Можу? Зняти квартиру. Щось ще купити, припустимо. Я крім їжі, не можу щось путнє купити. Вдома я працювала… Через вік вже робота була, звісно, не та, що раніше, менше з тим я отримувала 7 000 до цих 3 000. І свій дім, і город, і теплиці, і все… А зараз нічого. Я не можу, не звикла відпочивати. Ось тут я лежу цілими днями і мене вже бісить це, тому що я звикла весь час щось”, — відверто каже вона.
Квиток до сина та чернівецька гостинність
У Чернівцях жінці залишилося побути ще близько двох тижнів, поки виготовляється закордонний паспорт. Вона планує виїхати до сина в Туреччину, який уже 6 років живе там, знайшов там роботу. Організатори евакуації спеціально підбирали їй місто ближче до транспортних розв’язок, щоб легше було дістатися автобусом чи літаком.
Попри всі пережиті жахи, Ірина Олександрівна щиро захоплюється чернівчанами та спростовує страхи багатьох переселенців, які бояться їхати на захід України. Вона розповідає, як нещодавно заблукала в місті, а перехожі не просто пояснили дорогу, а буквально довели її до потрібного місця та підказали, на який тролейбус сісти.
“Тут взагалі люди добріші, чи я не знаю, як сказати. Немає якогось відчуття, що ми “понаїхали”, що розмовляємо російською. Відгукуються на прохання чи питання, можуть підказати де, що та як. Приємно здивована, якщо чесно”, — каже жінка.
Три Ірини та одне бажання на всіх
Наприкінці розмови з’ясувалася цікава деталь. Нашу кореспондентку звати Іриною, її колегу — так само, і наша співрозмовниця — теж Ірина. Три Ірини, три переселенки (дві з Донеччини й одна з Луганщини) стояли поруч на ганку гуртожитку. Наша журналістка запропонувала загадати бажання, і жінка з посмішкою погодилася:
“Загадую бажання. Потрійне? Потрійне бажання загадую. Все, ви знаєте яке загадала, про що мріємо, тож вголос говорити не буду. Напевно, у всіх зараз воно одне”.