У невеликому модульному будиночку в селі Шипинці Чернівецької області пахне домашнім затишком. Евакуювавшись у серпні 2024 року з розбомбленого рідного села під Покровськом, Надія та Віктор зуміли привезти з собою найцінніше — щедрість та готовність допомагати іншим. Вони облаштувалися на новому місці й перетворили свій тимчасовий дім на осередок тепла, де завжди готові підтримати сусідів, поділитися банкою грибів чи повидла та згадати тих, за кого щодня болить душа — українських військових.
Журналісти Вчасних Новин навідалися до модульного містечка, аби побачити, як облаштувалися евакуйовані українці.
Спогади про втрачений дім і кухню, яка стала тилом для військових
Пані Надії — 73 роки, її чоловік Віктор на чотири роки молодший. До початку повномасштабного вторгнення вони мали розмірене життя у селі Срібне, що за 35 кілометрів від Покровська. Мали великий будинок, літню кухню, доглянутий город, мотоблок та великий сад, про який жінка згадує з особливим трепетом.
“Тут не такі черешні, як у нас. У нас вони великі, краснобокі та чорні, як поспіють. І ожина в нас не така як тут, а наче деревцями росте. Ото береш і нариваєш прямо відерцями по три літри, штуки дві точно назбираєш. Малина дворазова була. Я не жаліла, всім роздавала, хто просить чи не просить. Загалом, я така — і душу віддам”, — згадує Надія.
Надія взагалі дбайливо збирала каструлі від двох до семи літрів, аби влітку робити сотні банок консервації. На родючій донецькій землі у них виростали кавуни по вісім кілограмів, а городина завжди радувала врожаєм. Все, що збиралося, зберігалося у підвалі, аби потім пригощати родичів, друзів, знайомих.
Війна підібралася до їхнього дому ще у 2014 році, коли вперше почулися відлуння боїв за Донецький аеродром, однак загрози люди не відчували, звикли до звуків з лінії фронту й жили мирним життям. Вже на початку повномасштабної вечорами на горизонті спалахувало червоне заріво від обстрілів Курахівської ТЕС, ворог просувався й ставало небезпечніше. А коли фронт підійшов зовсім близько, село Срібне стало місцем, де постійно зупинялися українські військові на ротацію. Попри постійну небезпеку, літня пара залишалася в рідній хаті до останнього: “Шкода було кидати все, що наживали роками: оновили меблі, поклеїли свіжі шпалери, застелили підлоги килимами”.
Саме тоді маленька кухня пані Надії перетворилася на справжній тиловий кулінарний цех. Маючи величезні запаси власного м’яса, забиті холодильники та камери, жінка щодня готувала для захисників гарячу домашню їжу.
“Я їм їсти готувала, а дитина носила. Все робили, аби підтримати. Вони побудуть трохи, прийде час — виїжджають, а інші приїжджають. То я їм і біляші відерцями передавала, і борщі зі свого м’яса варила. І котлети, і голубці каструлями робила, і шуби — що тільки не готувала. А вареників скільки видів було….”, — згадує жінка.
Військові обожнювали її кулінарію і щиро дивувалися, як у таких складних умовах можна робити пишні, білі вареники з полуницею, що стікали солодким соком. Хлопці приходили дякувати, а коли вирушали на передову, Надія та Віктор збирали їм у дорогу сумки з картоплею та кавунами з власного городу. Цей зв’язок не перервався й після евакуації. Бійці й тепер регулярно телефонують на Буковину, аби почути голос своєї “тьоті Наді”.
Сьогодні від колишнього життя подружжя не залишилося нічого. Ворожі снаряди повністю знищили їхню вулицю.
“Будинку нема, розбили, його повністю рознесло. Все порозбивали. Тоді по вулиці шість осель одразу вибуховою хвилею знесло, одні згарища лишилися. Однокласника мого, Колю Локошка, убило прямо в хаті. І сина його з інвалідністю, і жінку. Згоріла хата разом із ними. Там у підвалі стільки людей загинуло… Жах що почалося. Десь душ 80 по селах загинуло, тільки з наших знайомих”, — розповідає пані Надія.
“Оце ми стільки тут живемо, і я не хочу нікуди їхати” — життя після виїзду з Донеччини
Евакуюватися погодилися лише наприкінці серпня 2024 року, і це рішення далося важко навіть попри те, що їхали не в нікуди. На Буковині — у Чернівцях та сусідній Новоселиці — вже жила онучка Оля з родиною, яка благала літніх людей рятуватися. З Покровська до Дніпра вони виїжджали евакуаційним потягом. На вокзалі під час реєстрації Надія з чоловіком зустріли журналістку Наталю Нагорну, якій від усього серця намагалися подарувати коробку цукерок на знак поваги: “А вона брати не хотіла, а потім все ж взяла, розкрила й почала всіх пригощати”.
З Дніпра їхати залізницею далі було важко, тому онучка допомогла знайти військового полковника та його дружину-лікарку, які прямували з Вінниці до Чернівців на весілля й погодилися забрати стареньких. Вже на Буковині родичі привезли подружжя до модульного містечка в Шипинцях.
“19 серпня ми виїхали, а сюди приїхали 21-го. Оце ми стільки тут жвемо, і я не хочу нікуди їхати. У мене є родичі, які запрошували до себе, є куди їхати, але ж тут ми самі собі пануємо. Та й взагалі мені тут сподобалося з першого ж дня”, — твердо каже пані Надія.
Місцеві жителі зустріли переселенців із неймовірною теплотою та гостинністю, що розчулило жінку до сліз. Багато допомагали речами та продуктами, навіть приїжджали благодійники з сусідньої Румунії. Надія, яка не звикла лише брати, одразу почала ділитися усім отриманим із тими, хто цього потребував.
Попри тимчасовий статус житла, Надія та Віктор одразу взялися наводити лад навколо своєї нової оселі.
“Ми тут городик посадили невеличкий: помідори, горіх, цибульку. Дали нам ще й деревинку, абрикосу посадили за хатою. Убираємо бур’яни, щоб бур’янів не було, щоб чистенько було в хаті та у дворі. Ну, звикли ми так жити. А ось тут, бачите, це все квіти, які саджала вже цьогоріч. Щось купила, щось онука привезла. Шкода, що сонця зараз немає й вони закрилися, а так квітнуть. І багаторічні теж є, он вони троянди, гвоздики та гладіолуси”, — показує переселенка.
Жінка не полишила свого головного захоплення — консервації. Минулого літа вона закривала помідори, огірки, кабачки, а також величезну кількість лісових грибів, які збирав її чоловік Віктор. Своїми закрутками Надія щедро пригощає сусідів та волонтерів.
Буденні виклики на новому місці: між побутом і турботами
Донедавна у модульному містечку в Шипинцях були заселені три будиночки, де загалом мешкали сім людей. А нещодавно приїхала й родина з Краматорська, яка майже одразу облаштувала будиночок і почала висаджувати овочі перед входом.
Попри затишок, життя у модульному містечку має і щоденні побутові виклики. Найбільша проблема — це вода та каналізація. Місцева свердловина видає воду з надто високим вмістом мінералів, яка не підходить для пиття, а від її використання швидко псуються фільтри та побутова техніка.
“Раніше тут недалеко привозили питну воду, але зараз немає. Тому ходжу до монастиря, аби набрати доброї питної води. Але є ще одна проблема — очищення зливної ями, яка швидко переповнюється. Тут вже треба щось вирішувати”, — каже Віктор.
Через технічні особливості системи очищення обходиться містечку 3000 гривень щомісяця, що є великим фінансовим тягарем для кількох родин. Адміністрація наразі шукає донорів та благодійників, які могли б допомогти розібратися з каналізацією, знайти прихований колодязь-резервуар та полегшити життя людей, які перебувають тут уже тривалий час.
До всього додаються і проблеми зі здоров’ям. Пані Надія хворіє на цукровий діабет, під час сильного стресу рівень цукру піднімався до критичної позначки 26. Препарати, які їй допомагають, зокрема “Амаріл”, коштують дуже дорого для пенсійного гаманця — 350 гривень лише за дві пластинки. Чоловік Віктор також минулого року серйозно хворів і тричі проходив лікування в Кіцманській лікарні.
Проте, коли заходиш всередину їхнього модульного дому, де попри тісноту ідеально чисто вимита підлога, стоїть сучасна пральна машина, душова кабіна, а на поличках акуратно розставлені баночки з домашнім повидлом, розумієш: дім — це не стіни. Дім — це люди, які вміють любити, чекати на дзвінки від своїх військових “синів” та вірити, що добро завжди перемагає.
Міщенко Ірина