Тетяна Сітуленко перетворила хобі на спосіб вижити у прифронтовому Торецьку. Війна, що розпочалася у 2014 році, змусила жінку залишити стабільний бізнес на ринку. Те, що тоді допомагало відволіктися від обстрілів, стало її щоденною справою на новому місці зараз. Сьогодні жінка створює авторських ляльок у будинку, який орендує в Миронівці на Київщині, навчає творчості дітей. А ще — піклується про кішку-переселенку, кількох котів і собаку, яких прихистила після переїзду.
Журналісти Вчасних Новин поспілкувалися з Тетяною Сітуленко і діляться історією про те, як хобі, що допомагало відволіктися від обстрілів, стало роботою, як створює авторських ляльок та проводить майстер-класи для дітей у Миронівці.
Творчість проти жахів війни: як з’явилися перші ляльки
До 2014 року життя Тетяни було зрозумілим: власний бізнес, торгівля промтоварами на ринку в Торецьку. Війна внесла корективи — її район Залізний межує з тимчасово окупованою Горлівкою, тож тиші тут не чули багато років.
“У центрі міста ще якось бувало тихо, а в нас — ніколи. Стріляли завжди, навіть під час оголошеного “перемир’я”. Виїхала до родичів, але через три місяці повернулася, бо не склалося там життя, а іншого не могла собі дозволити на той час”, — згадує Тетяна.
Торгівля після 2014 року пішла на спад. У тому районі, де вона жила, взагалі неможливо було торгувати, тож спробувала продовжити справу у центрі міста. Проте людей тоді не дуже цікавили побутові товари, та й самих мешканців у Торецьку залишалося небагато. Саме тоді в житті Тетяни з’явилися авторські ляльки.
“Побачила роботу куми, зацікавилася і знайшла перші викрійки в інтернеті. Першою була лялька-попик — жартівливий сувенір “на удачу”. Так, просто хотілося зробити її для себе. Потім знайомі почали просити зробити ляльку для них. Шила ввечері, після роботи. А навколо стріляли… І я помітила, що коли руки зайняті, стає трохи легше переживати те, що відбувається. Робота просто відволікала від страху. Навіть у підвал перестала бігати”, — розповідає майстриня.
Втеча з-під обстрілів і нове життя в Миронівці
24 лютого 2022 року рф розпочала вже повномасштабну війну. Ще місяць Тетяна перебувала вдома й не планувала виїжджати, а вже 12 березня її район почали жорстко обстрілювати. Тетяна залізла під стіл, бо бігти до сусіднього під’їзду в підвал було запізно, й так просиділа кілька годин поспіль: “Сиділа там і молилася”. Уночі, коли затихло, забрала сумку, кішку і виїхала.
Дорога до Дніпра здавалася фільмом жахів. У машині брата після обстрілів замість скла був приклеєний скотчем поліетилен, навколо все було побито й потрощено. Ніхто не розумів, що і де відбувається, наскільки близько чи небезпечно.
“Я взяла паспорт у руки і всю дорогу до Дніпра його не випускала. Просто стискала і думала тільки про те, щоб доїхати”, — згадує вона.
Згодом Тетяна переїхала до Миронівки на Київщину, де життя почалося з нових викликів в орендованому будинку — не було навіть вхідних дверей і води.
“Двері власник поставив за кілька місяців, але все інше…. Перші роки прала на вулиці. Кажу, що це мій фітнес: побігла до туалету, попрала — і вже зарядка. Ми багато чого починали з нуля, але поступово все налагодилося. Все можна зробити, якщо вірити та хотіти, а якщо ходити з опущеним носом, то можна й руки на себе накласти”, — усміхається Тетяна.
Ляльки-гіганти і портретні шаржі
Брату Тетяни вдалося навідатися додому, аби забрати речі, тож він зміг переслати їй швейну машинку, тож майстриня змогла повернутися до улюбленої справи. Зараз вона шиє каркасних ляльок, козаків, солошок та оригінальні міні-бари.
Її роботи сягають 1,6 метра заввишки. Одна така “Тьотя Соня” (160 см) вже кілька років “працює” у вітрині магазину в Італії.
“Зараз вона в Італії, сидить у вітрині магазина білизни за старовинною швейною машинкою. Замовниця нещодавно дзвонила, просила ще одну, бо цю у неї постійно хочуть купити”, — каже Тетяна.
Окремий виклик — ляльки-шаржі. Тетяна зізнається, що вони даються трохи важче:
“Шаржі — це специфічна робота. Казкового персонажа я роблю з голови, це політ фантазії. А шарж треба робити за фото. Одну перуку можу вибирати кілька годин, щоб підійшла. Було таке, що бачення не збігалося: одного разу жінка замовила шарж на річницю шлюбу, я зробила все по фото, а вона образилася, мовляв “старі”, а хотіла як “молода пара”. Тепер я завжди уточнюю: робити як на фото чи є якісь побажання”, — ділиться досвідом майстриня.
Творчість — підтримка для дітей
Майстриня сьогодні проводить майстер-класи для дітей у міській бібліотеці та будинку культури, де її вже добре знають. На благодійних ярмарках вона разом із відвідувачами робила ляльки-обереги “бабусі”, а всі кошти передавала на ЗСУ. Проте зараз її головна мета — системні заняття для дітей-переселенців.
“Я хочу зробити раз у місяць заняття саме для дітей ВПО. Наші діти тут неприкаяні, у більшості нема друзів. Вони вчаться, але все одно не почувають себе місцевими, їм не вистачає соціалізації. Мені хочеться, щоб вони мали місце, де можна просто бути дітьми, де вони “свої””, — каже Тетяна.
Попри все пережите, Тетяна продовжує вірити, що творчість здатна залікувати навіть найглибші рани.
