Долі сотень тисяч українців на прифронтових територіях дедалі частіше стають предметом міжнародних торгів, проте за розмовами про “мирні плани” та референдуми політики забувають про головне — живих людей, для яких прихід ворога означає фізичне знищення. Особиста історія родини, що пройшла через сталінські депортації та оселилася на Донеччині, стає дзеркалом сучасної трагедії мешканців Слов’янська і Краматорська, які ризикують стати “трофеями” в руках окупантів.
Про це повідомляють Вчасні Новини з посиланням на допис військовослужбовця, офіцера ЗСУ, журналіста Єгора Чечеринди.
Далі пряма мова:
“Що робити мешканцям Донбасу?, – Про долю сотень тисяч українських громадян, які можуть опинитися “під росією” в результаті міжнародних домовленостей.
Так сталося, що велика частина моєї родини по лінії мами була виселена з Галичини в 1951-му. Когось – відправили до Сибіру, хтось (кому “пощастило”)- став вимушеним переселенцем на сході України. Частина виселеної родини пізніше оселилася на Донбасі. Вірніше, навіть не на Донбасі, а на південній Слобожанщині, — у Слов’янську. У Краматорську проживала і частина родини по батькові, там залишилися їхні домівки. В Слов’янську та Краматорську поховані мої діди, бабусі та моя рідна сестричка, яка померла зовсім маленькою. В тих містах я провів половину свого дитинства.
Рідні, які і нині проживають там, мають проукраїнську позицію, тривалий час працювали в органах місцевої влади, деякі зараз служать там в лавах Національної поліції. Пишу про це лише тому, що у нас з ними — різні прізвища, інакше б оприлюднення цієї інформації могло б за нинішніх обставин мати для них додаткові негативні наслідки вже в найближчому майбутньому.
Тепер – про “наслідки”. Всі ми нині активно обговорюємо варіанти завершення бойових дій та проведення референдуму, чи то плебісциту щодо виходу України з тої частини Донецької та Луганської областей, які сьогодні перебувають під контролем ЗСУ. Обговорюються всі За та Проти, переваги майбутнього мирного розвитку та збереження держави як такої, міжнародні гарантії безпеки тощо. При цьому майже ніхто не говорить про долі людей, українських людей, які все життя проживали і продовжують проживати там. Які вірять в Україну, підтримують її та не хочуть, та й не зможуть жити “під росією”. Ми збираємося передавати їх ворогу як трофей? Як кріпаків? Як майно? Як поголів’я великої рогатої худоби, я перепрошую? А мова йде про майже півмільйона осіб в агломерації Слов’янськ, Краматорськ, Дружківка, Костянтинівка, Святогірськ, Лиман. І, повірте, значна частина мешканців цих міст – не ждуни. А люди, для яких прихід російської влади в їхні міста та селища значитиме ув’язнення, тортури, смерть. В найкращому випадку – тривале заслання на північ Росії до білих ведмедів. Хтось може це пояснити нашим американським та європейським партнерам?
Після завершення 6-денної війни з РФ 2008 року та окупації росіянами південної Осетії (площа якої є в півтора рази меншою за площу частини Донецької області, яку нині схиляють нас віддати їм росіяни), влада Грузії, залучивши всі можливі організаційні та фінансові можливості, в тому числі, і іноземні, в дуже короткий проміжок часу розмістила в себе 250 тисяч переселенців і побудувала для них 36 нових поселень. Виділила землю, побудувала будинки, провела всі комунікації, поставила в кожному будинку навіть супутникові антени та кондиціонери. Один новий будинок розміром 50 квадратів тоді коштував владі Грузії майже 20 тисяч доларів. Так, це не були зірки з неба. Але це була реальна підтримка та допомога тим, хто не хотів та не міг жити “під росією”, хто не хотів стати трофеєм…
На превеликий жаль, жодна з українських політичних сил, провладних чи опозиційних депутатів, міністрів, громадських організацій, чи представників офіційної влади про долю нинішніх мешканців Слов’янська, Краматорська, Дружківки, — ані пари з вуст. Всі зайняті великою політикою та припиненням війни за будь-яких обставин. Навіть — не завжди прийнятних. І можна лише уявити, що саме відчувають зараз мешканці цих прифронтових українських міст, коли бачать останні міжнародні новини по телевізору…”.