На момент нашого інтервʼю відео Наталії Гедзун про життя українських жінок в еміграції набрало понад 2 мільйони переглядів. Воно починалося словами: «Ти поїхала за кордон, сидиш там у безпеці, робиш, що хочеш…». «Ну так поїдь і ти! Залиш рідних, друзів, свій дім… Збери своє життя в одну валізу. Візьми дітей і поїдь в повну невідомість…». Кожен 10-ий вважав за потрібне його прокоментувати на сторінці Наталії в інстаграм: хтось дякував, хтось хейтив. Особливо всіх зачепила фраза: «Ну, так поїдь і ти!»
Під час спілкування з журналісткою Вчасних Новин пані Наталія Гедзун розповіла свою історію воєнної міграції — без прикрас, як воно є насправді. Її особистий досвід не про «успішний успіх», а про те, як лишатися українкою в будь-яких умовах. Навіть тоді, коли чужі ставляться байдуже, а свої — вороже. Виявляється, якщо в серці багато любові, то закохати в Україну можна й… просто заплітаючи коси.
”Завтра може початися війна…”
”Тієї зими 2022 року після важких пологів я проходила курс масажу. Тато возив мене на лікувальні процедури з нашого міста Монастирище, що на Черкащині, в Умань, – розповідає жінка. – В дорозі говорили про різне. Я планувала поїздку на місцевий ринок у пʼятницю, бо ж у малого закінчується суміш. Але тато, який уважно стежив за подіями в політичному світі, сказав з великою певністю: ”Доцю, завтра може початися повномасштабна війна”. В це важко було по вірити, але о шостій ранку наступного дня перші вибухи прогриміли за 15 км від нашого міста…”.
Першою думкою було: рятувати дітей! Коли знайома запропонувала виїжджати разом, Наталія втішилася: ”Все-таки не сама з малечею, буде поряд хтось свій”. Але ввечері, напередодні поїздки, знайома їхати передумала. Наталія мусила ухвалити непросте рішення: ”Шестимісячного синочка візьму в ”кенгурушку”, шестирічну донечку – за руку, в іншу руку – валізу і – на евакуаційний потяг”.
”За перших три місяці я втратила 9 кг. Не було і дня, щоб я не те що не плакала… я ридала…”
Дорога була виснажливо безкінечною. У Львові Наталію зустріла свекруха. Вдалося трохи перепочити. Але це була лише половина шляху. Далі рушили на Польщу. По приїзді в місто Познань Наталію з дітьми прийняла подруга дитинства. Та коли стало зрозуміло, що війна не на тиждень-два, жінка винайняла квартиру. Зайшла з двома дітьми у голі стіни – не було нічого. Але порожня квартира – то було не найбільше лихо. Порожньо було у душі.
”Все чуже, незрозуміла мова, поруч нікого, хто б міг хоча б на годинку побути з дітьми, поки ти підеш розбиратися з документами. Чи сніг, чи дощ, ти збираєш обох дітей і, можеш-не можеш, йдеш у справах, – згадує пані Наталія. – Повна невідомість породжувала навіть суїцидні думки. Коли хтось намагався мене в той період переконати, що мені все-таки краще, ніж багатьом жінкам в Україні, я хотіла кинути телефон від себе так далеко, як тільки могла. Бо хіба можна мірятися болем? За перших три місяці я втратила 9 кг. Не було і дня, щоб я не те, щоб не плакала… я ридала…”.
З особливим жалем Наталія розповідає про адаптацію дітей. Тоді як дітки, що навчаються в Україні, переносять жахіття обстрілів, сирен, уроки в укриттях, їхні ровесники за кордоном майже завжди стикаються з булінгом, з відчуттям того, що ти тут чужий, небажаний, не рівний місцевим.
”Коли ми збиралися виїжджати з України, я запропонувала своїй Софійці взяти всього одну іграшку з собою. І вона обрала книжечку ”Українські народні казки”. Тоді вона провчилася в 1 класі української школи всього лише одне півріччя, – згадує жінка. – Закінчувала перший клас вже в Польщі. Але її лідерські якості, загострене відчуття справедливості не могли бути цілком реалізовані в чужорідному середовищі”.
Наталія Гедзун зізнається, що тривалий час після переїзду не бачила ані переваг, ані нових можливостей у новому середовищі. Це був суцільний стрес. Лише приблизно через рік, завдяки підтримці чоловіка та батьків, все почало поступово налагоджуватися. А коли через 11 місяців Наталія зʼїздила в Україну, наче відчула ґрунт під ногами. Прийшло усвідомлення, що життя не помножилося на нуль, що воно триває і там, і тут, і ти просто продовжуєш свій шлях далі.
”За цей час я багато вкладала в себе: навчання, курси, марафони. Спала по 4-5 годин на добу…”
За фахом пані Наталія – медик. Працювала медичною сестрою в дитячому відділенні. Перебуваючи в декретній відпустці, займалася мережевим бізнесом. Переїхавши до Польщі, після важкої адаптації почала долучатися до різноманітних заходів, знайомилася з людьми, пройшла курс психологічних консультацій, активно зайнялася самоосвітою. Як вдавалося все це мамі з 2 малими дітьми?
”Я й сама не знаю, – каже Наталія. – Мабуть, коли влаштувала сина в дитячий садочок, вивільнилося трохи часу, почався пошук нових опор, нової себе. За цей час я багато вкладала в себе: навчання, курси, марафони. Спала по 4-5 годин на добу, але я зростала професійно”.
Сон в руку…
Сьогодні Наталія Гедзун успішно розвиває у Познані ту справу, яку в Україні колись робила просто так, безкоштовно, тому, що в неї це добре виходило. А історія її шляху в нову професію майже містична.
”В свої 15 років, коли я була студенткою медичного училища, мені наснився сон, що я заплітаю комусь волосся, – згадує пані Наталія. – Зачіска ”Корзинка”, коли хвостик по центру, а коса по кругу, досить непроста у виконанні. У сні я заплела її ідеально, а коли прокинулася, мала нестримне бажання відтворити її наяву. Спробувала – і мені вдалося! З того часу, до різних свят я плела коси подругам, їхнім донькам, родичам, – всім, хто звертався. Подивившись відео або фото, я могла відтворити будь-яку, навіть найскладнішу зачіску. Це було моїм хобі”.
”Від медсестри – до феї краси”
У травні 2024 року, переглядаючи стрічку інстаграм, Наталія побачила відео знайомої, яка з доньками відвідали перукарський салон, щоб заплести брейди*. Наталія прокоментувала: ”Якщо захочеш заплести брейди наступного разу, скажи мені. Я зроблю це тобі просто так”.
Відповідь знайомої, як каже Наталія, розвернула її на 180 градусів обличчям до себе, до свого таланту: ”А хто про це знає?” – запитала жінка. І колесо закрутилося: довго не вагаючись, в серпні 2024 року, Наталія поїхала на дводенні професійні курси брейдистів. А вже в жовтні цього ж року у перукарському салоні в Познані орендувала місце, почала запрошувати моделей, набувати свою клієнтську базу. Вона просто увірвалася у цей новий для неї бʼюті-світ і з першого ж ривка сягнула неабиякого успіху: у червні 2025 року Наталія подає свої роботи на конкурс і одна з них входить у двадцятку кращих на Всеукраїнському чемпіонаті брейдистів!
Говорити про Україну через перукарське мистецтво і не тільки…
Під Наталіїним відео про еміграцію дехто писав: ”Ви б подумали про тих, хто чекає із фронту своїх рідних…” Жінка гірко всміхається:
”Хіба тут всім будеш пояснювати, що твій рідний брат також в ЗСУ, що ти затамовуєш подих від повідомлення до повідомлення… Відколи я переїхала з дітьми до Польщі, не оминула жодного проукраїнського заходу. Інколи ловила себе на думці, що на таких святах переважно люди поважного віку, а з молодих я – мама з двома дітьми, тоді, як біля гуманітарної допомоги українців значно більше. Я завжди одягала сина і донечку у вишиванки і ми йшли, бо це ще плюс 3 людини на заході на підтримку України. На таких святах я завжди волонтерила: була і аніматором, і проводила майстер-класи і, звісно, заплітала коси – долучалася, чим могла”.
Робота Наталії Гедзун у номінації ”Фантазія”, що увійшла у топ-20 кращих робіт Всеукраїнського конкурсу брейдистів, теж про Україну, вона пронизана глибоким символізмом, подана через яскраву форму.
”Коси заплетено у вигляді маків, волосся спадає до низу синьо-жовтим полотном, а в центрі – головний акцент – виплетено малий Герб України – Тризуб. Бо це моя любов і біль, – із захопленням розповідає Наталія. – Тепер я подала свою роботу на Всесвітній конкурс брейдистів і вона також про нашу Батьківщину – про Україну у променях світла після війни! Я вважаю, що кожен український мігрант всіма доступними йому способами має говорити про Україну, де б він зараз не був!”.
Ми охоче додаємо посилання на інстаграм-сторінку Наталії Гедзун. Якщо ви або ваші друзі зараз в Познані, записуйтеся до майстрині на брейди – якраз розпочався сезон для такої зачіски.
Жінка вважає, що міграція – це не вирок. Ви просто ніби починаєте вплітати нові обставини у попередній досвід, як майстер-брейдист вплітає канекалон у волосся, і будуєте своє життя далі. Друзі, а що ви думаєте з цього приводу? Пишіть в коментарях. Ми відкриті до діалогу.
- Брейди – техніка плетіння тугих кісок, щільно прилеглих до шкіри голови.
Олена Рєпіна