“Я пам’ятаю їх на горщиках, а тепер вони — Герої України”. Понад чверть століття Віра Кечко присвятила вихованню дітей у рідному Покровську. Вона знала кожного в обличчя, пам’ятала перші слова своїх вихованців і те, як вони дорослішали. Але війна розкидала її велику “дитсадкову родину” по світу, а рідну п’ятиповерхівку перетворила на руїни. Сьогодні жінка живе у Косові на Франківщині. Тут, серед карпатських гір, вона наново створює свій світ — шиє авторські ляльки, які пахнуть кавою, корицею та домом, якого більше немає. Каже, ці маленькі речі стають для людей “затишком у кишені” — тим, що нагадує про дім, коли його довелося залишити.
Журналісти Вчасних Новин поспілкувалися з Вірою про її шлях із Покровська до Косова, труднощі перших місяців після евакуації, зміну діяльності та те, як війна привела її до професійної творчості.
Життя як одна велика родина
Майже все життя Віра Петрівна прожила в Покровську. 25 років вона щоранку відчиняла двері одного й того самого дитсадка. Випустила купу дітей, а потім ці діти вели до неї своїх малюків та онуків.
“Ми жили як сім’я. Випускали дітей, потім ці діти приводили до нас своїх дітей, а згодом — онуків. Йдеш містом — усі здороваються. Це був такий, знаєте, ідеальний час, ідеальна країна, а ми про це не думали й не знали… Тепер всі роз’їхалися по Україні, якщо не по всьому світу, але підтримуємо зв’язок, часто згадуємо наш садок і розуміємо: це було справжнє щастя”, — каже жінка.
Про багатьох із дітей Віра дізнається вже з новин і дописів у соцмережах. Ті, кого вона пам’ятає зовсім малими, сьогодні воюють.
“Найсумніше зараз — читати, як наші діти загинули чи зникли безвісти. Я ж його пам’ятаю ще на горщику, а він уже — Герой України. Герої вмирають, а краще б вони жили й будували плани далі. Моєму власному дитині вже тридцять, а моїм вихованцям — кому двадцять, кому тридцять років. Це цілі покоління, які ми виховували”, — каже Віра Петрівна.
Творчість, що пахне пряниками й кавою
Поруч із роботою в дитсадку в Покровську завжди була творчість. Спершу це були просто заняття з малечею — Віра вела гурток, де разом шили, ліпили з глини та малювали. Поступово те, що вона робила з дітьми, почало переростати у щось особисте.
«Усе починалося з виставок та самодіяльності. Робили щось із вихованцями, щось пробувала сама. Потім комусь подарувала іграшку, подруга побачила — теж захотіла. Спершу продавала за копійки, а далі замовлення почали сипатися одне за одним. В якийсь момент я здивувалася, що це захоплення приносить другу зарплату», — розповідає вона.
Лялькарство стало для неї тихим вечірнім ритуалом, способом зайняти руки й розвантажити голову. Віра не планувала створювати бізнес, але хобі непомітно перетворилося на справу, яка згодом врятувала її в евакуації.
Довга дорога через Польщу та Канаду до українських гір
Виїхати з міста одразу після початку повномасштабної війни Віру змусила донька. Після перших вибухів у Покровську дівчина не могла знайти собі місця, бо була впевнена: фронт за лічені години опиниться на їхньому порозі.
«Вона так боялася, що прямо завтра вони (росіяни — ред.) будуть у нас. Хоча насправді до Покровська війна дійшла набагато пізніше й він все ще тримається… Але тоді, у березні, ці перші прильоти нас просто виштовхнули з міста», — згадує Віра Петрівна.
Разом вони виїхали в нікуди. Спочатку — до Польщі, до сестри, де Віра на якийсь час змінила звичну роль вихователя на роботу прибиральниці. Потім — поїздка за океан, у Канаду. Донька виходила заміж, і Віра з сестрою “змотнулися” на весілля.
“Ми подивилися на Ніагарський водоспад, зять намагався возити мене по супермаркетах, щоб якось відволікти… Але в Україні мені краще. Я зрозуміла, що там на мене чекає лише прибирання без знання мови або розкладання товарів на полицях. А я все життя — педагог. Мені потрібно було повернутися”, — каже жінка.
Вона пробувала почати все спочатку в Києві, півтора року знімала квартиру й працювала в дитячому садку. Коли в Покровську трохи затихло, Віра навіть ризикнула повернутися додому — знову вийшла на роботу, відкрила гурток. Вірила, що місто встоїть, але фронт насувався надто швидко.
“У Покровську нічого не лишилося — ні квартири, ні батьківського дому. Ми з сусідами, нас дев’яносто людей з будинку, зараз згуртувалися, пишемо листи, чекаємо на компенсації. Поки що все глухо. Батьки в Одесі, сестра в Іспанії, донька в Канаді. Моя родина тепер усюди, а я знайшла прихисток у Косові”, — каже переселенка.
Авторські іграшки нагадують людям про рідні місця навіть за кордоном
У рідному місті лялькарство було способом пережити розлучення та заробити на навчання доньки. Зараз це — її основний фах. Майстриня працює у техніці ґрунтованого текстилю: іграшки шиються з бавовни, набиваються синтепоном, а потім покриваються розчином ПВА, кави та кориці.
“Коли почалося вторгнення, я думала — все, творчості кінець, бо кому потрібні ляльки? У мене була замовлена робота, 24 лютого ми з клієнткою з Києва плакали по відеозв’язку, вона втекла і ляльку не забрала… Але з часом виявилося, що потреба у таких речах є, до того ж українська тема стала потрібною як ніколи. Люди замовляють ляльок у віночках, вишиванках, іграшки за мотивами Примаченко. Вони хочуть мати щось рідне”, — каже майстриня.
Замовлення до Віри приходять з усього світу: Польща, Чехія, Америка, Канада. І найчастіше покупцями стають не діти, а дорослі.
“Дорослі дівчатка купують ляльок для себе або для подруг. За кордоном їм байдуже, звідки ти — зі Львова чи Покровська, там ми всі українці. Замовляють ляльок, ангелочків із будиночком у руках… Людям не вистачає дому. Мені пишуть, що мої іграшки пахнуть рідним”, — пояснює жінка.
Віра згадує зворушливу історію з Херсона: психологиня замовила руденьку ляльку для подруги-поліцейської. Обидві працюють під обстрілами, рятуючи людей.
“Вони отримали ту ляльку і плакали від радості. Мені приємно, що люди з такою важкою роботою можуть радіти іграшці, як діти. Бо в наш час так мало приводів для посмішки”.
“Злі відьми — це не моє”
Творчий процес Віри — це завжди пошук світла. Вона зізнається, що навіть якщо замовлення обіцяє гарні гроші, вона не береться за те, що “не до душі”.
“Якось я намагалася пошити злу бабу-ягу. Мучилася, старила одяг кавою, робила її такою “готичною”. А клієнтка подивилася і каже: “Я заберу, але вона у вас все одно добра. Не робіть злих — це не ваше”. Відтоді я шию тільки світлих, “зефірних” персонажів. Навіть мої Бабки-Йожки — добрі, з мухоморами й котами”, — посміхається вона.
Зараз Віра відроджує традицію ляльок на чайник — великих фігур, які зберігають тепло заварника. Майстриня починала створювати їх понад сім років тому, а зараз клієнти “відкопали” старі фото в соцмережах і просять відновити цей затишок.
Кожна така робота — це тиждень кропіткої праці, де немає місця поспіху. Вона працює сама, тому більшість ляльок створює під конкретні замовлення.
“Я в 50 років “граюся” в ляльки, і мої клієнтки такі самі — трохи “з привітом” у хорошому сенсі. Ми знаходимо одна одну, і тоді все виходить. Гроші ніколи не беру наперед, бо боюся, що лялька буде не до душі. Тільки коли побачать фото і скажуть: “Це вона!”, тоді відправляю”, — посміхається Віра.
Хоча власний дім Віри Кечко залишився лише у спогадах і чатах із сусідами, вона продовжує створювати його для інших — стібок за стібком, з ароматом кави та вірою в те, що краса здатна лікувати навіть найглибші рани. Для неї це спосіб триматися за звичне життя і водночас допомагати іншим відчувати трохи більше тепла.
Ірина Міщенко