Коли Євген Безпалий згадує Курахове, він насамперед говорить не про втрачений бізнес чи зруйноване місто. У пам’яті залишилися зовсім інші картини: нічна траса, якою в бік Мар’їнки рухалася військова техніка, тиша перед черговими обстрілами, річка біля теплоелектростанції та люди, які поступово навчилися жити поруч із війною. Сьогодні Євген мешкає у Чернівцях. У невеликій майстерні він займається детейлінгом автомобілів, перетягує керма та сидіння, відновлює салони машин і поступово розвиває власну справу. Але шлях до нового життя розпочався далеко від Буковини — у Кураховому на Донеччині, де війна почалася не у 2022 році, а у далекому 2014-му.
Журналісти Вчасних Новин побували у майстерні Євгена в Чернівцях і почули історію про десять років життя поруч із фронтом, вимушений переїзд, волонтерство та новий початок далеко від рідного Курахового.
Десять років поруч із фронтом
У рідному Кураховому Євген мав невелику майстерню поруч із магазином техніки, де ремонтував гаджети місцевим жителям і військовим. Життя, навіть поряд із фронтом, здавалося цілком звичайним: сім’я, робота, плани на майбутнє. Щоправда, весілля у 2016 році довелося організовувати вже з урахуванням нової реальності — за обручками тоді ще майбутнє подружжя їздило за межі прифронтової території. Та війна дедалі сильніше проникала у повсякденне життя.
“Для нас війна почалася не у 2022 році. Ми жили за 13-15 кілометрів від Мар’їнки. Увечері все навколо стихало, і ми чули, як дорогою йде техніка. Лежиш уночі й рахуєш: один танк поїхав, другий, третій. Думаєш: хлопці, нехай Бог береже вас. А потім починаєш рахувати, скільки повертається назад. І тоді вже стає страшно”, — згадує Євген.
Курахове завжди вважалось містом енергетиків, бо тут працювала теплоелектростанція, навколо якої фактично будувалося життя міста. Люди відпочивали біля водойми, ходили на роботу, виховували дітей. Звуки вибухів і далекої канонади поступово стали звичним фоном. І якщо до повномасштабної війни у Кураховому переважно чули бої з боку Мар’їнки, то після 2022 року місто вже саме почало регулярно потрапляти під обстріли. Євген каже, що звичка до небезпеки стала одним із найстрашніших наслідків війни.
“Люди до всього звикають, навіть до того, що почалося у 2022 році. Це жахливо, але це правда. Стою на балконі, бачу приліт метрів за двісті, а унизу біля річки, якраз за тим пагорбом, сидять люди. Кажу: “Тікайте”. А вони відповідають: “Та воно далеко”. І ось це найнебезпечніше. Коли людина перестає боятися того, чого боятися треба””, — каже він.
Попри постійну небезпеку, життя тривало. У його майстерню приходили військові, купували телефони, ремонтували розбиті екрани чи пошкоджені роз’єми зарядки.
“Хтось сяде на телефон, хтось упустить, хтось привезе побитий після виїзду. Приходили, ремонтували, забирали назад. Тоді це здавалося звичайною роботою. Лише зараз розумієш, у яких умовах усе це відбувалося”, — додає чоловік.
Евакуація, волонтерство і життя між сходом та заходом
Рішення про переїзд родина ухвалила не одразу. Донька підростала і, хоч не розуміла, що відбувається, починала ставити запитання про війну. Дружина дедалі частіше говорила про евакуацію. Батьки не хотіли залишати дім…
Лише у середині 2023 року дружина з донькою все ж виїхали на Буковину, однак сам чоловік не міг остаточно залишити Донеччину. Він продовжував їздити знайомими маршрутами, підтримуючи людей, які ще залишалися у прифронтових містах і селах. Допомагав людям евакуюватися, доставляв гуманітарну допомогу до церков, розвозив продукти та питну воду населеним пунктам, де її не вистачало.
“Я постійно їздив туди й назад. Когось треба було вивезти, комусь привезти речі, комусь допомогти з переїздом. Ми возили очищену воду, гуманітарну допомогу. Потроху я забирав і своє обладнання. На Донеччину віз допомогу, а коли їхав на Буковину, то забрав у порожній бус частину особистих речей і обладнання з дому та майстерні”, — згадує Євген.
Підтримували й військових, які захищали рідний край від ворога — привозили продукти, напої та необхідні речі, годували та проповідували.
У міру того, як фронт наближався до Курахового, ставало дедалі очевидніше: залишатися більше не можна: “Коли зрозумів, що вони вже зовсім близько, вирішив: усе, досить. Частину речей урятував, частину довелося залишити. Але головне було вивезти родину”. Після переїзду він продовжував допомагати людям. З багатьма земляками підтримує зв’язок досі, регулярно їздить до Дніпра та бере участь у гуманітарних проєктах.
“Коли були великі проблеми зі світлом та опаленням, ми допомагали людям дровами. Є брати зі США, які підтримували такі проєкти, а ми вже доставляли допомогу тим, хто її потребував. Багато наших людей залишилися в Дніпрі, тож зв’язок нікуди не зник”, — додає чоловік.
Церква допомогла почати все спочатку
На Буковині родина опинилася завдяки підтримці християнської спільноти. Спочатку дружину з донькою прихистили в будинку для переселенців неподалік Чернівців. Згодом сім’я переїхала до міста. Євген переконаний: без підтримки церковної громади цей шлях був би значно складнішим.
“Церкви взагалі дуже допомагали. По всій Україні людей приймали брати й сестри. Куди б я не приїхав, завжди знаходилося місце переночувати, поїсти, відпочити. Треба було тільки заправити машину й їхати далі”. — каже він.
Згодом Євген, як капелан, долучився до створення церковної громади на Гравітоні у Чернівцях, яку організували переважно переселенці.
“Мені не подобається, коли нас називають біженцями. Біженці — це люди, які виїхали за кордон. А ми переселенці. Ми залишилися в Україні. Ми тут, ми не покинули свою країну”, — наголошує він.
Сьогодні служіння займає значну частину його життя. Зустрічі лідерів, домашні групи, молитви, допомога людям, євангелізаційні заходи — майже кожен день тижня розписаний.
Крім того, Євген є старшим капеланом поліції. Разом із правоохоронцями та волонтерами бере участь у гуманітарних ініціативах і допомагає родинам військових та поліцейських. У його майстерні досі стоять кілька велосипедів, які передавали дітям сімей правоохоронців, що втратили близьких на війні.
“Люди часто думають, що капелан потрібен лише там, де стріляють. Насправді підтримка потрібна всюди. І військовим, і поліцейським, і їхнім родинам”, — додає капелан, показуючи велосипеди для дітей та дорослих.
Від ремонту телефонів до автомобільного детейлінгу
Ще до переїзду Євген захоплювався автомобілями. У власному гаражі перетягував керма для знайомих, наводив лад у машинах, вивчав нові технології догляду за салонами. На самому початку повномасштабної війни, ще на Донеччині, він скористався програмою “Власна справа”, отримав державний грант на розвиток бізнесу та придбав частину обладнання. Після переїзду до Чернівців саме це захоплення стало основою нової справи.
Сьогодні у своїй майстерні він займається комплексним детейлінгом автомобілів: виконує хімчистку салонів, перетяжку керм, сидінь, стель і дверних карт, усуває неприємні запахи, відновлює інтер’єри автомобілів після багаторічної експлуатації.
Саму майстерню облаштовував власноруч. Колись тут працювала столярка, тому приміщення довелося буквально відмивати від шару тирси та пилу, ремонтувати й облаштовувати під нові потреби.
“Детейлінг — це увага до деталей. Якщо я бачу бруд у якомусь кутку салону, я не можу зробити вигляд, що його там немає. Навіть якщо клієнт цього не помітить. Я буду знати, що залишив роботу недоробленою, тому завжди прибираю абсолютно все. Тож коли люди приїжджають, я одразу кажу: це не конвеєр. Я працюю сам. Якщо беруся за автомобіль, то хочу зробити його якісно. Можливо, не так швидко, як великі майстерні, але я відповідаю за результат”, — наголошує Євген.
Чернівці стали для нього новим початком, водночас він визнає: розвивати власну справу на новому місці, тим більш в обласних містах, непросто. Тут уже працюють майстри зі своєю клієнтською базою, а більшість замовників приходять за рекомендаціями. Втім, поступово про нього дізнаються дедалі більше людей.
“Хотілося б знайти молодих хлопців, яким цікаво навчитися ремеслу. Не тільки заробляти гроші, а й створювати щось своїми руками. Я б із задоволенням передав досвід”, — додає майстер.
Війна забрала в нього дім, звичне життя та бізнес, який будував роками. Але не забрала головного — бажання працювати, допомагати людям і починати знову. Сьогодні у невеликій чернівецькій майстерні колишній мешканець Курахового продовжує створювати нову історію свого життя. І, як каже сам Євген, рухається вперед так само, як відновлює автомобілі своїх клієнтів, — уважно, терпляче й деталь за деталлю.